Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

 

ПІЗНО ввечері, приглушено клацнувши клямкою, озвалися двері в Оксені Кривко...

Минало літо 1942-го. німців у Сваринях не було. селом правили приставлені окупантами поліцаї. І час той був непевним і тривожним.

– Хто там? – схвильовано озвалася господиня навстріч прочиненим дверям. Та зачувши знайомий голос, заспокоїлась:

– Ти, Ґолдо? Щось сталося, що так пізно у гості?

– Прийшла, Оксеню. Прийшла до тебе, як до сусідки, з великою просьбою…

Сказала – й поклала біля порога наповнений чимось клунок.

– Оце принесла речі на сховок. Якщо вернуся, то, як добра сусідка,  мені їх віддаси. А не вернуся, то скористаєшся і згадаєш колись Ґолду…

По хатах уже шушукалися, що з села євреїв заберуть і кудись переселять. Усе це повнилося якоюсь зловісною таємничістю. Бо ж поруч із поліщуками євреї жили десятиліттями. Мирно вживалися між собою. Тож і вони, Оксеня й Ґолда, були добрими сусідами. Ніколи глека між собою не розбили, бо чи так багато й треба людині, щоб вдовольнити найбільші потреби? Скибка хліба на столі та мирне небо над головою!

Не всі, однак, живуть за цим святим правилом. Комусь завжди хочеться більше, ніж в інших. Тож, вислухавши сусідку, Оксеня сумно хитнула головою:

– На все, Ґолдо, Божа воля. Ми не владні над завтрашнім днем...

А вже вночі обидві жінки тихцем пішли в Оксенину клуню і серед току викопали яму. Застеливши дно соломою, знизу поклали швейну машинку «Зінґер», поверх неї – чоловічий костюм, чоботи і шапку й загорнули той скарб оберемком соломи. Потім прикидали землею, а зверху для певності склали стос обмолоченого жита.

Ґолда пішла додому. І ще ніхто не знав, що пішла назавжди, на поталу німецьким зайдам…

Настав новий день. Але для сваринівських євреїв він був прощальним. Їх силоміць зібрали докупи і пішки погнали в Сарни – у найбільше в нашому краї гетто, в оте земне пекло, з якого вже ніхто не повертався…

– Бабуся розповідала, що, покидаючи село, євреї несли клуночки в руках, а решту нажитого добра залишали. Дорослі ішли своїм ходом, діток везли на візках, а в кого візка не знайшлося, той сина чи донечку ніс на руках…

Це – вже спогади Ганни Сернюк. Ми сидимо в її директорському кабінеті у Городецькому НВК, і Ганна Федорівна розповідає давню історію, почуту від бабусі Оксені. Розповідає – а хвилювання так і норовить пробитися між словами!..

 

Золото у вихорі війни

 НІХТО, мабуть, достеменно не скаже, що сталося з бідолашною Ґолдою після відселення у сарненське гетто. Відомо тільки, що коли туди відселяли дубровицьких євреїв, ті збунтувалися. Більше тисячі Ізраїлевих нащадків, прориваючись із гетто, навіть відкрили вогонь по охоронцях з поліції. Але що таке десяток гвинтівок проти озброєних до зубів головорізів? Лише кілька сотень повсталих вислизнули у ліс і приєдналися до червоних партизанів. А решта... Решта лягли трупом ще до призначеного їм фашистами судного часу, який випав на 27-28 серпня 1942 року. Упродовж тих двох днів за півтора кілометра від Сарн фашисти поклали у спільну могилу майже 15 тисяч євреїв і півтори тисячі зібраних у районі циган.

«З усіх кінців гетто під дулами гвинтівок і карабінів зганяли людей на базарну площу… Обмануті євреї думали, що їх переселятимуть в інше гетто. Та ці сподівання розсіялися досить швидко… Приречені на смерть плакали і кричали, притискаючи до грудей зляканих дітей… Фашистські звірі… змушували євреїв роздягатися наголо..., клали їх обличчям вниз і… стріляли…» Це жахіття, що проливає світло на можливий Ґолдин кінець, 28 серпня 1942 року сталося в урочищі Смолярня поблизу Володимирця. А наступного дня така ж трагедія спіткала рафалівських євреїв: «До місця збору – базарної площі – потягнулася довга вервечка сімей, стариків, дітей, матерів з немовлятами… Невдалік свіжовикопаних ям колона зупинилась… Тих, хто опирався, поліцейські роздягали… і штовхали в переповнені тілами і кров’ю ями…»

У 70-х роках минулого століття про єврейську трагедію розповіла районна газета. І такий скорбний шлях, швидше всього, судився й Ґолді – простій єврейській жінці, яку воєнний ураган вирвав не лише з рідного села, а й з життя. Відібравши у неї навіть прізвище, він залишив тільки горде ймення Ґолда, яке, наче в іронію над людськими сподіваннями, перекладається словом «золота»…

 

Нове життя машинки «Зінґер»

МИНУВ вогненний 1941-й рік. Так само, у праці й тривогах, спливли 42-й, 43-й і 44-й. У січні 44-го село звільнили від німців.

Пора та була голою й босою, і в хаті в Оксені Кривко поруч з убогістю спиналися на ноги четверо діток. Одягти їх треба, і взути, й накормити. А як, коли навіть миші – і ті голодують? І вирішила Оксеня видобути зі сховку швейну машинку і вчитися щось шити. Дістала її, а з якого боку підступитися – не знає. Бачити – бачила, як в руках у Ґолди скрекоче та штука. А от вивести хоча б строчку – не випадало. Ніяк не дотягувалися руки до того ремесла…

Слухаю неквапливу розповідь Ганни Федорівни – й уявляю, як сільська молодиця, добре вміючи прати, жати, прясти, ткати й варити, але все шиючи-зашиваючи вручну, ставить серед хати хитромудрого «Зінґера» і думає-гадає, що з ним робити. Глянула з одного боку... Перейшла на інший... Наморщивши лоба, згадала, як Ґолда вправно снувала нитку на шпульку – і з відомого тільки їй закапелка вийняла вручну прядені лляні нитки. Те селянське прядиво з горем пополам у голку ввійшло. А що толку, коли груба домашня нитка тут же застряла у вузенькому вушку до тканини не дісталася?

Треба були тонші нитки, й Оксеня пішла на пораду до сусідки. Разом ламали голову, як жити й вижити серед скрути. Якби продавалося, останні копійки віддали б за котушку ниток. Але де той багач, в якого швейні нитки на вибір? І тоді сусідки ще раз всілися за прядку. Старалися, як ніколи, і ниточка вийшла рівна, тоненька, саме така, щоб машинка нарешті її прийняла.

В обох мов гора з плечей звалилася, бо вже можна було братися за шиття. Спочатку то були зовсім прості речі: підремонтувати шов у спідниці, зшити наволочку або підрубити плаття. А набивши руку, взялися й за складнішу пошивку. «На ура» пішли блузочки і спіднички. Навіть піджачки виходили під умілими руками. І все тому, що, крім безвідмовної машинки, новоявлені швачки мали ще й тяму до шиття і крою. Спочатку боялися заправити щось твердіше. Але поверталися додому фронтовики, приносили солдатські галіфе – і ці фронтові «гостинці» ставали дитячими штанцями. Суконні шинелі годилися на валянки, а з гімнастерок виходили нарядні дівочі плаття.

– На цій машинці бабуся шила аж до 90-х років! – захоплено каже Ганна Федорівна. І знову згадує, як навіть у 80-х роках з Велихова та Ромейок приходили бабусині ровесниці і просили Оксеню пошити їм спідницю. Оксеня шила. І були ті спідниці і «в тетянку», і «в зустрічну складку», й «у складочку». Бо кожній порі – своя мода, і людям хочеться бути гарними. Назви тих повоєнних спідничних «фасонів» запам’яталися назавжди…

– А ще, – продовжує Ганна Федорівна, – бабця шила нагрудники. Я бачила, як та жіноча окраса народжується під її руками. І хоча нагрудник річ непроста, бабці він вдавався. Згодом з’явилися «ленточки» – блискучі різнобарвні стрічечки, якими прикрашалося шитво. Нашій родичці привозили їх аж зі Львова. І була то неабияка окраса святкової жіночої вдяганки…

Старі знімки пам’ятають і нагадують…

 – Спочатку, – розповідала Оксеня Павлівна внучці Ганні, – я боялася брати залишені Ґолдою речі. Але машинку змушена була дістати і все себе заспокоювала: «Якщо Ґолда повернеться, зразу віддам їй машинку. Вона зрозуміє, як було нам тяжко, і не розсердиться».

А от костюм, чоботи і шапка нечепаними пролежали до 50-х років. Оксеня Павлівна берегла їх, сподіваючись, що повернуться власники і все те добро їм згодиться. Але життя йшло, спливали роки, виростали сільські парубки і подумували про женитьбу. І тоді жінка вирішила: «Раз по речі ніхто не прийшов, раз доля так жорстоко обійшлася з невинними людьми, то хоч їхній убір хай послужить живим». Й уявіть собі: у тому костюмі, у єврейських чоботях та шапці переженилося пів-Сваринь! Молоді, святкуючи весілля, наряджались у збережений Оксенею убір. І по сільських хатах досі зберігаються фотокартки з «рядженими» у єврейську вдяганку женихами.  Були такі знімки і в Оксені. І згадуючи ті весілля, з добрим селянським гумором вона розповідала, як молоді виходили з ситуації, коли костюм для когось виявлявся довгим, а комусь був коротким:

– Коротун засуне холоші в чоботи – і веде обраницю під вінець. Але й богатирі не засмучувалися короткими штаньми. Виручали все ті ж чоботи, бо з халяв не було видно, що наряд із чужого плеча.

Було складніше з піджаком. Як не натягуй, короткий рукав залишався коротким. А довгий? Його не вагаючись закачували – і вперед до омріяного сімейного щастя!..

Отакий був той єврейський костюм. Дуже багато добра зробив він сваринцям. Але до всього приходять втома і старість, тож не поминули вони ні шапки з чобітьми, ні Ґолдиної машинки. Безвідмовний «Зінґер» усе частіше став ламатися. Будучи гарним токарем, його «підліковував», виточуючи зношені деталі, батько Ганни Сернюк. Та коли майстер помер, час обірвався і для швейної машинки. Не було кому продовжити їй життя, і чудова річ завмерла – стала не придатною для шиття.

Що було робити? Не повертався язик назвати машинку металобрухтом. І тоді Ганна Федорівна забрала машинку у шкільний музей. «Навіщо, – подумала, – має пропасти? Це хоч і німий, усе ж – свідок трудної історії, пов’язаної з поліським краєм».

 

«Вот так женщина!..»

А ЩО Ж Оксеня Павлівна?

За словами внучки Ганни, вона була славною жінкою. Знала безліч цікавих історій і майже самотужки навчилася грамоти. Ще за перших «совєтів» неграмотних садили «за парту». І бабуся була в числі тих, що здолали неписьменність. Писала, правда, друкованими літерами. І читала по складах. Але те, що в простої селянки прокинувся такий інтерес до грамоти, вражає і викликає повагу.

Оксеня Павлівна, як казали в селі, вміла «шептати» і знала багато замовлянь. До неї часто зверталися з просьбою «пошептати». І те «шептання» справді було помічним. Не одному підупалому духом разом із одужанням повернула вона гарний настрій. А от сама була «сердечницею» – носила у грудях зболене війною та стражданням серце. Не раз, «вишептавши» чужу біду, поза городами простувала до медпункту, і тоді вже їй – уколом! – проганяли пекучий біль із грудей. І скільки разів, помітивши черговий жінчин «маневр» городами, чоловік незлостиво дорікав: «Усім помагаєш, а собі помогти не можеш!»

– Моя бабуся, – каже Ганна Федорівна, – була дуже грамотною у чисто житейському розумінні слова. І вдачу мала незалежну, й загострене почуття гідності. От хоча б таке. Приходять уночі «хлопці з лісу». хто такі – бульбівці? бандерівці? – не спитаєш. А вони у хлів – і для своїх потреб «реквізували» селянського підсвинка. До ранку нічну владу  змінила денна – і тут уже «стребки», хлопці з сільської самооборони, як за чиєюсь вказівкою, допитуються про зникле поросятко.

Що було робити? Й Оксеня, оком не кліпнувши, відповіла:  «Де те поросятко було, там його вже немає».

Ох же й страшно ворухнулася зброя у чоловічих руках! Вогнедишне дуло посунулось у бік когось із домашніх. Але Оксеня, перехопивши гвинтівку, не дала спрямувати її на рідну душу. Надовго того спротиву, звісно, не вистачило б. Але ввійшов чоловік з офіцерськими погонами і здивовано скинув брови: «Какая смелая женщина! Ничего не боится! Не трогай её, пускай живёт!..»

…Давно відспівали надгоринські солов’ї і для Ґолди, і для Оксені. А от пам’ять про обох досі живе в селі. про обох нагадує і мовчазний експонат у шкільному музеї – любовно збережена швейна машинка «Зінґер». І ще довго ми розмовляли з Ганною Федорівною, перебираючи важке, як камінь, пекуче, як жар, невідчепне, як і належить людській пам’яті, наше знання про пережиті земляками драми і трагедії.

Усе колись кінчається, але пам’ять народна – безсмертна. Вона сторожею стоїть над нами, щоб ми намагалися жити по совісті.

 

Олексій ГОРОДНИЙ.

 На фото автора: 

та сама машинка «Зінґер».

Наступна >