Перший серпневий день приніс у родину Героя Соціалістичної праці, машиніста льонопереробного агрегату колгоспу імені Шевченка Володимира Гребеня, що у селі Великі Цепцевичі, багато телефонних дзвінків і привітань. Людині-Легенді Володимиру Петровичу виповнилося сьогодні рівно 80.
А за цими роками – і радість, і смуток, і печаль. Гребені жили бідно. На долю Володимира випала ще й війна. Батько пішов на фронт, захищати рідний край. А однієї страшної ночі до хати завітали бандити, забрали матір і повели. З тих пір свою маму-красуню із довгими темними косами він більше ніколи не бачив. Тільки в пам’яті виринає її образ і усміхнене ласкаве обличчя та лагідні руки.
Бабуся забирає під своє крило усіх діток в манюсіньку хутірську хатку. Бабуся любила і виховувала внука. Щонеділі садовила Володьку на плечі і носила до церкви. Дрібненьким він був. Потім школа. Відбудова. Після восьми класів – на роботу в колгосп. І від колгоспу послали юнака у «ФЗО» (так тоді називалися курси училищ по підготовці кадрів для сільського господарства і промисловості). Вчився Володимир Гребень на механізатора. До знань був такий падкий: все хотів знати, все уміти, все своїми руками перепробувати. А ще він мав раціоналізаторський розум і майстерні руки: що задумає, те й виготовить. А надто любив різні станки, які давали волю в реалізації задуманого.
– Вчився я добре. Але ті повоєнні роки були такими голодними, – розповідає Герой Соцпраці Володимир Петрович. – Чекаю із Сарн поїзда до Антонівки. А їсти так хочеться, так хочеться, вам не передати… Коли на лавочку навпроти мене сідає військовий офіцер з дружиною і малим дитям. Розкладають їжу і починають їсти. А я опустив очі, щоб не помітили, що я хочу хоч крихітку хліба. Встав і пішов. Офіцер мудрим був. Помітив. Вони поїли і третину рибини та хліба загорнули в газету і підсунули до краю лавочки. Як тільки вони пішли, я швиденько скочив до того клунка, схопив і все з’їв…То були повоєнні голодні роки, про які не хочеться й згадувати…
…І по цей день Володимир Петрович нікого не випустить із дому, допоки не пригостить і не нагодує. Він поділиться останнім, бо колись і з ним ділилися. Він дуже шанує і береже хліб. До хліба у нього ставлення святе.
За навчанням – перша любов, служба в армії. І знову колгосп. Але то вже були інші роки, роки колективного ентузіазму і відродження. На тракторах, автомашинах, дизелях – скрізь він приклав свої руки. А коли Володимира Гребеня приставили до льонопереробного агрегату, який тріпав льон, оббивав із стебел довгунця кострицю, Володимир Петрович почав удосконалювати довірену машину. Він придумав додати таке коліщатко, яке дало змогу підвищити продуктивність праці у десятки разів.
На той час ще по наших селах, бабоньки сушили льон-довгунець на печі, в кухні, на долівці, і тріпали його вручну. На кожну хату виділялася норма льону, яку треба було прополоти, вирвати, зняти головки з насінням, вистелити, дочекатися поки льон «визріє» на росах, потім пов’язати у снопики, знову просушити кожен і витріпати, а льоноволокно на колгосп здати. З льоном любили возитися жінки, бо за нього держава тоді платила «великі гроші».
Льон озолотив не тільки Володимира Гребеня. У нашому районі Героями Соцпраці стали ланкова льонарської ланки ордена Трудового Червоного прапора колгоспу «Жовтень» Килина Олексіївна Тишковець із села Озеро. Одержав Зірку Героя і герой моєї розповіді, машиніст льонопереробного агрегату Володимир Петрович Гребень.
Льон підняв добробут наших людей. В села завезли вдосталь матерії, резинового і кирзового взуття. Жінки і чоловіки побачили туфлі та черевики. В моду пішли костюми, плаття.
Потім в долі нашого Героя була профспілка ЦК Союзу. Володимир Гребень із однодумцями та мудрим головою колгоспу Петром Івановичем Новодідом будують консервний та ковбасний цехи, олійницю, цегельний завод, млини. Непосидючому «Зибі», так по-вуличному називали Володимира Петровича, до всього було діло. І дороги з твердим покриттям прокласти, і нові фермські комплекси збудувати. Як депутат, як хороша колективна людина, він завжди дбав про громаду.
І нині, вже на пенсії, не сидить склавши руки, а мудрує, щось придумує із малої механізації. Всі стіни у хлівах і сарайчиках увінчані винаходами сільського умільця. Навіть якби у нього не було Зірки Героя, він все одно герой, бо придумав, скажімо, механізовану сапку, яка поле буряки, обгортає картоплю. У їхньому господарстві геть усе механізовано: від подрібнення зілля до приготування корму свиням і його подачі в коритця.
Сьогодні першими гостей зустрічають його підкови на щастя, що розташувалися на гаражі. Заклопотані дочки, внучки, сини та дружина Антоніна Панасівна. 15 правнуків несуть у собі гени і кров цієї неординарної і цікавої людини. І хай помножаться вони у хороших родах, щоб батьківське і дідусеве серце гордилося ними, як сьогодні ми радіємо і гордимося цією скромною, чесною і великою людиною, Володимирем Гребенем, орденоносцем, Героєм Соціалістичної праці, батьком, нашим дорогим другом, наставником і порадником. Многая і щасливії йому літа!
Галина ТЄТЄНЄВА
На фото автора: на гостині у Героя В.П.Гребеня.
< Попередня | Наступна > |
---|