…Як можна словами описати 110 літ, що Бог тобі подарував? Якими подіями? Якими датами? Якими «сердешними переживаннями»? Боже, на все Воля Твоя…
Ще у 103 роки (тобто 7 літ назад) тітка Юхима ходила до храму, чоловічого монастиря, що саме будувався. Ходила пішки (бо так заведено) майже від Смулок і до центру Великих Цепцевич. А 5 січня 2013 року їй виповнилося 110 літ. Якби описати їх лише по одній сторінці, то вже 110 листочків друкованого тексту збереться. А ці роки-зими-осені-літа спресувалися у товсті томи довгої дороги життя. А раніше…
Раніше вона ніколи не бачила літа. Не бачила квітів. Не бачила щирого сонця. Вставала удосвіта, і лягала як сонце зайде. Ото тільки рано-навесні, як лише розтане сніг і ще не встигнуть на молодих в’язах та липах з’явитися червоно-чорні жучки-«пожарники», діти й дорослі скидали кожушки та постоли, і босими ставали до роботи весняної. Вона – гріла, так само як гріє працьовитих поліщуків українська пістя звичка все робити гуртом.
Тітка Юхима змалечку молилася Богу, в якого вірили ще наші пращури. Вона не вибирала якогось луччого життя, просто жила і працювала, як заведена. Все село і хутори знають тітку Юхиму босою, із запнутою на бік темною спідницею. В мороз у ополонці вона прала білизну і все хатнє. Допомагала вдовам і бідним. Допомагала багатим. Хоча сама стояла із роду знатного, графського.
Вийшла заміж і зі своїм мужем у «войну» настаралася лісу. І звели вони на хуторі з Антоном Мусійовичем нову хату. Та дорого обійшлася вона їй. Коли «скинула» дитину від тяжкої праці, з тих пір не зав’язалося нічого.
А вона робила… Від ранньої весни і до першого снігу – по всіх родичах і рідні, знайомих і далеких. Хто знав, і хто кликав – і хати побілити, і на родини приготувати, і картоплі посадити, і покопати. Юхима Новак у Великих Цепцевичах на хуторі «Під лісом» до «Річиці» знана як трудолюбива жінка. Вона чесно прожила зі своїм мужем, взяла племінницю Ганю в дочки і з Антоном Мусійовичем виховали як свою.
У 1951 році, коли селян силою гонили із хуторів, родина Антона і Юхими Новаків «добровільно» перевезла свою хату з хутора у село. Розповідає дочка, годованиця Ганна Рябченко:
– Мати Юхима Демидівна – моєї матері братова жінка. Я їй дуже вдячна за все, вона мені замінила батьків, вона віддала заміж. Вона вигляділа всіх наших з Іваном дітей. Я вдячна мамі Юхимі за те, що вона без великих вагань погодилася перевезти хату і все господарство у село, і я пішла у школу як усі інші діти. А треба сказати, що у ті далекі часи (тобто 50-ті роки) шастали зграї голодних вовків. Розказували жителі Жолудська, як вчителька проводила у заметіль дітей до хутора-сільця, а коли поверталася, у голому полі її зустріла зграя вовків. Від неї залишилися плями крові на снігу, розірвана хустка-опинка та розсипані по полю учнівські зошити. (Наш колега, журналіст Анатолій Грес з міста Кузнецовська присвятив їй свою повість). А для хуторян то були будні. «Вовки» були поважною причиною, щоб батьки не пустили до школи своїх дітей. Зараз мама живе з нашим сином Василем. Дружина його – Людмила Миколаївна (дівоче прізвище Симчук), родом із Новаків.
Коли Ганна Зінчик-Рябченко із великим достоїнством говорила, що у 1952 році вона пішла в школу у селі, треба віддати належне тодішній владі, яка зробила максимум для освітянської справи. Ще у 1947 році за навчання дітей у школі справляли платню, хай і символічну. У 1952-му, за рік до смерті Сталіна, навчання у школах стало безкоштовним. Була введена вечірня школа. Дома діти вчили деяких батьків писати і читати українською та російською. Бо польською, німецькою і навіть єврейською наші поліщуки вільно спілкувалися і писали.
Тітка Юхима пережила багато «властєй». І залишилася Людиною. Вона ніколи не пересуджувала біля колодязів і криниць. Юхиму Демидівну всі хутори і села знають як порядну, швидку, спритну та непосидючу жіночку.
Мабуть, ніхто так не прожив чесно життя, як ця жінка. Усі свої сили, всю свою любов вона віддала родині, віддала своїй крові по чоловіковій лінії.
…Коли ми із заступником голови райдержадміністрації Раїсою Одиноцькою, начальником управління соцзахисту РДА Наталією Шамою, секретарем сільради Великих Цепцевич Тетяною Новак і сільським депутатом Олександром Рябченком піднімалися до гарного, ошатного будинку Рябченків, щоб привітати ювілярку та вручити їй квіти і подарунки, подумалося: треба так прожити життя, як оця проста поліська жінка і трудівниця...
Юхима Демидівна у відповідь побажала миру і благодаті всьому району. Тож, дивлячись на нашу шановну ювілярку, яка прожила з хорошими людьми 110 років, я теж прошу у Всевишнього благословення Небес і стільки ж літ життя кожному, хто прочитає ці рядки.
Галина ТЄТЄНЄВА
< Попередня | Наступна > |
---|