Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

Мною рік тому в підтримку жіночок, які перейшли з московської в українську церкву, від нападок московських попів була написана стаття під назвою “Лист Володимирецьких рухівців”.

В наступному номері в рубриці “Публікація і резонанс” в статті під назвою “А жити треба по-християнськи!” прості жінки, не надто грамотні (так вони себе самі назвали), вказали, що у моїй публікації було написано багато неправди.

Я вже хотів звернутись до суду, попередньо запросивши матеріали з архіву по рішеннях районної ради того періоду. (До речі, не думав, що в протоколах так розширено описуються засідання комісій районної ради!). Заново відновилась картина подій двадцятирічної давності. З цих протоколів добре проглядаються дії не тільки депутатів райради, а й посадових осіб Рафалівської селищної ради та районної державної адміністрації. І до честі тодішньої селищної голови Винник О.М., вона в тій складній ситуації поступила чесно, порядно, а головне – по закону. Переповідати все не буду, але з огляду сьогоднішнього дня, скажу, що час на місці не стоїть і він робить свою справу на користь України.

Щоб не перетворюватись на персонажів з твору Нечуя Левицького “Кайдашева сім'я”, судитись не буду. Але запевняю, що все написане в статті “Володимирецьких рухівців” є правдиве. Єдине, чим можуть мені дорікнути – хіба що не все описане. Багато чого упущено з огляду етичних міркувань, оскільки деякі особи того конфлікту уже відійшли в потойбічний світ (хай їм там буде те, що заслужили). Але їхні діти та онуки, на відміну від своїх батьків, нині мають значно більші можливості розширити свій кругозір, і відповідно сформували свою думку.

Однак якщо хтось дуже цікавиться тими давніми подіями, звертайтесь – покажу і прокоментую. Потрібно було б згадати непорядних і брехливих водьків та інших партійних функціонерів, яких ні час, ні минулі події нічому не навчили. Але не такі вони значні фігури, щоб приділяти їм увагу та тратити на них час і папір.

Чому порушу старі публікації? Бо події, які нині розгортаються навколо православ’я в Україні, змушують акцентувати увагу на деякі очевидні речі.

Чи потрібна Україні автокефалія? Однозначно – потрібна! Народ України у своїй переважній більшості сповідує православну віру, але в українському православ’ї немає єдності, а відповідно – і сили. В разі ж об’єднання всіх православних в Україні ми будемо мати одну з найбільших, а можливо і найбільшу православну церкву в світі!

Наші недруги не хочуть бачити українців сильними, бо звикли нас мати за другосортний народ. Використовуючи яничар, підкидають нам різного роду побрехеньки типу «Наші батьки ходили в цю церкву і ми будемо в її ходити».

Тут задаймо собі питання: а чи була можливість нашим батькам мати свою церкву? Звичайно, вони про таке не могли навіть мріяти. У нас же тепер така можливість є, і не скористатись нею – гріх; тоді матимемо непростимий докір від наших нащадків. Я думаю, що нам, українцям, внутрішня ворожнеча, яка підкинута і підживлюється тільки зовнішніми силами, аж ніяк не потрібна. Автокефалія виб’є з-під ніг яничар та недругів брехливий ґрунт і об’єднає українських православних, зробивши їх рівними серед рівних.

Чи є політика і конфлікти в церковних питаннях?

Якщо заглянути в історію становлення будь якої церкви то переконаємось, що повсюдно велась велика боротьба і далеко не праведними методами.

Пропоную коротенький аналіз. Сьогоднішнє світове православ’я складається з 15 автокефальних церков. Правда, Православна церква в Америці визнана як автокефальна лише декількома церквами.

Якщо слідувати логіці “московських вірних”, то хай би була одна православна церква, наприклад Московська. Але, як бачимо, їх є лише автокефальних ― 15 (!), і, мабуть третині з них Московський патріархат надавав автокефалію, не рахуючи тих, що мають ще якісь статуси з правами на роді повних чи часткових автономій і т.п.

Як свідчить історія, кожна церква здобувала свій статус у великих конфліктах і з неабиякою участю державних мужів. Зокрема, двома реченнями скажу за Польську православну церкву.

У 1924 році Константинопольський патріарх видав томос про визнання Православної церкви Польщі автокефальною.

Однак після Другої Світової війни у Польщі був встановлений сталінський режим. Московська патріархія оголосила автокефалію Православної Церкви Польщі неканонічною і одразу ж у 1948 році дала церкві “нову автокефалію”, поставивши на чолі свого митрополита.

Ще два речення скажу за досить цікаве становлення Грузинської Православної Церкви, автокефалія якої сягає ІV століття. Спочатку була підпорядкована Антиохійському Патріархату. У 1801 році східна Грузія увійшла до Російської імперії і вже через 10 років російський Святіший Синод скасував автокефалію і приєднав до РПЦ як екзархат. При цьому призначали екзархами єпископів ― негрузинів, що приводило до конфліктів з місцевим духівництвом.

Автокефалію відновлено після лютневої революції 1917 року. Але визнано цей акт аж у 1943 році (мабуть, за вказівкою Сталіна), а Константинопольським – аж у 1989 році.

Я навів коротенькі історії лише по двох близьких до України державах. Думаю, що цей поверхневий, коротенький огляд чітко показує наявність в церковних справах як політики, так і втручання державних мужів.

Чи маємо ми право мати Українську Автокефальну Православну Церкву? Однозначно так! Для прикладу – православні цих вищезгаданих країн. У Польщі більш як 80% населення відносить себе до християн-католиків. До православних – не більше мільйона, але вони змогли вибороти собі автокефалію!

Грузія має менше 5 мільйонів населення, з них максимум 4 млн. відносить себе до православних – і також мають православний томус. А українців не менше 35 млн., які відносять себе до православних християн і мають більше 20 тисяч храмів (у нашому районі їх налічується 50) – але не мають автокефалії!

Тим більше, що християнство починалось на Русі з Києва більше 1000 років тому, коли був Київський Патріархат.

То чому ми такі безхребетні? Чи, може, нам чужа мати миліша, ніж своя? Років 15 тому була у мене дискусія на цю тему з одним високим церковним чином з Московського Патріархату. Не маючи проти мене переконливих аргументів, він сказав прямо, що все добре розуміє і готовий перейти до Київського Патріархату – але люди не готові.

То скільки ще треба часу? Панове, саме сьогодні настав той час, що ми маємо забути всі чвари і об’єднатися перед тим викликом, який нині постав на кону. Во славу Христової Церкви маємо зреалізувати своє право сповна. А люди до цього готові, як ніколи.

Олександр Бобрик

депутат Володимирецької районної ради. 

ілюстрація з мережі Internet