Крим: за чим жалкувати Україні і за що бореться Росія

( 0 Votes )

Після того, як у «Володимирецькому віснику» з’явилася серія публікацій на тему ескалації конфлікту в окупованому росіянами Криму, чимало людей, серед яких були і постійні читачі, і ті що вперше побачили яскраві заголовки останніх номерів, задавали питання: а навіщо вам той втрачений півострів? Невже районних проблем мало? За Крим треба було боротися, а ми його бездарно здали… Пишіть краще про бурштин. Ще дехто казав, що донедавна український півострів для країни завжди був збитковий, отже, й жалкувати ні за чим.

І справді: пора мислити не ура-патріотичними категоріями типу «наше дєло правоє, враг будєт разбіт!» Бо якщо ми вдумливо не розберемося з причинами і наслідками втрати півострова для України, то завтра можемо втратити і східну, індустріальну Україну, і втратити взагалі державність через невміння протистояти інформаційним атакам та розкольницьким настроям, що й демонструє нині діюча влада.

А яким боком тут район? Бо ситуація із бурштином, відсутністю виробництва і відсутність чіткої концепції як діяти далі, щоб район процвітав, – це наша маленька макромодель кримської проблеми.

Та найгірше, що влада, схоже, насправді не знає, як поступати далі з Кримом. Ніхто з керівників держави не став перед людьми і не сказав, що це наша земля і ми будемо боротися за неї до кінця. Або що Крим анексувала Росія і треба виводити наші вцілілі війська, змирившись з утратою півострова.

Уявіть себе на місці наших військових у блокованих частинах: вони у статусі військ у блокаді на своїй території чи озброєні бандформування вже на чужій території? Звідки їм чекати допомоги і чи вона буде узагалі, та допомога?..

Європейці будуть щиро підтримувати українців рівно до тих пір, поки втрати від економічної війни з Росією не вдарять по кишенях німців, французів та бельгійців. Боротьба за демократичні цінності ефективна лише тоді, коли співпадає з економічними інтересами. Як тут не згадати Маргарет Тетчер. Ні друзів, ні ворогів, – лише гроші…

Чому появилося слово «біженці» в лексиконі українських ЗМІ (а на територію нашої області і навіть району (с. Красносілля) вже прибули сім’ї вигнанців із Криму)? Адже ми не визнаємо, що вони прибули із захопленої ворогом території – бо начебто й ворога справжнього нема, і війну нам ніхто не оголошував?

Ніхто, зрештою, й досі не пояснив справжніх причин введення окупаційних військ на півострів та його реальну фінансово-політичну вартість для України.

То в чому ж цінність Криму? Газета «Сегодня» наводить цікаву статистику.

Крим сьогодні – це 582 пляжі, 558 санаторіїв, 222 готелі і 12 державних резиденцій, кожна з яких коштує мінімум 100-200 мільйонів доларів. Це 2 мільйони 353 тисячі чоловік різних народностей на півострові (станом на 1 січня 2014 року). Земельний фонд півострова складає 2608,1 тисяч гектарів загальною вартістю 30 трильйонів гривень; сотка землі на узбережжі коштує 35-40 тисяч доларів. Це заповідні зони на території 216,9 тисяч гектарів та 183 заповідники. Це величезний культурний спадок, в який входить 63 об’єкти національного значення та сотні палаців, музеїв, могил, курганів, замків та інших сакральних місць, які не мають ціни в грошовому еквіваленті. Зрештою, це 100 військових баз, жилих будинків, 6 санаторіїв Міністерства оборони України, вартість яких обчислюється мільярдами доларів. Це промисловий потенціал на 50 мільярдів гривень; це сіль, сода, хімія, титан, які поставляються на Україну. Це 4 мільярди гривень щороку у держбюджет України (щоправда, у вигляді субвенцій і дотацій на півострів кожен рік ішло 12 мільярдів гривень). Це природні ресурси, за найгрубішими оцінками загальна вартість яких складає не менше 150 мільярдів гривень (біля 2 трильйонів кубів газу та 430 мільйонів тонн нафти), а загальна розвіданість регіону сьогодні складає лише 4 відсотки. Таким чином, за найскромнішими підрахунками Крим сьогодні оцінюється у 30 трильйонів 284 мільярди гривень. То чи варто за Крим воювати? Однозначно – так!

Але за відповідями на ці непрості питання довелося їхати у Київ. У стінах Укретелерадіопресінститу нечисленні українські журналісти (трохи більше 20 чоловік, переважно з Київщини та Західної України) зустрілися з професійними військовими, працівниками Міноборони України, армійськими офіцерами та представниками Служби безпеки України, а також відомими соціологами та учасниками Майдану, щоб задати їм зручні і не дуже питання.

Лекторами семінару «Особливості діяльності друкованих та електронних ЗМІ в екстремальній обстановці» стали Сергій Правденко, ректор Укртелерадіопресінституту, полковник з Міноборони Володимир Остапенко та полковник Олексій Позняков, доцент Національного університету оборони імені Івана Черняховського. Також участь приймали Ірина Бекешкіна, директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, полковник Петро Клименко, завідувач кафедри Національної академії СБУ, та полковник ЗСУ Олександр Рудик. Керівником семінару був Віталій Довгич, доцент Укртелерадіопресінституту.

Скажу відверто: у ході семінару дещо прояснилося, але на ключові запитання відповідей так і не було дано…

Отже, на думку багатьох політиків і журналістів, причина окупації Криму російськими військами далеко не «захищальна» і звучить до банальності просто: ЕНЕРГЕТИЧНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ. Тобто – не захист російськомовного населення та приєднання території (вони й свої землі заледве на чверть освоїли), а саме вихід до чорноморського шельфу і російський контроль над добуванням нафти та газу.

Бюджет Російської Федерації зверстаний із дефіцитом 390 мільярдів рублів, анексія Криму додасть ще як мінімум 35 мільярдів рублів тільки у 2014 році. На думку екс-міністра фінансів РФ Олексія Кудріна, через економічні санкції Заходу ріст російської економіки у 2014 році не перевищить 1 відсотка або й узагалі буде нульовим. Санкції Європа обіцяє ще більше посилити. Тим не менше, Росія свідомо йде на фактично війну з Україною, ризикуючи опинитися у повній економічній та світовій ізоляції.

Отже, ставки у грі набагато вищі, аніж потенційні втрати Росії та її імідж у світі. А що може бути сьогодні ціннішим за енергоносії? Економіка Росії орієнтована на експорт, причому основні його складові – газ і нафта – саме на Захід, у Європу. У свій час саме такою провокацією зі знаменитими «Кольчугами» Америка спробувала викинути Україну зі світових ринків зброї…

Як тільки почалися газові війни і Україна заявила про реверсні поставки газу з Європи, а також про власну розвідку та розробку газоносного чорноморського шельфу, в Росії одразу почалася розробка операції по усуненню ризику здобуття енергонезалежності України, яка все більше горнулася до Заходу.

Наприклад, Чорноморнафтогаз, єдине поки що вітчизняне підприємство, яке займалося розвідкою і добуванням газу на шельфі Чорного та Азовського морів, могло забезпечити Криму 1,65 млрд. куб. метрів газу в рік при річній потребі півострова на рівні 15,5-2 млрд. кубометрів. За оцінками експертів, на шельфі можна добувати 48 мільярдів кубометрів газу щороку. А ще ж промислову розвідку почали кілька іноземних компаній, тож енергетична незалежність України – реальність через 5-10 років. Саме тому Чорноморнафтогаз опинився в числі перших об’єктів, які вирішив націоналізувати самопроголошений уряд Криму…

Ще два роки тому Служба безпеки України вже знала про сценарій окупації Криму російськими військами (про це відверто було сказано лектором від СБУ) з метою недопущення підписання угоди з ЄС. Щоправда, до цього готувалися на майбутніх виборах президента України в 2015 році. Але Майдан порушив усі плани, і тому російське вторгнення хоч і пройшло досить непомітно, все ж не знайшло логічного пояснення і не мало навіть поганенької легенди прикриття для світової спільноти. Саме тому військова слабкість української армії виявилася її сильною стороною, зруйнувавши сценарій «миротворчої операції по захисту російськомовного населення півострова від агресивних озброєних бандерівців».

Щоправда, на тому все й скінчилося: влада в Києві так і не змогла прийняти політичне рішення: воювати з Росією чи ні. Заклопотана пошуками союзниками та фінансової підтримки у так званих «гарантів Будапештського меморандуму», влада, яка злетіла на політичний Олімп на революційній хвилі Майдану, так і не знайшла час, не зуміла пояснити свою тактику і стратегію подальших дій Майдану, заблокованому війську у Криму та власному народові. Влада, яка не має достатньої народної довіри, хиткий човен якої розгойдують шторми сепаратизму на східних теренах держави та щораз сильніше лякає загроза більш ніж реальної війни з росіянами на материковій Україні, вирішила здати Крим, не зумівши чіткими наказами підкріпити доцільність подальшого опору нашим заблокованим військовим у Криму. Прикро, але центральна влада не зуміла нічного пояснити ні власному народові, ні міжнародній спільності і виробити єдину інформаційну політику щодо Криму.

«Україні потрібні мертві герої?» – запитують наші військові, ховають зброю у зброярнях, щоб не стріляти у братів-слов’ян, від безнадії здають військові кораблі (корвети «Тернопіль» та «Хмельницький», пошкоджено також корабель «Костянтин Ольшанський») та евакуюються на материкову Україну, не маючи зброї оборонятися. Тим часом російськими військовими під час чергової провокації Збройних сил Російської Федерації було захоплено в заручники командувача ВМС України контрадмірала Сергія Гайдука. Ще раніше викрали навіть національного героя, українського офіцера Юлія Мамчура – він і досі в полоні, а операцію по його визволенню чи розшуку навіть не планують...

Прояснилася ситуація і з так званими «зеленими чоловічками» в уніформі невідомого зразка, які висадилися в Криму і маскувалися під народну самооборону. Таку уніформу можна дійсно купити в магазинах, як заявив Владімір Путін. А можна й отримати абсолютно безкоштовно – в російській армії, яка зараз переходить на так званий «всесезонний комплект базового обмундирування» (ВКБО). Нову форму російських військових випускає компанія «БТК-груп». А з початку березня повний адаптований цивільний варіант камуфляжу ВКБО можна купити в Росії у спеціалізованих магазинах за 80 тисяч рублів.

Але повернемося до кримської війни. Точніше – до міжнародного збройного конфлікту у Криму – саме так на термінології сучасних воєн треба називати окупацію півострова Крим російськими військами. Причому тут не обов’язково стріляти і вбивати – головне позбавити противника можливості ефективно оборонятися і воювати взагалі, дезорганізувати його і нав’язати свою волю. Окупація (тимчасове захоплення території ворогом без зміни державного устрою на цій території) Криму і стала наслідком цієї успішної і майже безкровної стратегії.

На півострові після нелегітимного референдуму, якого світ не визнає, відбулося так зване приєднання республіки Крим і Севастополя до Росії як суб’єкта Російської федерації. Але це – ще не анексія (насильницьке загарбання земель чужою державою із зміною загарбником державного устрою), хоча 20 березня Госдума РФ вже прийняла відповідний законопроект про анексію.

Отже, Крим сьогодні лише окупований, тож ні про яких біженців не може і мови бути, інакше держава Україна визнає анексію Криму державою Росія. Поскільки ні світ, ні наша держава не визнає ні самопроголошеної республіки Крим і кордону з нею, ні її референдуму та легітимності прийняття будь-яких рішень поза рамками Конституції України, не треба ще більше заплутувати ситуацію ні недолугими державними документами «про допомогу біженцям» чи «депортацію українців півострова на материк», ні журналістськими матеріалами з неточним визначенням термінів. Кримчани – це переміщені особи, за міжнародною термінологією, вигнанці, але не біженці.

Тепер повернімося до так званого референдуму. Як свідчать соціологи, насправді Крим ніколи не був таким «проросійським», як його змалювали російські та проросійські ЗМІ. Біда у тому, нова влада України довіру народу так і не отримала, зате рейтинг Путіна нині найвищий, ніж будь-коли. Для цього російським політтехнологам не треба було придумувати якісь пропагандистські ноу-хау.

Спочатку у випусках новин кілька днів крутять ролик, як Сашко Бєлий (розстріляний під Рівним під час міліцейської спецоперації 24 березня) лупцює прокурора у Рівному (а потім як депутати-свободівці Бенюк, Мірошниченко та Ільєнко знущаються над Олександром Пантелеймоновим, директором Національної телекомпанії України). А далі показують російських «воїнів-освободителів», які разом із народною самообороною визволяють Крим від таких «озвірілих бандерівців» – і маєш реально впливовий пропагандистський ролик. Додайте у цю інформаційну кампанію іще кілька закликів проросійськи налаштованих жителів кримського півострова – і отримаємо такий сепаратистський коктейль, який запалить і поведе на штурм всього українського маси людей. Тисячі і сотні тисяч підуть за тими. Що кличуть до руйнації, а не до творення. Така природа масової свідомості («власть толпы»), і боротьбу за уми мас в Криму та на східних теренах ми вже програли…

Насправді ми дійсно програли в Криму війну за громадську думку, і тепер Росія скорими темпами будує там одномірне політичне суспільство, зав’язане не на автономії національних меншин, а на єдинстві великої Росії. Так що на півострові скоро справді треба буде захищати національні меншини – тільки уже від росіян.

На фоні цієї неправдивої, м’яко кажучи, пропаганди треба було вчасно протиставити світу (і тому ж Криму) правду про Майдан. Справа в тому, що, за даними соціологів, на півострові на момент революційних подій у Києві 28 відсотків жителів Криму дивилися і довіряли російським каналам; натомість український телеканал Інтер, співвласником якого є Дмитро Фірташ, мав серед населення 69 відсотків впливу. Грубо кажучи, через провладність Інтера ми й програли інформаційну війну за Крим (61 відсоток глядачів Інтера не підтримували Майдан і не розуміли його мети).

Але якби російській пропаганді наші ЗМІ протиставили дані соціологів (статистична похибка яких не перевищує 2-5 відсотків) – жителі Криму мали б об’єктивну картинку, не спотворену ідеологічними акцентами. Адже соціологія дає можливість брехні протиставити факти.

Скажімо, за даними відомого соціолога Ірини Бекешкіної, директора Фонду «Демократичні ініціативи», на Майдані у першій фазі (так званий мітинг-Євромайдан) було 49 відсотків учасників із вищою освітою та студентів, хоча Росія переконувала своїх громадян, що там стоять проплачені Заходом провокатори та безробітні зомбовані селюки-западенці. На фазі загострення (початок збройних протистоянь) Майдан дійсно на 42 відсотки складався із жителів містечок і сіл і на 55 відсотків – із жителів Західної України. Цитата із сайту http://www.dif.org.ua: «На стаціонарному Майдані-січі, як і раніше, явно переважають приїжджі (88%, було – 81%), кияни становлять 12%.  Серед приїжджих переважають жителі Західної України (55%, було – 42%), решта – з Центральної України (24%) та зі Сходу й Півдня (21%).  Значні зміни сталися у переважаючому типі поселень, звідки приїхали люди на Майдан: поменшало жителів обласних центрів (з 32% до 20%) та великих міст (з 23% до 17%), натомість значно додали у представництві жителі  невеликих міст (з 23% до 42%).  Село, як і раніше, на  Майдані-січі представлено 20% мешканців»Але насправді це не були тупі, агресивні і безробітні бандерівці з вилами в руках. Серед них безробітних налічувалося лише 13 відсотків, а людей з вищою освітою, які захищали Майдан, – 43 відсотки; серед них було також 12 відсотків жінок-матерів та корінних киянок (правда, не вельми схоже на тупих майдаунів?). Отак цифрами соціологів, яким довіряють усі, можна було руйнувати міфи про озвірілих западенців, які захопили владу у Києві.

До речі, за об’єднання з Росією на піку Майдану в Україні налічувалося всього 12 відсотків, у Харкові – 23-24 відсотки, в Донецьку – 33 відсотки. В Криму справді домінували проросійські настрої – 41 відсоток (їх чомусь одразу «признала» і підхопила російська пропаганда), і по віку це були люди за 50 років. Але ж навіть із статистичною похибкою на так званому референдумі ну ніяк не могло бути 93 відсотків (соціологія, нагадаю, точна наука, і помилятися може максимум на кілька одиниць, а не на десятки)!

Так само пропаганда будувалася на утричі більших російських зарплатах і пенсіях – і ніхто ніде згадував про утричі вищі, ніж в Україні, комунальні послуги. А про «бандерівців, які захопили владу в Києві», кримчанам взагалі почали розповідати тільки після одіозної відміни закону про мови…

І ще про цифри соціології, на які варто звернути увагу.

Українці владі не довіряють, це незаперечно. (До речі, Майдан, за словами членів «Офіцерської сотні», зараз найбільше заважає саме новій владі; вона його боїться і робить усе, щоб він якнайшвидше розійшовся, а барикади розібрали). Зате значно зросла довіра до церкви та духівництва (за 60 відсотків), до ЗМІ (більш як на 56 відсотків) та до громадських організацій – за 37 відсотків. Майже перестали довіряти українці телеканалам Інтер та УТ-1...

На наших очах твориться історія. Це непередбачувано, дуже динамічно, трохи страшно – і дуже захоплююче, адже ми стаємо не лише свідками, але й творцями своєї історії. І від того, наскільки швидко ми усвідомимо свої попередні помилки і виправимо їх сьогодні, залежить наше завтрашнє. Наскільки швидко ми збудуємо і консолідуємо єдину українську політичну націю без огляду на те, якою мовою говорить людина, залежить цілісність держави. Або ж наскільки швидко ми відновимо статус ядерної держави світу, що допускає Польща (за оцінками військових лекторів на семінарі, Україні на це треба до двох років і кілька мільярдів доларів)…

Ми на грані розколу і розбрату, куди штовхає нас Росія. І від того, чи допоможе нам захід простягне руку чи байдуже відвернеться (мовляв, розбирайтеся, слов’яни, самі) насправді залежить початок Третьої світової інформаційної війни і великий переділ геополітичної карти світу. Війна із Росією (економічна, інформаційна – будь яка) або покладе край подальшим територіальним зазіханням у світі – або спровокує чергову гонку ядерних озброєнь і низку локальних конфліктів у цілому світі.

То що це: боротьба за власні амбітні плани входження в Єврозону, надмірне ратування за Митний Союз, викорінення паростків українського Майданного волелюбства у себе в Росії чи боротьба проти енергетичної і вже фактичної незалежності України? Скоріш за все, і те, і друге, і третє…

Чому Москва так не хоче відпускати Україну у справді незалежне плавання і пішла на відверту війну з усіма західними цінностями? Тому, що зрозуміла: далі Росію без України чекає тільки стагнація і повільне затухання. Якщо Росія не спроможеться вирости до гравця світового класу, не зможе впливати прямо чи опосередковано на систему міжнародних відносин і глобальних цінностей, –розвалиться її власна система цінностей. Народ побачить слабкість імператора, підніме бунт (як це було із Януковичем) – імперія розвалиться.

А Європа і Америка тепер мають вирішити: підтримати Україну і боротися з агресивним північним ведмедем як з інородним тілом у системі міжнародних відносин чи прийняти нав’язані правила гри і включити Росію в число світових наддержав. Яким під силу впливати не лише на міжнародну геополітику, а й перекроювати карту світу, змінювати пріоритети і цінності.

Росія вирішила змінити світ. Росія дуже ризикує.

А Україні треба просто вижити. І вкотре перемогти. Себе. Росію. Європу. Світ. Бо він гнилий і ненадійний.

Сергій СКІБЧИК.

Київ – Володимирець. 

Матеріали по темі:

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.