Усі ми блудили, немов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу, – і на Нього Господь поклав гріх усіх нас! Він гноблений був та понижений, але Уст Своїх не відкривав, як Ягня, Він був проваджений на заклання
Ісая, 53 розділ.
Велике, кажуть, бачиться здаля. З наближенням 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, яке святкуватимемо наступного року, відчутнішим стає зацікавлення особистістю нашого національного кумира, більшає публікацій на кобзарську тематику. Власне, тому й захотілося поділитися з читачами районки почутим і побаченим у російському місті Оренбурзі, де наразі мешкає моя дочка Олена з сім’єю. Гостюючи в Олени (вона – заступник голови обласного українського культурно-просвітницького товариства імені Т.Г. Шевченка), попрохав влаштувати мені екскурсію шевченківськими місцями.
Кінець XX ст. для України ознаменувався підйомом національної свідомості, поверненням до духовних та культурних традицій нашого народу. Храм Божий для кожної людини є святим місцем – носієм святості, духовності та культури народу. Українець, осмислюючи свою історію, розуміє цінність духовної культури та церковної свідомості для будування державності та розвитку особистості. Значення Києво-Печерського монастиря чи Почаївської Лаври, Софії Київської та Володимирського собору для історії України очевидне.
Сергій Степанович Скібчик, житель селища Рафалівка, на зорі незалежності нашої держави, у 1992-1994 роках служив на великому протичовновому кораблі (ПЧК) «Азов» (спущений на воду у 1973 році). Старшина 1 статті Сергій Скібчик був командиром відділення БІП (радіолокаційне стеження), ходив у бойовий похід у Сірію в рамках міжнародних навчань Чорноморського флоту. На кораблі на той час служили моряки 16 національностей, і з розпадом Союзу всі вони складали присягу на вірність своїм країнам.
Описуючи історію будівництва та функціонування православних храмів Володимиреччини, варто зупинитися і на описі самого краю.
В інформаційному буклеті про Володимирецький край знаходимо такі відомості: «Володимирецький район лежить в межах Волинського пасма, у північно-східній частині Рівненщини. В центральній частині поширені горби та пасма заввишки 8-20 метрів, розділені численними заболоченими зниженнями.