HomeНаше життяЗустрічі для васАТО. Лікар - володимирчанин про війну на Сході (+фото)

АТО. Лікар - володимирчанин про війну на Сході (+фото)

( 0 Votes )

Олег Рибак, лікар медпункту першого батальйону 93 гвардійської чотирикратно орденоносної ОМБ: «Я не міг поступити інакше, адже там потребували моєї допомоги».

Пам’ятаєте сюжет по ТБ про дівчину-солдата під позивним «Лютік», якій снарядом відірвало обидві ноги? Вона залишилась жива тільки завдяки вчасній та професійній первинній медичній допомозі, яку надав наш земляк-володимирчанин, мій однокласник і колишній колега, а нині лікар-реаніматолог міської лікарні м. Рівне Олег Рибак.

З ним напередодні дня пам’яті, примирення та перемоги над фашизмом розмовляємо про сучасну війну з «колорадським» кольором сепаратизму і розбрату.

На війні Олег з травня минулого року і після двомісячних курсів у Київській медичній академії відразу потрапив на самісінький «передок», у перший ешелон – селище Водяне. В медпункт звозили поранених з позицій «Зеніт», «Бастіон», шахти «Бутовка» і села Опитне. Наразі це одні з найгарячіших позицій неоголошеної війни. Основною задачею лікаря медпункту на передовій – це ведення шокових станів, адже від вмілого надання допомоги залежить майбутнє бійця. На щастя, в Олеговій практиці військового медика ніхто з бійців не вмер, що свідчить про високу професійну підготовку лікаря.

Нещодавно Олег демобілізувався та вже приступив до основної роботи.Я мала нагоду порозмовляти з нашим героєм.

– Олеже, що спонукало тебе йти на війну, ти ж міг «відкосити», «забронювати»?

– Так, міг, але не посмів. Я давно думав над цим питанням, і коли принесли повістку до військкомату, то ні на секунду не вагався – значить, раз принесли, то треба йти. Щоб потім не мучила совість, що була можливість допомогти своїй країні, що там гинуть хлопці, а я злякався. А ще я йшов боронити свою землю, свою сім’ю від ворога. У нас в бригаді всі бійці йшли на війну з однією метою – захищати Батьківщину. Разом зі мною служив хлопчина з Горлівки, то він завжди казав: «Я тут, щоб захистити свій дім. От вам, наприклад, є куди йти, а мені? Все, що в мене було, – воно там, у ворога, і я буду до останнього воювати за свій рідний дім».

– Коли було найважче?

– На війні легко не буває. Але найважче – перші дні, коли ти з мирної території в’їжджаєш в зону бойових дій, де обабіч шляху – обгоріла, розстріляна військова техніка, розгромлені будинки, а поля всіяні нерозірваними снарядами від «Градів». Командир дає наказ вдягнути бронежилета і каску, а ти не можеш осягнути побачене, переварити, усвідомити. Настає, так би мовити, параліч свідомості. Так триває декілька днів, а потім налагоджується – і працюєш, працюєш. Основне – старатися якось відгородити свою свідомість від цього жахіття, старатися думати про війну як явище тимчасове, бо інакше «вибух мозку» забезпечений. У нас були випадки, коли хлопці не могли справитися самостійно з емоціями, а ще коли на очах вбиває друга; їх мусили відправляти в госпіталь зі справжнім воєнним психозом. Не звикли ми до війни, ніхто й ніколи не міг подумати, що нам доведеться воювати…

– Чи відчувався мовний бар’єр?

– Ні, що ти. В нас узагалі більша половини бійців розмовляла російською. Ніколи не було ніяких спорів чи якихось проблем, пов’язаних з мовою. (Від автора: я вже вкотре переконуюсь в штучності цієї проблеми. Неодноразово задавала це питання учасникам АТО, і відповіді були у всіх однакові. Тобто, отой лозунг про єдину країну і страну нав’язується нам згори. Мабуть, комусь таке вигідно).

– Олеже, а як місцеве населення? Так і далі вважає вас завойовниками?

– У Водяному з місцевих залишилися лише пенсіонери та ті, кому немає куди йти. З нами вони дружби не вели, та й з тими, що за тією лінією, теж не дуже. Люди залякані, стараються тримати нейтралітет, адже бояться за своє життя. Вияви прихильність до бійця ЗСУ, а тут налетить «сепарська» хмара, донесуть, що ти спілкувався з «бандерівцем», то лиха не оберешся.

– А як з обстрілами? Чи перемир’я таки ефективне?

– Що таке обстріли, ми не знали (з сарказмом). По нас 24 години на добу лупили з усіх можливих засобів. Без перестану, не втихаючи ні на годину. Вже потім ми стали досвідченішими, і коли менше як за 200 м до нас не прилетить «привіт», то й не ховаємось. А перемир’я? Ми вже були замітили, що під час «мінської» тиші збільшувалася кількість вбитих та поранених.

– Олеже, ти працював в надскладних умовах. Ти змінився? Що дала тобі війна, якщо можна так сказати?

– Так, уроки війна дає непрості. Що навчився? Цінувати. Цінувати час, життя, свободу. По-іншому дивлюсь на своє життя, на роботу, на сім’ю, дружину, синів. Війна дала можливість оцінити себе, свої можливості. А ще зросла віра в Бога. Там немає невіруючих, всі моляться, покладаються на Божий промисел.

– Ти вдома. Чи було щось таке, що вражає найбільше тут, удома? Чи було просто акліматизуватись до мирних умов життя? Що для тебе є реабілітацією від війни?

– Вдома?.. Тиша, спокій. Тут немає війни. Ніби Україна – це два континенти – на одному вогонь, смерть, розруха, а тут – мир. Це все дивно сприймається. Війна не проходить безслідно. Пару ночей здригався, не спав, чекаючи обстрілів, то уві сні сам стріляв, то рятував, але все вже минулося. Для мене основною реабілітацією є сім’я, робота, спілкування з дітьми, друзями, колегами. Вже увійшов в робочу колію, працюю, все нормально. Гостював у батьків, зараз, як і всі, святкую Великдень.

– Дякую, тобі, Олеже, за розмову. Бажаю всіляких гараздів та добра. А найголовніше – миру нам всім…

Ось така в нас вийшла розмова. Олег скромний чоловік, не дуже хотів, щоб про нього писала. Казав, що зробив як належить, і всі справжні чоловіки, які обороняють нас та нашу землю від чужинців. Але, на мою думку, його робота на війні заслуговує великої поваги. Люди повинні знати своїх героїв. З святом Вас, нинішні захисники Вітчизни, воїни-переможці нацизму!

 

Лариса Сарницька.
 

У вас недостатньо прав для коментування.