HomeНаше життяДолі людськіВ’язень Краківського гетто

В’язень Краківського гетто

( 0 Votes )


Петро Маманович має незвичайну долю. Поліський хлопець, який ще підлітком потрапив в один із таборів смерті Кракова і дивом звідти вибрався, міг би бути громадянином будь-якої держави Європи або США – проте від Батьківщини не відмовився. Після повернення додому там, на далекому Поліссі, його знову чигала смерть від рук українських повстанців – і знову він чудом лишився жити…

  Остарбайтери 

…Народився Петро Пилипович у 1926 році у Білорусії, в селі Рубель Столинського району Брестської області. Майже одразу по народженні сина батько купив у Дубровицького району хутір в маленькому поліському селі Бродець (4 кілометри від райцентру Висоцьк), і сім´я переїхала жити у тодішню Польщу. Петро разом із сестрами (а всього їх має 6) ходив до польської школи, закінчив 5 класів семирічки, коли почалася війна і внаслідок переділу земель значна територія західного Полісся відійшла до Радянського Союзу. Ще рік хлопець повчився в радянській школі. А далі почалася війна…

Окупація ніколи не була легкою для поневолених народів. Від запровадження окупаційної адміністрації гітлерівці постійно проводили вивозку української молоді на роботу в Німеччину, тож часто доводилося ховатися у лісах-болотах. Але таки не встерігся хлопець: у 1943 році за бандерівцями вбитого на сталінському шляху німця фашисти спалили сусідній хутір Гончариху. Коли хлопець повернувся із схованки над річкою додому, його та ще кількох хлопців з окружних хуторів одразу схопили фашисти. Разом із іншими полонениками Петро Маманович мав їхати в Німеччину на примусові роботи на благо фатерлянду. Сталося це на Паску, хлопцеві саме йшов 17 рік…

Формували команду «остарбайтерів» у Століні. У фашистські тенета потрапляли і молодь, і старики, іноді забирали цілими сім’ями. Через добу всіх відвезли на залізничну станцію, повантажили в товарняк, де коней возили, скрутили двері міцним сталевим дротом – і поїхав невольницький потяг на перевалочну базу у Польщу. Крізь щілини між дошками було видно, що з обох боків залізниці розчищено 10-метрову полосу. Окупанти боялися партизанів…

4 дні їхали в’язні без їжі й води на Захід, все далі й далі від рідного дому. Нарешті потяг спинився у польському місті Білосток, де остарбайтерів мали розділити і сформувати групи для відправки в Німеччину.

 

Втікачі

Петро одразу задумав тікати. Двері вагонів повідчиняли, і німці не особливо їх стерегли. А куди ж втечуть невольники на окупованій території, в повному німців місті? Та Петро ще з трьома товаришами таки вирішили спробувати свій шанс на свободу. Остарбайтерів мали вести лазню, і хлопці цим скористалися. По дорозі вони трохи відстали і, вибравши момент, шуснули дворами до річки. Навіть не зважили на пересторогу поляка в літах, що трапився на дорозі втікачів і сумно мовив: «Ой, дєті кохані, не втечете: кругом повно німців…» Свободолюбивих поліщуків не бентежило навііть те, що вони поняття не мали, в який бік Україна і як пробиратимуться ворожою територією сотні кілометрів. Додому, на волю рвалися їхні серця.

Хлопці щасливо дійшли до річки, невеликої, але з бистрою течією. Виявилося, що супутники Петра не вміють плавати. Неподалік було два човни, але й ті були прикуті ланцюгами. І Маманович, наймолодший серед них, визвався переплисти річку та знайти якийсь човен, яких багато виднілося на тому берегу. Та як тільки мокрий хлопець виліз із холодної води на тому березі, звідки й узялися два гітлерівці з автоматами напереваги.

– Хальт! – і смертоносні дула зброї націлилися на втікача. Куди тут втечеш…

Добряче сполосувавши мокру спину Петра пліткою (її один із солдатів носив за халявою, певне, спеціально для таких випадків), німці переправилися на другий берег, де приречено завмерли його попутники, і штурханами погнали полонеників до потяга. Та невдала спроба не відбила у хлопця бажання тікати. За кілька годин він знову намовляє одного з товаришів тікати. І хоч як боліла та кровоточила спина, Петро з товаришем знов вибирають момент і пробираються до річки.

Та не далеко вдалося відійти. Тільки обійшли міст, як з-за копиці знову: «Хальт»!» Вкотре отримавши духопеликів прикладами автоматів, в супроводі трьох автоматників втікачів повертають до товарняка з остарбайтерами.

Уночі нескорені поліщуки роблять третю (як згодом виявилося, вже останню) спробу уникнути німецького рабства. Двоє хлопців-земляків – Олександр Щур із Висоцька і Петро Маманович із сусідніх Бродців – пробираються берегом річки мимо якихось хуторів, де їх обгавкують собаки. Щоб не викликати до себе непотрібну у вагу або не наштовхнутися в темноті на німецьких солдатів, втікачі вирішують переночувати в кущі, а вранці продовжувати шлях на Україну.

…Проснулися від німецької гортанної мови – і знову побачили націлені на себе дула автоматів. Німці не прощають такого свободолюбства. Утікачів розділяють. Як зачинщику Мамановичу виносять вирок: газова піч в одному з краківських таборів смерті. В той же день хлопця  відправляють поїздом у концтабір.

 


 

Страта

Концтабір (Петро Маманович так і не дізнався його назви, бо пробув тут трохи більше доби) справляв гнітюче враження. По всьому периметру – вишки, вартові із собаками, у темних вільглих бараках снують ходячі тіні, повсюди застигла атмосфера приреченості і смерті. Хтось плакав в куточку; Петро (йому ж іще й 17 не було!) почав схлипувати й собі. Нестерпно боліла спина, потовчені ребра віддавали болем при кожному видиху. Хотілося додому. Раптом хтось зітхнув і тихо сказав польською: «Не плачте, діти, пізно. Завтра вас стратять…» Всередині у хлопця все й обірвалося…

На другий день в’язням наказали вишикуватися; потім їх розділили. Петра призначили в групу, яка начебто мала йти до лазні. Хлопець чув перешіптування в’язнів: мовляв, ідеш по темному коридору, далі падаєш в яму, з якої лише одна дорога – в газову камеру. Смерть чигала і в суворих постатях вартових з автоматами напоготові, і попереду, за важкими дверима, в які пропускали по одному. Хто не корився, вбивали на місці. Ось настала і його черга.

Ніхто не може уявити, як відчуває себе тварина, приречена на смерть. А що відчував тоді Петро – одному Богу відомо, принаймні зараз він пригадати свої емоції у смертну хвилину не може. Одне врізалося у пам'ять: могильний морок темного коридору, по якому треба йти. Крок, ще крок, ноги наче ватяні. Аж раптом тихий голос за спиною: «Крок уліво» Петро Маманович мов уві сні підкоряється команді. Скільки тих кроків довелося зробити – не пам’ятає, лише закарбувалося, як впав головою на якесь каміння і втратив тяму…

 

Янголи у поліцейській формі

Коли свідомість помалу вернулася, довго не міг устати. Але таки мусив: поліцаї в німецькій формі «допомогли» піднятися носаками кованих чобіт, і ще з одним в’язнем повели до залізниці, що гудками паровозів посвистувала неподалік. По дорозі охоронці польською мовою наказали в’язням віднині забути хто вони й звідки і говорити тільки російською мовою: їхні імена та прізвища вже в списках спалених у газовій печі.

Хлопців запхали у вагони з російськими військовополоненими, які призначалися на примусові роботи в Німеччині. Лише коли пролунала команда: «По вагонах!», Петро зітхнув із полегшенням і радістю.

Живий! А примусові роботи – то не концтабір чи те пекло смерті, якого дивом вдалося уникнути. Хто був його янголом-охоронцем у таборі смерті і чому смерть відступила, Петро Пилипович Маманович і досі не знає. Однак всю дорогу в товаришами по неволі розмовляв виключно російською, пам’ятаючи наказ не видавати себе як українця-західняка.

На ранок поїзд прибув під Гамбург, у невеличке містечко Шверин – адміністративний центр федеральної землі Мекленбург – Передня Померанія.

 


 

Остарбайтер

На перевалочній базі усіх остарбайтерів пересортували, помили, взяли відбитки пальців і присвоїли кожному порядковий номер (імен у них ніхто й не питав). Петро отримав номер 1366.

Потроху всіх в’язнів розібрали «покупці», кого на завод чи фабрику, а кого на сільськогосподарські роботи до бауерів. Петра забрав старий дідок до себе на ферму в село Дюммер. Їхали туди кілометрів з двадцять на велосипедах, хоча нашого земляка від голоду і вітер хитав.

На фермі Ганса Бекмана (так звали господаря-бауера) новоспеченого остарбайтера вже чекали його товариші по нещастю: француз Ежен і полячка Кася з Кракова. Хлопця посадили за стіл (причому разом з робітниками їли й господар з жінкою Марією), покормили супом із лушпиння брукви. Потім йому дали гольшби (дерев’яні черевики) і показали, де можна помитися. Коли Петро зняв сорочку, всі ахнули: на спині була суцільна рана…

3 доби бранець з Полісся відсипався, йому поступово збільшували кількість їжі і не гнали на роботу. Після такого перепочинку хлопець доглядав худобу (на фермі тримали 16 корів), порався коло землі (біля 100 гектарів), працював на млині та маслозаводику. Причому працювали і кормилися всі разом із господарями; навіть на вихідних худобу порали потижнево Петро з Касею і Ганс із Марією. Слов’яни жили у садибі Бекманів, а Ежен напередодні комендантської години (8-ма вечора) повертався у табір для військовополонених французів.

За два роки, що Петро відбув на примусових роботах, до Бекманів 4 рази приїздив у відпустку син-офіцер, частина якого дислокувалася якраз на батьківщині Мамановича: у Столінському та Дубровицькому районах. Менший син Бекманів пішов служити у дойчеюнги і десь загинув під бомбардуваннями. Поступово війна наблизилася впритул до Берліна. Німці, що й так добре ставилися до своїх робітників, з підходом фронту стали просто боятися своїх остарбайтерів. Вони й досі сприймали Петра за росіянина (він лише Касі признався, що українець і чудом вижив у таборі смерті). На Паску Бекмани навіть взяли з собою в кірху Петра й Касю. А ті хоч і працювали як раніше, з нетерпінням поглядали поглядали на схід, звідки щоразу ближчим здавався гуркіт боїв.

 

«Я скажу: не надо рая, дайте Родину мою…»

…4 травня 1945 року на фермі розквартирувався батальйон німців. Вона навіть і не думали воювати, а все чогось виглядали. Радянська армія на той час вже була на підступах до Шверина. А 8 травня в Диммер увійшли американські війська; Шверин опинився в американській зоні окупації. Увесь батальйон німців без єдиного пострілу здався американцям.

Пожилий Француз Ежен з нетерпінням чекав, поки йому виправлять документи про звільнення, і не раз пропонував: «Петер, поїхали до мене у францію жити! У мене дочка є твого віку, може, й одружитесь…» А Петро все думав про повернення на Батьківщину (хоч зараз, бувало, й шкодував, що не скористався тим шансом).

12 травня американці зібрали всіх остарбайтерів і відвезли їх у збірний пункт в портове місто Стралендорф. Там усім звільненим пропонували їхати жити в будь-яку країну Європи або навіть у США. Петро Маманович знову відмовився.

Через 4 дні прибули представники радянської сторони, повантажили більше тисячі остарбайтерів в американські вантажівки «Студебеккери» і повезли у Швейніц, в радянський концентраційний табір. Сито радянської «охранки» благополучно пройшли лише 360 чоловік; решту із тисячі відправили до Сибіру та на Колиму з тавром «зрадники Батьківщини, прислужники ворога».

 

І знову в обійми смерті

Після звільнення Петра Мамановича демобілізують в армію. До 1947 року він служив у Німеччині, в інженерно-будівельних військах. Далі його переводять на Смоленщину, потім будував аеропорт у Внуково.

У 1950 році за відмінну службу його нагороджують відпусткою додому. Добирався додому товарняками. А вже на Україні так міцно заснув на верхній полиці, що проснувся аж у Тернополі. Вийшов увечері на станції. Вокзал зруйнований, патрулі придираються. Де перебути ніч? Тут дівчата назустріч, спинилися, давай розпитувать хто та звідки. Розговорилися, познайомилися, трохи розказав про свою долю. Дівчата тягнуть за рукав: пішли до нас, бо скоро замість радянських патрулів на вулиці вийдуть інші, і тоді пощади не жди.

Заходять в хату, а там запахи – аж голова паморочиться! Певно, готують вечерю дорогим гостям. Тільки сіли за стіл – заходять троє. Привіталися, один раптом і каже: «Чую, москалем пахне!» Дівчата заспокоїли гостей, познайомили, сказали, що свій, із Західної України. Той лише хмикнув: «Побачимо». У Петра все й похололо. Врятуватися від двох концтаборів, щоб загинути дурною смертю майже дома?

Гості «з-під дубів» налили собі на денце, а Петру повну склянку. Випив одну, другу, на третій відмовився, бо геть оп’янів. Після вечері гостей повкладали спати. Солдат думав, що вже й не проснеться. Але алкоголь та сон збороли хлопця. На ранок нікого з гостей уже не було. Дівчата, попередивши, щоб тримав язика за зубами, посадили Петра на поїзд.

До Дубровиці добрався благополучно. У Бродцях за селом його зустріли знайомі дівчата і проводили додому. Аж тут із придорожнього лісу виходять повстанці і кажуть: «Ану, ходімо з нами!» Дівчата в крик: «Та це ж наш, односельчанин! Не відпустимо на погибель!» Та націоналісти були невмолимі. Вже вкотре над Петром Мамановичем навила смерть. Коли довели до річки, де була ще одна групу повстанців, його пізнав колишній сусід Міша Мендель, що був за старшого в бандерівців. Він і наказав відпустити Петра.

Перебувши ніч удома, хлопець вранці збирається і їде в Дубровицю, а там повертається на службу. Хай йому грець із такими гостинами, стіьки пережити, щоб дома отримати кулю в голову!..

Демобілізувавшись у 1951 році, Петро Маманович повертається додому. Працював бригадиром в колгоспі у Бородцях, потім був їздовим, згодом – секретарем сільської ради у Бродцях. Одружився, має троє дітей. Останні 27 років перед пенсією працював трактористом в рідному селі.

Якось, коли проходив партизанські збори, зустрів тих тернопільських гостей із лісу (правда, лише двох, третій, як згодом розповіли, загинув). Отоді й розказали колишні бандерівці, а нині «радянські партизани», що Петро тоді був на волосинку від смерті. Але завдяки його щасливій зорі усе обійшлося щасливо.

Чотири роки тому дочка Олімпіада забрала батьків до себе у Володимирець – здоров’я у стареньких вже не те. Через рік дружина Петра Мамановича Галина померла.

 

Сьогодні Петро Пилипович живе у Володимирці, в дочки Олімпіади Чугай. Маючи за плечима 86 років, він має відмінну пам'ять і охоче розповідає про свою долю. Якби хтось наважився екранізувати історію його життя – Оскар був би гарантований. Куди тим напів-фантастичним бойовикам і благеньким сюжетам крутих американських екшенів! Життя поліського хлопця сповнене справжнього, не видуманого драматизму, неочікуваних поворотів і пригод. І документальна точність, з якою Петро Пилипович називає імена та назви міст, не дозволяє сумніватися у правдивості цієї незвичайної розповіді.

У нього троє дітей; одна дочка живе в Білорусі, з другою він мешкає у Володимирці, а син зостався на малій батьківщині, у селі Бродець, що біля Висоцька Дубровицького району.

Тепер Петро Маманович мріє лише про одне: щоб його доля не повторилася у долях дітей, онуків та правнуків. Хай краще радіють мирному небу, з певним скептицизмом дивляться кінопродукцію голлівудської «фабрики мрій» і більше цікавляться історією своїх батьків і свого краю. У цьому – неперервний зв'язок поколінь, у цьому наше майбутнє.

І поки діти пам’ятатимуть про силу духу своїх батьків і дідів і прадідів, до тих пір Велика  Перемога не буде марною.

Сергій СКІБЧИК.

 

П.С. За допомогу при підготовці матеріалу автор дякує Михайлу Оверковичу КРИВКУ.

 

У вас недостатньо прав для коментування.