ДСНС повідомляє
«Кукулька», або “Поліський трамвай”
Антонівка — невелике село, з якого починається найдовша в Європі діюча вузькоколійна залізниця “Антонівка-Зарічне" протяжністю 106 км. Старенький міні-поїздок місцеве населення називає "кукушкою" за специфічний звуковий сигнал.
Тут усе, починаючи від потягу з трьох вагонів і тепловозу до охайного шляху, на якому лежать рейки "музейного" року випуску, та рідкісної техніки, що й досі використовується в обслуговуванні вузькоколійної залізниці, створює відчуття нереальності та відкидає подорожуючих на півстоліття у минуле. Потяг іде повільно, 30-40 км/год.
Ще однією особливістю вузькоколійки є те, що вона проходить через єдиний в Україні раритетний залізничний дерев’яний міст через річку Стир. Тут рух потягу сповільнюється до 15 км/год.
Початки будівництва “кукульки” припадали ще на 70-ті роки ХІХ століття для експорту лісу.
Музей "Історії вузькоколійної залізниці та Поліського краю" відкритий улітку 2010 року на станції Антонівка, під час проведення першого етно-турфесту "Бурштиновий шлях".
Білоозерський заказник. Біле озеро
Ландшафтний заказник "Білоозерський" розташований між селами Озерці, Рудка, Більська Воля, Березино. Тут пролягла колись льодовикова прадолина довжиною 17 км та завширшки 3 км, що була прадолиною річки Стир, по якій стікали льодовикові води. Згодом долина заболотилась, оточені лісами, тут сформувались болотні масиви. Достатньо побувати на болотному масиві Коза-Березина, що прилягає до озера, щоб побачити всі типи боліт Українського Полісся. У цій реліктовій прадолині збереглося велике карстове Біле озеро, яке називають перлиною Українського Полісся. Велике, красиве Біле озеро займає глибоку карстову западину із своєрідною будовою дна, що складається з двох конусоподібних заглиблень. Найбільша глибина — 26 метрів — досить значна для рівнинних водойм. Біле озеро живиться підземними джерелами, єдине в Україні з підвищеним вмістом гліцерину у воді, через що вона має надзвичайні цілющі властивості.
Озеро Воронки
Це одне з найчистіших озер Полісся, на його берегах росте ряд рідкісних рослин, що занесені в Червону книгу України. Довжина його сягає 600 метрів, а площа — 21 гектар. Тут знайшла собі прихисток така рідкісна рослина, як молодильник озерний – ровесник динозаврів. Та й берег цього озера незвичайний: лише в одному місці є невелика смуга піщаного пляжу, більша ж його частина оточена хитким плавом різної ширини. Навколо озера — смуга осоково-сфагнового болота. Трапилася тут і дуже цікава знахідка: у прибережній смузі виявлено непоказну на вигляд рослину — ситник бульбастий. Це нове для України місцезнаходження рідкісного західноєвропейського виду.
Маєток Красицького
Багатовічний палац, колись літня резиденція графа Фердинанда Красицького, досі вражає своєю величчю. Панський палац є найстарішою будівлею (з існуючих сьогодні) у Володимирці і побудований у стилі ампір. В якому саме році збудували панський маєток, історичні джерела не вказують.
У період довоєнної Польщі тут розташовувалась резиденція управляючого справами Володимирецького та Городецького спиртозаводів та сільськогосподарського виробництва.
У 1914 р. від спадкоємців Красицьких маєток у Володимирці купила Марія з роду М’ячинських де Пурбе.
19 вересня 1939 року селище стає радянським, і все панське добро безоплатно передається людям. А у 1958 році у приміщенні палацу розташувався дитячий будинок. Навколо маєтку було висаджено парк з унікальних видів дерев, що звозились сюди з усієї Європи.
Свято-Миколаївська церква
Поміж вікових лісів та безмежних лугів, на високому березі річки Стир, у селі Стара Рафалівка возвеличується духовна прикраса Полісся, Свято-Миколаївська церква — єдина храмова споруда у Володимирецькому районі, яка вміло поєднує православну та католицьку архітектуру. На початку свого існування церква була римо-католицьким костьолом.
У 1963 році храм передали як пам'ятку архітектури під охорону держави, що дало змогу зберегти його.
Справжня окраса церкви — дзвіниця з древніми дзвонами. Їх одинадцять. Найдревніший із них — свідок відкриття церкви у 1783 році, має напис фундатора Рафаїла Романського та дату відкриття храму.
Миколаївська церква і село Стара Рафалівка знаходяться під опікою Божої Матері, велична ікона якої розміщена в древньому кіоті у передній частині вівтаря. Образ XVIII століття, оздоблений золотом і прикрашений короною та металевим відбитком кисті руки, має особливу пошану у прихожан.
Луківські "хрести"
На північній стороні села Воронки, де розбігаються на всі сторони світу довгі змії ґрунтових доріг, стоять хрести. Великі й маленькі. Пригірок біля них обгороджений жердинами. Під хрестами на землі — жовті бідончики, миски, хороший скляний посуд. А самі символи обвішані рушниками, стрічками різних кольорів, вишитими фартухами. Їдуть сюди люди з Білорусі, Росії та з дальніх українських міст. І все заради одного — щоб зцілитися, щоб задумане збулося, щоб мати дітей, щоб чоловік не пив, щоб жінка не гуляла, щоб господарство велося.
У Луко та сусідніх селах розповідають багато легенд про це урочище "Старці" і ті Хрести. Але всі сходяться в одному.
…Було це після 1861 року. Тоді сім’ями люди кинулися нового місця шукати. У той рік страшна зима була, мор на людей і худобу ходив. Хати й хліви позамітало, люди копали тунелі в снігу. Вже як пішла відлига, поїхали хуторяни в ліс й натрапили там на мертвих людей. Вони сиділи, притулившись одне до одного: дід, жінка, діти. Бідно вдягнені, як старці. Певне, від голоду і холоду не дійшли до перших хат всього 5 кілометрів. Пройшла така сувора зима, але тіл їх не зачепили, не рознесли дикі звірі. І коли зібралися люди їх хоронити, в діда раптом випала незвичайна іконка (її потім прибили на найвищому хресті). Згодом приїхав православний священик і сказав, що то була сім’я старообрядців. Куди вони йшли, куди добиралися — таємниця, яку забрали з собою в могилу.
Рафалівські базальти
Базальтові стовпи утворилися завдяки дії вулканічних сил у далекому минулому Землі. Рафалівське родовище базальтів знаходиться поблизу сіл Полиці та Іванчі. Базальт — виливна магматична гірська порода чорного або темно-сірого кольору. Вони тягнуться на Рівненщині від Кузнецовська до Славути шириною 10-15 км, де створено кілька родовищ. Використовуються як будівельний камінь, є високоякісною сировиною для кам'яного литва, художнього ливарства. З базальтових волокон виготовляють міцні теплоізоляційні матеріали, які стійкі до високих температур, кислот, вібрацій. Крім базальтів, тут видобувають цеолітові туфи, знайдено мідні руди, вкраплення кварцу, аметисту та інші мінерали.
Місто над Стиром
Вараш (до 2016 року — Кузнецо́вськ) — місто обласного значення Рівненської області України, межує з Володимирецьким районом Рівненської області та Маневицьким районом Волинської області.
Місто розташоване у північній течії річки Стир, за 156 км від Рівного. Місто-супутник Рівненської атомної електростанції. Деякий час називалося на честь радянського розвідника, співробітника НКВС, Героя Радянського Союзу М. І. Кузнецова.
Засноване в 1973 році на місці колишнього села Вараш, яке згадується у документах з 1776 року. Статус міста з 1984 року. 19 травня 2016 року депутатами Верховної Ради України прийнято постанову про перейменування окремих населених пунктів та районів, зокрема Кузнецовська.
Вараш – перлина Українського Полісся, як його називають. Це унікальне і своєрідне місто. Своїм корінням воно проросло у давнє минуле, а вершинами інтелекту сягає новітніх технологій ядерної енергетики ХХІ століття. Це місто-супутник Рівненської атомної електростанції. Вони споруджуються одночасно з 1973 року і невіддільні одне від одного.
У Вараші народилися або жили і працювали Оле́г Голодю́к (2 січня 1988, м. Вараш) — український футболіст, півзахисник клубу «Карпати» (Львів); Валентина Маєвська (1929—1992) — професор архітектури, заслужений архітектор України, автор генерального плану міста Вараш; Володи́мир Мар'я́нин (1940—2000) — український письменник, журналіст; Сергій Тарасюк (1988—2015) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Сучасна назва Вараш, за однією з версій, є іранським перекладом імені авестійського бога війни та перемоги Веретрагни (авест. Vərəϑraγna — «той, що руйнує перешкоди»; крім іранізму вараш серед місцевих топонімів спостерігаються ще щонайменше три назви іраномовного походження: річка Стир, села Сопа́чів та Собі́щиці. З часу заснування населення міста швидко зростало, незважаючи на загальну по країні тенденцію до скорочення населення. Через те, що Вараш був збудований відносно недавно, він є класичним прикладом пізнього соціалістичного стилю міської забудови. Вараш — одне з небагатьох міст світу, на гербі яких зображена атомна електростанція (автор герба та прапора — художник Сергій Максимчук).
Унікальний Вараш ще й тим, що у місті є своя Алея сакур, подарована народним депутатом Василем Яніцьким.
Квіткова оранжерея у Заболотті
До 7 тисяч гербер на добу вирощують за голландськими технологіями на спільному українсько-словацькому підприємстві "Флорія-Україна" у селі Заболоття.
Реалізація цього проекту почалася у вересні 2008 року шляхом створення спільного україно-словацьке підприємство «Флорія-Україна». А в 2009 році тут вже зрізали перші власні гербери. Сьогодні «Флорія-Україна» вирощує 23 сорти прекрасних гербер. Оранжереї, обладнані за інноваційними голландськими технологіями, розмістилися на площі 2,3 га (колись тут був цегельний завод).
Тут все екологічно чисте. Навіть теплоенергія – основна складова собівартості вирощування дорогих квітів – тут екологічно чиста; її постачає атомна електростанція. Собівартість однієї квітки «Флорії-України» – майже півтора євро, а радувати свіжим виглядом вона буде близько місяця.
У теплицях працюють майже 2 десятки чоловік персоналу, все інше робить автоматика, є навіть своя метеостанція. Підприємств такого класу і рівня на Україні небагато, а з вирощування гербер – усього 2 чи 3. Постачають гербери на український ринок (до війни левову долю експортували в Росію), двом крупним київським операторам – «Квітковій країні» та «Укрфлорі»; також приватним підприємцям Харкова, Рівного, Луцька, Вінниці.
За неофіційними даними, проект обійшовся інвесторам більш як у 5 мільйонів євро.
Мотоестафета нашої пам’яті – наймасовіший патріотично-виховний захід
У листопаді 1963 року по території Рівненської області проходила міжнародна мотоциклетна естафета. Тодішнє керівництво району в особі Гаврила Головка підтримало цю ідею й доручило її реалізацію директору Володимирецької автошколи Віталію Бурцеву. Стараннями та безпосередньою участю мототехнічних клубів у Володимирці й Рафалівці захід набув такого масового характеру, що мотоестафету в районному масштабі було вирішено провести й наступного року, тільки вже на День Перемоги.
52 роки підряд – і за часів Радянського Союзу, і за незалежної України – проходив цей воістину всенародний автомотопробіг чотирма маршрутами району. Зустрічають його у кожному селі десятки і сотні людей, без примусу збираючись на визначену годину, коли до пам’ятника загиблим має прибути «колона» з району.
Попри декомунізацію, ні в кого з чиновників, політиків чи громадських активістів не піднімається рука закреслити роль і значимість цього святкового заходу. Та й не дивно, адже мотоестафета у Володимирці – єдиний захід такого масштабного рівня на всю Україну; це справжня родзинка нашого району. Вона відображає цілий пласт історії нашого народу і Володимиреччини зокрема. Сподіваємося, проводити мотоестафету будуть і далі, а організатори додадуть їй нового змісту.
Сергій СКІБЧИК.
Фото автора
| Наступна > |
|---|