Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

…Стояла холодна ніч березня 1934 року. Тонка жіноча постать, хитаючись від вітру та від голоду, привидом майнула у світлі вікна великої міської будівлі. Вдосвіта на цьому порозі, на ганочку дитячого будинку міста Полтави було знайдено дворічну дівчинку, замотану у велику рябу хустку. Її назвали Ольгою. Прізвище дали – Желєзньова, по батькові – Іванівна. А дату народження записали 6 листопада 1932 року.

Дитина не знала, що вона дивом десь вижила, що пережила страшні часи голодомору. В Полтавському дитячому притулку Оля пробула до 7 років. Її завжди рятувало міцне здоров’я. Треба сказати, що в притулку дітей у той час совісно і добре годували. З 8 років всіх дітей відправили до Житомира, в дитячий сиротинець. І там діти одержували необхідні пайки, за ними був нагляд, дисципліна.

До 1941 року Оля закінчила 3 класи. І тут – війна. Німці наступали швидко. Діток з усіх дитячих будинків з документами у дерев’яних ящиках вивозили в тил. В її пам’яті – ріка Волга. На пароплаві їх везуть на Північ. На Урал, в Челябінську область. Ось тут діти відчули, що значить окраєць хліба, що значить три дні нічого не їсти. Їхнього керівника дитбудинку забрали на фронт, іншого за день не призначили… Адороги всі замело. Довезти продукти в глибинку сиротам неможливо.

– Ніколи не забуду той Урал, – із сльозами на очах розповідала колишня вихователька дитячого садка Володимирця Ольга Іванівна Желєзньова. – Перша прикрість, що зустріла нас там – ми не розуміли російської мови. В Житомирі ми ж навчалися української. Чули єврейську, польську, німецьку… Перелаштуватися було нелегко. Мені навчання давалося добре.

Та війна більше запам’яталася голодом. Я бачила як пухли і вмирали мої однолітки. І коли ми прокидалися вранці, а померлих від тифу (а більше від виснаження, голоду) дітей у трунах складали на шкільному подвір’ї, я плакала. Потім ці маленькі труни хоронили, закопували в мерзлу землю. І ми всі плакали. Взимку багато моїх однокласників померло. Так до весни їхні нові хатинки стояли під снігом, бо не можна було пробити мерзлу землю. Та й не було кому...

Ми всі так старалися слухати і добре вчитися, аби не позбавили нас пайки хліба. На все життя врізався невимовним болем випадок, коли у моєї подружки хтось украв пайку хліба. Ми перед тим два дні не бачили їжі. Ламали гіллячки дерев і кущів, жували їх і намагалися якнайшвидше заснути. Ми боялися «червінки» (поносу), бо таких дітей ізолювали і ми їх більше ніколи не бачили. Їхні пайки ділили між нами.

…Перемога до нас прийшла із запізненням та з великою радістю. Наш дитбудинок розформували, вихованців же направили кого куди вчитися. Мені випала доля повернутися на Україну, в місто Львів. Я навчалася у педучилищі, на дошкільному вихованні. Ми, вихованці сиротинці так прагнули мати свою сім’ю, своїх дітей, родину. Ми всі трималися одне одного, і називали не інакше як сестра та брат. Ми теж хотіли показати людям, що маємо сестру чи брата. Для мене такою названою сестрою стала Ліда Савчук, з якою я підтримую зв’язки й до сьогодні.

У пам’яті голодний 1946 і 1947 роки. Це страшні голодні повоєнні роки. Якби ви знали, як мені боляче згадувати про них!.. Вибачте, мені недобре. Я не хочу згадувати… Ніколи ні на кого я не тримала образ, не сердилася. Навпаки, я завжди була оптимісткою. Можливо, ця риса й врятувала мені життя у найстрашніші періоди голоду… – так розповідала в 2014 році Ольга Іванівна. Сьогодні публікуємо її спогад.

Картопляні «деруни» врятували

…Це було восени 1946 року. Міщанку Женю Юхимівну Шаму забрав із собою офіцер Радянської Армії Дмитро Тєтєнєв, який «квартирувався» в її тітки, материної сестри, у Володимирці. Всім офіцерам було дано наказ терміново прибути у військкомат у Сарни жонатим і не жонатим, з дружиною і дітьми, або ж із майбутньою дружиною.

В Антонівці сіло три сімейні пари: Коновалова, Тєтєнєва і Фаляхова. В Сарнах їх «розформували». І до Коростеня Житомирської області доїхали тільки Дмитро та Євгенія Тєтєнєви.

І ось всіх дружин офіцерів зібрали в один вагон. А чоловіків кудись викликали. Запаси харчів, що мама Степа Шама дала доньці, швидко розійшлися: бо як Женя буде сама їсти, коли поряд сидять голодні жінки? Пройшов день, другий. Третій минув, а там і тиждень збіг. У вагоні почалися хвилювання, мовляв нас в тупик загнали і забули.

– Ми якось відкрили самі засув вагона і  повискакували на свіже повітря, – розповідала Євгенія Юхимівна. – Мріяли, що наші чоловіки повернуться із «пайками», хлібом. А їх не було. Серед нас була бойова баба, дружина одного полковника. Вона теж хотіла їсти. А скрізь – пустир.

Я взяла із собою Мусю (дівчина із села), такого ж віку, як я, і пішли ми довкола нашого вагону, що насправді стояв далеко-далеко в «тупику», туди навіть звуки та гудки поїздів ледь доносилися. Перший день відійшли з кілометр у пошуках чогось їстівного. Далі йти побоялися: а враз прийде тепловоз, забере і потягне вагон, а ми тут у ліску або в чистому полі залишимося.

На другий ранок нас уже пішло декілька жінок. Шукали чогось попоїсти. І нам повезло. Ми натрапили на … картопляне поле.

Як би ви бачили, як ми збирали ту примерзлу картоплю! Всю, яка була. Принесли її до вагончика, в калюжі лід пробили і помили. Залишилося спекти чи зварити. Пішли на пошуки сірників та чогось горючого. Та й вночі у вагоні ставало щораз холодніше і холодніше. А третього дня всіх інших жінок дружина начальника поїзда знов повела на те поле, і вони виколупували бульби із землі.

Нам із Мусею вкотре поталанило. Ми знайшли бочку в одному з вагонів. Бачимо, що жирна. Значить те, що в бочці, горіти буде. Хоч нагріємося. Коли виколупали пробку, а там… Яка радість! Повна бочка соняшникової олії. Побігли ми до дружини полковника і розповіли про знахідку. Щось брати чуже, а тим паче державне – розстріл.

Та голод зробив своє.

Недалеко була якась розвалена хатина. Там знайшли пательню, відро, якусь мисочку та тертушку. Біля тої єврейської чи польської садиби ще стирчала із землі зелена цибуля. От ми з Мусею й вирішили всім зробити свято: натерли картоплі і напекли дерунів…

Це був дійсно роковий празник. Ми понаїдалися так, що не передати словами. Сиділи біля декількох кострів. У вагон ніхто не піднімався.

Так другий тиждень оті деруни нас тримали на світі. Всі були задоволені і щасливі. Ніхто із жінок не втік із того злощасного потяга.

Коли повернулися наші чоловіки (а вони вже думали, що ми з голоду попропадали) не повірили своїм очам: всі живі і здорові. Дружина начальника поїзда розповіла, як ми вижили. І моєму Міті та Мусіному Альоші була об’явлена «благодарность» … за розумних і винахідливих дружин.

Ми там і зимували, в Коростені. Потім пішли у місто, знову з Мусею, та знайшли пусті покинуті квартири. Вибрали собі такі, де були ліжка та столики і запропонували перебратися з вагона. Що й зробили на Старий Новий рік. А згодом Міті і мені дали хорошу теплу квартиру.

У березні 1947 року в нас народився син Іван. Нам добавили пайок. В армії вже не голодували…

Записала Г. Штерн.