HomeНаше життяДолі людськіВарвара Лютко: "З такими думками до Бога іду"

Варвара Лютко: "З такими думками до Бога іду"

( 0 Votes )

 

Родина це таке маленьке слово, А скільки ж в ньому сенсу, доброти,

Це мами перша колискова, Це батьків прояв теплоти…

Родина тихий серця шепіт, З яким нам по життю іти.

А.Н.

Бувають в житті зустрічі, які, незважаючи на зайнятість, щоденні безкінечні клопоти ні-ні та й згадаєш: якусь мить, якесь тепле слово чи натрапиш на символічний подаруночок.

Для мене такою людиною є Варвара Петрівна Лютко, проста жінка-трудівниця з натомленими руками, чистим сумлінням і щедрим серцем, в якому, попри тяжку селянську працю, проросли паростки поетичного слова. І не простого. А виваженого, вистражданого, помереженого то болем, то чистою любов’ю-молитвою за дітей своїх, родину, за кожну билиночку-рослину, за рідну землю.

Життя ж її стелилося не завжди хрещатим барвінком, а й гіркими полинами перепліталося.

 

 Тихо в’ється нитка спогадів…

 ЧАСТО безсонними ночами вона подумки гортає сторінки свого минулого життя. Знаходить багато незвичайного, як у дітях своїх, так і внуках та правнуках. «Нас багато», – як сказала якось невістка Жанна. Тож і в радості, і в біді, трималися разом.

Сама родом з Хиноч, з Шелягів. Мама звідти. Була другою дружиною у батька. Прийшла до нього на п’ятеро дітей та ще двоє народила. Менша сестричка померла, хлопців забрала війна. Один пропав безвісти, меншого замучили бандерівці, а старший повернувся без руки - нікому такого горя не побажаєш.

Мама була православною, а батько віруючим, ще змалечку знайомив доньку з Біблією. Так і привів Варвару у віру п’ятидесятників.

– Ні піонеркою, ні комсомолкою я не була. Хоч у школі вчилася добре, брала активну участь в художній самодіяльності, танцювала, співала, - тихо в’є нитку спогадів Варвара Петрівна. – Це в мене від батька. Який він голос мав! Бувало, пасе худобу і співає, аж в селі чують, на якому випасі зараз Петро. До останнього співав – то народні, то псалми. Прожив 96 років у найтяжчі часи – війна, колективізація. Одним з перших вступив в колгосп, працював нелегко. Але мав від того задоволення.

 Мої подружки-однокласниці здобули професію вчителя, а мене відповідальність перед старенькими батьками та ще … любов залишили вдома, в селі.

 

 Волошкове кохання

 

 ВИСТУПАЛА вона тоді на концерті у Воронках, співала популярну колись «Тропинку». Стояло літо у зеніті. Посилав на землю дзвінкі трелі з високості невидимий жайворонок, половіли жита обіч битого шляху, наливаючи зерням колос. А по краю поля синіли волошки. І йшли тою стежкою двоє молодих людей – вподобав юнак красуню і вирішив провести додому. Дорога неблизька – з Воронок до Луко. Рвав хлопець по дорозі сині волошки і голубі дзвоники та цілий букет їх подарував дівчині. І вона, щаслива, несла його, ніби долю свою.

Так і сталося – поєднали вони з Тихоном долі. Любила Варвара по-справжньому. Ще й досі, уже через стільки десятиліть, зберігає листи Тихона з армії і свої відповіді солдату – такі ж теплі та щирі.

– Батько був цікавим і дуже трудолюбивим, – пригадує донька Людмила. – Збудував хату, посадив сад, де любив експериментувати, прищеплюючи різні породи. Вмів зробити столярку – вікна, двері, викувати копанку і сапку, змайструвати воза і токарного верстата. Мав власний млин і пасіку. А ще малював та римував слова. А як на гармошці грав! Взагалі, був феноменальною людиною, мабуть, нема такого, чого б не вміли робити його натруджені руки.

Майже сорок років прожили разом Варвара Петрівна і Тихін Павлович.

Ніби й гарно все було, і любов мали взаємну. Правда, іноді якогось духовного порозуміння, духовної близькості не вистачало, із сумом говорить Варвара Петрівна. Мабуть, через те й почала писати вірші хотіла, аби зрозумів мою душу. Думаю, мабуть, ми просто хотіли перевершити один одного. А завжди треба цінувати те, що маєш, – то цікава тема життя, про це хотіла б і молодим сказати…

Загинув Тихін трагічно вже дев’ятнадцята весна минає, як стала вона вдовою. А волошки? Ці сонячні квіти землі так і залишилась її улюбленими, як пам’ять про дорогу людину, про стежечку понад житом, де починалось її волошкове кохання. Тепер та «тропинка» – лише у спогадах-снах, не повернеш, не знайдеш. Промайнули літа, ніби сон, як ранковий туман.

 

 Не роби добра заради слави

СПІЛКУВАТИСЯ з Варварою Петрівною – це як книгу писати, велику, правдиву Книгу Життя, яке вона прожила достойно, з вірою в Бога, у справедливість і добро. Свідчення цьому лист, який я несподівано отримала, вже готуючи цей матеріал.

 Писаний він знайомим почерком, ніби бісеринки нанизані на тонку павутинку. Варвара Петрівна дякує за мою «Негаснучу зорю». Та суть не в цьому. Найбільше вразили кілька слів: «Пам’ятайте добро й хороших людей і творіть добро. Дуже дякую, що не забули мене і поставили на маленьке підвищення душі. Це так важливо»…

Підвищення душі…Тільки мудра людина могла сказати так, вважаючи публікацію в книзі її поезії-сповіді своєрідним п’єдесталом, на який, власне, й підняла громадянська позиція цю дивовижну жінку-полісянку.

 Одразу пишу Варварі Петрівні та знову – отримую від неї відповідь, ніби відкриваю ще одну сторінку такого непростого життя.

 «… Хай Бог дасть Вам здоров’я, шановної старості. Дуже дякую за лист, він дав мені якийсь потяг до життя, до життєвої духовності. Завдячуючи Вам і Олексію Городному, вважаю, що не марно прожила своє нелегке селянське життя. Ви розумієте його з моїх віршів.

 Я читаю «Вісника», читаю Ваші статті, мені дуже подобаються. А ще передплачую «Пантелеймона», «Моя сповідь» і «Духовність». Як людина віруюча, ходжу в Дім молитви, який збудований поблизу нашої оселі. Люблю спів, особливо духовні псалми. Не суджу ніяку віру, аби кожна людина могла жити по Закону Біблії. Знайома з буддизмом і Кораном. Скрізь пишеться про справедливість, мир, прощення, любов, доброту. Тільки пам’ятай: не роби добра заради слави…

Прочитані мною всі томи «Сансей» для мене це свого роду філософські роздуми. Може, ще встигну прочитати «Забудь-ріку» - правда не знаю, де її купити.

 Дуже дякую, що знайшли в мені щось таке, що потрібне людям. Я все життя провела за швейною машинкою, на ній писані й мої вірші. І досі ходжу на собраніє, читаю, пишу, шию. Це матеріальне, яке людині так необхідне, як і духовне…».

 Діти мої, мов сонячне гронце

МАТЕРІАЛЬНЕ і духовне. Як поєднати ці два поняття, щоб залишатись чесним, безкомпромісним, помагати ближньому, тобто дотримуватись заповідей Божих, так, як розуміє це Варвара Петрівна? Чому ж підчас так не просто складається людське життя?

 Село Луко не близько від райцентру, розкинулось серед пісків, хвойних перелісків. А для неї кращого місця й немає на землі. Тут було її щастя змолоду, тут з Тихоном синам і дочкам життя дали. Шестеро їх одне за одним прийшли в цей світ. В одному із своїх віршів розмірковувала про це: «Я родила діток, ти садив садок для майбуття, щоб не жить без пуття. Росте садок, нема діток – пішли у світ: чий кращий плід?»...

 Всі дуже різні, але однаково дорогі для неньки. Вони, мов сонячне гронце. Людмила – її прізвище Галанзовська, перейняла від мами не лише поетичний дар, а й майстерність до шиття. Працює в дитячому садочку. Чотири роки разом з чоловіком була на Кубі, якому довелося там працювати. Враження від цієї екзотичної країни – це окрема тема. Має сім’я велику власну бібліотеку.

Нелегкі випробування випали Наталії (вона Рищиковець). Торік поховала чоловіка, сама виховує внучку, а думи свої-печалі викладає у віршах. Це своєрідне єднання душ, та ниточка, яка тягнеться від материнського серця і поєднала незвичайний талант народної поетеси з її дітьми. Живуть дочки, як і син Руслан, який працює на атомній станції, у Вараші.

Галина, Юрій і Василь - в рідному селі. Коли почалася війна на сході, Василь добровольцем пішов захищати Україну, служив у штурмовому батальйоні «Айдар». Ці півтора року на лінії вогню і смерті були для родини вічністю. «Сама три роки була солдаткою, а сім – чекала своїх синів з армії» каже Варвара Петрівна. Повернувся Василь додому з грамотою – за героїзм і мужність, а ще з таким болем і гіркотою в серці, яких не передаси ніякими словами.

 Семеро внуків, п’ятеро правнуків продовжують рід Лютків. І теж талановиті – і до пісні, і до поетичного слова, і до малювання.

 Бабусин улюбленець Дмитро. Вона всіх однаково любить. Але Дімку? Трапилось так, що сама змушена була прийняти пологи в невістки і першою благословила дитя на світ, першою на руках потримала. Мабуть, тому він такий дорогий.

ось така вона, прекрасна родина Варвари Петрівни ЛЮТКО з глибоким корінням, з високим гіллям...


Все що у серці несу… 

  Як би порадів за онуків наш батько, каже Людмила. Мама так любила співати, а коли його не стало, відтоді й змовкли її пісні, ніби разом з ним відлетіли. Тепер лише духовні псалми для неї розрада.

  Взагалі мама у нас унікальна, додає Наталія. У свої сімдесят сім вона живо цікавиться новинами у світі, політикою. Любить рідну землю, любить слухати спів пташок і нас, уже зовсім дорослих, ніби пташенят горне до свого серця. Слабшого підтримає, мудрим словом розрадить. Добротою від неї віє. Завжди зустрічає нас з радістю, проводжає зі сльозами. І знову чекає…

І вони спішать до неньки… При першій же нагоді… І не лише, щоб весною город посадити, восени – врожай зібрати. Найголовніше, почути рідний голос, побачити усміхнені очі, знати, що жива-здорова… А, може, й бути першими слухачами нового її творіння.

В одному з віршів Варвара Петрівна написала: «Птахів прохала мати дарунки для діток взяти: землю рідну, її красу, все, що у серці несу»… Все, що у серці несу… Найперше, це, звичайно, свою негаснучу материнську любов, якої вистачає на всю її велику родину.

 

 Життя таке коротке. Десяток за десятком – і ось уже той поріг, який називають старістю. Кажуть, вона не в радість. Тож, мабуть, все-таки важливо, як ти прожив, який слід залишив на землі: дітей, твоїх послідовників; дерево-яблуню в садку; кущик хризантем під вікном чи творений серцем рядок, який змусить когось задуматись над сутністю людського буття.

 Про це і пише звичайна сільська жінка-самородок: не розкидай каміння, бо час прийде збирати, твори добро, цінуй кожну прожиту мить і нехай тобі воздасться.

 З родиною спілкувалася

Єва ХУТКА,

член Національної спілки

журналістів України.

 

 

Щ а с т я

Юність, в кохання тумані,

Болять душевнії рани.

Оправдати не в змозі -

Зрада, обман на дорозі.

Життя судить не потрібно,

Проживи його гідно,

Обминай болото і воду,

Не забувай, з якого ти роду.

Мудрість шукай у Бога,

Радій, що жити є змога:

Квіти цвітуть, бачиш сонце,

Радість зазирає у твоє віконце.

Щастя завжди з нами,

Тільки судим його роками,

Не бачим його, забули,

Прогнали чи обминули.

Щастя, любов у всіх різні,

Є квіти ранні, є пізні.

Не всіх ми любим,

Своє щастя часто губим.

Пороків, гріхів багато,

Не виженем з душевної хати.

Від цього плачем, страждаєм,

Про щастя своє не дбаєм.

 

Д у м и

Думи-сніжинки летять і зникають

У важкі годинки біль забирають.

Ось думи-краплинки збігають сльозою

Втішають своєю добротою.

Сонця промінчик у серці засяяв

І квітами думи розквітли у гаї.

Квіти любові, надії і віри,

Їх безліч – вони твої мрії.

Думи-турботи, красиві, як квіти,

Вони хороші, вони твої діти.

Є думи листочки, літа, весни,

Та осінь приходить, зникають у безвість,

Де незнаність людського буття.

У безлічі дум проходить життя.

Їх не можна впіймати - летять і летять.

Побачить не можна, затримати, взять.

Повернути не можна, нові і нові,

Побачить не можна, лиш лягають у слові.

Ідеї шукають, вихід з тупика -

Із славою бідують, доля наша така.

Коли думи хороші - щастя цвіте,

Хай мир буде в світі, а горя – ніде.

Прогонять нещастя, гріх і біду –

З такими думками до Бога іду.

 

Варвара ЛЮТКО.

с. Луко.

 

У вас недостатньо прав для коментування.