HomeНовиниВ РайоніЧи буде нова школа в Степангороді?

Чи буде нова школа в Степангороді?

( 0 Votes )

Коли 5 лютого, у передобідню пору, ми приїхали в Степангород, сільська школа гула, як жерло вулкану. Згодом вияснилося: сюди прийшли навіть ті, у кого вже немає дітей-школярів, але хто не на жарт вболіває за долю внуків. Це були надзвичайні збори. І питання на них стояло одне: бути чи не бути у Степангороді новій школі… 

 Підрум’янили… стару бабу? 

АВТОР далекий від того, щоб почутим у розпал полеміки словом міряти соціальний клімат села, але з уст самих степангородців це войовниче слово зривалося: бунт! І село до нинішнього закипання своїх пристрастей ішло роками.

Коли у 1967 році починалося будівництво школи, колгоспним будівничим було не до архітектурних шукань. За словами начальника райвідділу освіти Анатолія Рижого, просто треба було посадити дітей за парти. А вдруге за школу взялись у 1985 році, доточивши до неї ще п’ять класних кімнат. Через два роки додалося ще дев’ять. І тут зовсім не зайво уважніше придивитися до ситуації. Адже Степангород уже тоді розростався. Тож чи правильно чинили очільники села і району, взявшись не за нову школу, а доточуючи старе деревяне приміщення майже таким же за величиною цегляним?

Разом із директором школи Галиною Міхеєвою обійшли майже всю школу, і враження не найкращі. Не скажу, що ця школа своє вже відслужила. Якщо замінити її верхню частину, поновивши балки, крокви, стелю і дах, то вона ще служитиме. Але нинішнє знайомство з нею досить сумне. Підбита плитами стеля місцями провисає. Шви між плитами загрозливо ощиряються шпарами. А в одному місці стелю у коридорі тримають підпори: обвалившись, вона могла наробити біди, і цього найбільше бояться вчителі, учні і їхні батьки.

Усе, що в наших силах, ми робимо, запевняла Галина Іванівна. І їй важко не повірити. Хоч як обурювались окремі «бунтарі», я бачив, скільки всього виготовлено вчителями. Бачив і стару, ще радянську, але придатну для використання наочність. І стелі, підбиті сучасними касетонами. Але бачив і те, як безпорадно розвела руками директорка: при всіх учительських стараннях до рівня мульчицької свою стареньку школу самотужки не піднімемо. Для цього і рішення треба явно не сільрадівське, і кошти не з сільського бюджету.

Словом, відмовившись у 80-х роках від будівництва школи, тим самим породили нинішню «революційну» ситуацію. Бо те, що зробили, добудувавши старе приміщення, порівняєш хіба що з рум’янами, якими намастили стару бабу. Вони ніби й виблискують, але від зморщок, що глибоко порізали лице, нікуди не подінешся…

 Якщо скаже громада…

 РОЗМОВА степангородців із районною владою відбулася під незворушним поглядом телевізійної камери. Голова райдержадміністрації Володимир Ткачук розгорнув кілька варіантів можливих дій, але варто було розмові не влягтись у загальний настрій, як не на жарт збуджена громада, мов за вказівкою, скандувала: нова школа – і баста!

Але що запропонував пан Ткачук? Щонайперше – капітально відремонтувати школу, добудувавши при цьому десять класних кімнат. Зрозуміло, санітарні умови, в яких працюватимуть учителі і навчатимуться діти, покращаться. Школа працюватиме в одну зміну і вирішаться питання енергозбереження й водопостачання. Але цю пропозицію, цілком реалістичну, люди відкинули.

Тоді запропонували інше: старе приміщення капітально відремонтувати, добудувати спортзал і, викупивши у райспоживспілки приміщення поруч із школою, переобладнати його на шкільну їдальню. Але й це не пробудило громадського оптимізму. Люди хочуть такої ж школи, як у Мульчицях, хоча, відверто кажучи, їхній сільський патріотизм окремим моїм співрозмовникам, сільського і районного рівня, не зовсім зрозумілий. Якщо село настільки дорожить школою (а воно й має так бути), то чом так безславно пожертвувало дитсадком? Адже цей дошкільний навчально-виховний заклад був готовий. За визнанням самих степангородців, то було шикарне, вже умебльоване приміщення. То чом, через чию злу волю воно зникло з лиця землі? (Дехто і з нинішніх «бунтарів» сором’язливо зізнався, що одержував зарплату… дитсадочківськими меблями).

Не будемо ворушити того, що заростає травою забуття. Люди висунули третій варіант дій, і він відомий – будівництво нової школи. Голова РДА мимохіть погодився. Але при цьому застеріг, що шлях до новобудови буде непростим. Питання має пройти через райраду, і тільки тоді всі можливі кошти спрямуються на виконання прийнятого рішення. Відділ освіти замовить проектно-кошторисну документацію. Сільська громада створить ініціативну групу, яка контролюватиме весь будівельний процес. А оскільки це робота не одного дня, діти повинні навчатися у своїй старенькій школі, а не «стракувати» разом з батьками.

Представники області тримали позицію кожний по-своєму. На думку начальника облуправління освіти Григорій Таргонський, таких шкіл, як степангородська, в області чимало, однак вона «готова до експлуатації», і ця готовність «підтверджується попередньо зробленою експертизою». Та ще більше степангородцям не сподобалося, що, за словами Григорія Миколайовича, ні коштів на будівництво школи, ні потреби у такому будівництві немає.

Олексій Кособуцький, голова облрадівської бюджетної комісії, висловлювався м’якше. «Від волі громади залежить усе», – сказав він. А відтак порадив людям виробити спільний з сільською і районною владою план дій і подивитися, як він виконується. «Обіцянку» сельчан не пускати дітей у школу, аж поки не з’являться явні ознаки будівництва, представники обласної влади теж вважають передчасною. Бо треба не «страйкувати», а чесно дотримуватися досягнутих домовленостей.

 Не пообіцяти, а зробити!

 СВОЇМ високим гостям степангородці настійно радили піднятися на горище і наочно переконатися, з якою небезпекою для життя і здоров’я їхні діти здобувають знання. Потрапивши у число тих, що піддалися вмовлянню, стверджую: ситуація дійсно драматична. Необачно ступивши ногою, я буквально провалився в порохно. Замість перших двох балок (либонь, якраз над директорським кабінетом) – жалюгідні їх залишки. А напівтрухлі крокви підперті дерев’яними стояками. Йти горищем небезпечно. І степангородці стверджували, що гниль і цвіль там не тільки над старою частиною приміщення, а й над добудованою пізніше. Стало зрозуміло, чому люди вимагають підперти стелю і в інших місцях, а вчителі поспішно виводили (евакуювали!) дітей з класу, зачувши підозрілий тріск. Подібне свого часу бачив у тих же Мульчицях, які нині пишаються новою школою. І не дивно, що такої ж учнівської долі прагнуть і степангородські школярі.

Зрозуміло, хотілося почути думку самих освітян. І я попросив їх поділитися висновками від «нетрадиційної» розмови з людьми.

На переконання директора школи Галини Міхеєвої, ситуація надзвичайна у тому плані, що люди стомилися ждати і всерйоз стривожилися долею дітей. Адже на фоні інших громадських закладів школа явно у програші, і становища її, навіть при допомозі, що надається владою, не покращиш. Тим не менше, кризовою шкільну ситуацію Галина Іванівна не вважає. Школу сертифіковано. Її стан визнано задовільним. І якби не будівництво у Мульчицях, не було б і нинішнього емоційного вибуху у Степангороді. Просто люди не хочуть бути гіршими від інших. Але хто візьметься щось робити, якщо шкільне приміщення не визнати аварійним?..

Своє бачення висловив і Анатолій Рижий, начальник райвідділу освіти. На його погляд, «революційна» ситуація у Степангороді не дуже приємна, але громада має право ділової ініціативи. На рівні району прийнято принципове рішення – переглянути кошторис та братися за будівництво нової школи. І якщо райрада це підтримає, райвідділ освіти замовить проектно-кошторисну документацію, до того ж – у стислі строки. Звісно, рано щось деталізувати, а от збурення громади, на думку Анатолія Петровича, очікувалося ще торік, під час шкільного будівництва у Мульчицях і Бишляку. Але степангородська ситуація подібна і відмінна водночас: Степангород не входить у зону спостереження РАЕС, і кошти, образно кажучи, треба шукати в іншій кишені. Тож, кажучи це, мій співрозмовник щиро пошкодував, що приміщення сільського дитсадка бездумно втрачене. Воно на порядок здешевило б будівництво, якби його, водночас з іншими роботами, реконструювали під школу.

– Але не будемо згадувати колишнє, – не без оптимізму сказав Анатолій Петрович. –  Будемо жити сьогоденням і робити кроки до його покращення.

Олексій ГОРОДНИЙ 

фото автора

P.S. Наступного дня степангородські школярі сіли за парти, але було їх менше половини. Хто виявиться від цього у виграші, а хто у програші, покаже майбутнє. А двома днями раніше сільські «ходаки» побували в районній і обласній адміністраціях, де зустрілися, зокрема, з головою ОДА Василем Берташем. Розмовою з губернатором люди задоволені. Але там же, в обласному центрі, зринула й розпачливо фраза, яку ми винесли в заголовок. «Ви не знаєте, де Степангород? – пояснювали одному з чиновників наші знервовані земляки. – Це вже майже край землі, й електричні дроти там йдуть уже в землю!» Не знаємо, чи зрозумів той чоловік затаєний біль, прихований у цих словах. Але що пора зрозуміти – поза сумнівом.

 

 Матеріали до теми: 

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.