Людина з Ойкумени

( 0 Votes )

Україна: забута історія                          

  А греки – змаліють, і будуть минулощам своїм дивуватися і киватимуть головами…

      «Пісня ратна», «Влесова книга».


Ще в університеті на одному з семінарів, присвяченому історії літератури античних часів, втомившись слухати розлогі перекази колег не менш розлогих роздумів літературознавців про цілі та завдання автора, я не витримав і заявив: «Автор сказав лише те, що хотів сказати. Все решту придумали критики». Що тут зчинилося! Гнівні репліки, сміх, звинувачення у нігілізмі, відсутності авторитетів і рідкі оплески… 

Чомусь усякого генія усяка влада прагне поставити на службу собі, трактуючи його творчість на свою вигоду. Найяскравіший приклад – Тарас Шевченко. Російська імперія видавала його як христолюбця, компартія – як революціонера, нинішня влада – як видатного демократа. Зазвичай подібні стереотипи через інститут «критики і …знавства» добре сприймаються на віру, оскільки вживляються у свідомість разом із грамотою ще в школах. Лише ті, хто зуміє скинути полуду з очей і бачити поезію того ж Шевченка ясним поглядом, доростають до розуміння світогляду Кобзаря, оскільки стають на сходинку ближче до великого Поета. 

Петро Іванович Комнацький з Кузнецовська – один із таких людей. Математик за освітою, журналіст за фахом, дослідник історії та давньої української літератури за покликанням, він входить до тієї когорти міфоборців, подвижницьку працю яких належно оцінять лише по їх смерті. Його дослідницькі праці «Занедбана спадщина», «Влес-книга» чи «Атлантида» називають сенсаційними. Однак ніхто не ризикне порівнювати їх із творіннями Бузини, настільки аргументованою і доказовою є методологічна база текстологічних аналізів Комнацького. Донині ніхто із науковців не зумів заперечити його аргументації чи розвалити гіпотез. Проте я особисто вважаю, що це заслуга не математичного моделювання історичних подій, а пробуджена родова пам’ять людини з Ойкумени –  легендарного місця, де починалося життя родів людських…

 

Петро Комнацький народився 1950 року на Волині, в сім’ї простих поліщуків. Любив історію, навіть планував вступати на історичний факультет, закінчивши в 1966 році школу із срібною медаллю. Однак здобув фізико-математичну освіту в Луцькому педінституті, який закінчив у 1971 році. Довгий час залишався вихованцем комуністичної ідеології. Але, всерйоз цікавлячись історією, до націоналістичного світогляду йшов ще довгих 20 років.

Після служби у збройних силах Петро Комнацький працював учителем, був профспілковим діячем, директором кінотеатру, інженером на автотранспорті, працівником лісопромисловості на Смоленщині. Але згодом повернувся на Україну і переїхав жити у місто атомників Кузнецовськ, де заробляв на хліб фотокамерою.

І лише в 1994 році Комнацький знаходить своє істинне покликання: влаштовується фотокореспондентом у міську газету «Вісті». З того часу журналістика стала його другим життям. У 2000 році Петро Комнацький прийнятий у Спілку журналістів України і переведений на посаду кореспондента газети.

У тому ж 94-му у виданні для діаспори «Ньюз Фром Юкрейн» англійською мовою з’являється його перша публікація з координатами справжньої Атлантиди, які дослідник відкрив на базі чисел, поданих Платоном (тексти цього давньогрецького філософа – єдине джерело інформації про Атлантиду).

Наступного року Комнацький публікує в газетному варіанті часопису «Русь» відкритий лист Жаку Іву Кусто, директору інституту океанології в Монако, де вказує координати Атлантиди і просить їх перевірити. Водночас переклад цього листа французькою переданий адресату через генконсульство Франції. Звісно, жодної відповіді немає, бо Кусто все життя шукав затонулий острів у Середземному морі, а нікому ще не знаний українець вів мову про Крим. Тож дослідник береться за ґрунтовне текстологічне дослідження текстів Платона, яке розтягнеться на 15 років.

Петро Комнацький переконаний, що Платонова Атлантида – це насправді величезна пригоризонтна обсерваторія в Криму, а територія справжньої Атлантиди (чи Гіпербореї) займала не лише територію України а займала площу як Лівія і Мала Азія разом узяті. Обсерваторія такого масштабу не могла існувати без писемності, без математики і розвинутої астрономії. Гора Свята, яку дослідник вважає світовою горою Меру з міфологої багатьох народів, була осердям тодішньої Ойкумени, релігійним і культурно-науковим центром. А царі-жерці Атлантиди вели в обсерваторії не лише гіперборейський календар, записуючи спостереження на «золотих скрижалях», але й мали знання про рух небесних тіл й причинно-наслідковий зв’язок між зміною їх орбіт і процесами на Землі.

Перша атлантична експедиція, організована для перевірки досліджень Комнацького у 2008 році, побічно їх підтвердила: члени експедиції зафіксували монументальний кам’яний пантеон, зокрема викарбуване у скелі зображення жінки у звіриних шкурах. До якої з епох стосується це величне творіння древніх, ще належить з’ясувати науковцям, так само як і перевірити географічні координати кримської сонячної обсерваторії, вирахувані Комнацьким із словесно-числового опису Платонівської Атлантиди.

У 1995 році в Києві Петро Комнацький зустрічається з кандидатом філологічних наук Віталієм Довгичем, який надихнув зайнятися темою «Велесової книги» на основі щойно виданого повного її перекладу Бориса Яценка. Щоправда, Петро Іванович не знав, що ця кропітка праця займе цілих 7 років.

Лише у 2002 році вийшов у світ його переклад «Влес-книги», впорядкований за власним методом як 10 родових текстів руських племен, а не хаос розшарпаних на окремі сторінки малозрозумілого тексту, як у Яценка. До речі, Комнацький – другий за значимістю після Б. Яценка дослідник цього епічного твору.

«Влесова книга» фіксує створений нашими пращурами симбіоз віри й науки – філософію, яка слідувала законам природи і ставила людину мірилом усіх речей у ній, а в ноосфері – співтворцем Бога, – стверджує дослідник. – Сучасна наука шукає вихід з кризи однобокого формально-логічного підходу у пізнанні світу, тоді як космогонічний підхід, як свідчить «Влесова книга», вже був органічно властивий свідомості русів. І не важливо, де насправді творилася ця древня Пам’ятка: у білоруських болотах, новгородських глухоманях чи поліських борах. Головне, що «Влесова книга» сприяє об’єднанню руських родів і народів; її етнічним мірилом є не мова, а спільність походження, виражена через релігійне пошанування наших божественний предків. І хто відпадає од руської віри, – той відпадає од руського роду. «І відати маєм: як збереться рід руський до десятка, то десятком вистоїть і сам нападатиме на врагів, а піднімуть яке голови свої – відсіче!».

Предметом текстологічних досліджень Комнацького «Влесова книга» (ВК) та діалоги Платона «Тимей» і «Критій» стали не через сенсаційність цих першоджерел, а через всезагальне неприйняття історичних фактів, наведених у цих текстах. Знаменитий давньогрецький філософ Платон, загальновизнаний у всьому світі геній часів Античності, не сприймається вченими, коли говорить про цивілізацію Атлантиди, котра існувала у Х тисячолітті до нашої доби. А «Влесова книга» нехтується і паплюжиться як дохристиянська пам’ятка, що суперечить догмам офіційної історичної науки, основи якої закладені києво-печерною «Повістю временних літ». А це, скоріше, не світська історія, а церковний погляд на неї.

В «Занедбаній спадщині», яка побачила світ у видавництві «Київська правда» у 2006 році в серії «Бібліотека українця», дослідник проводить цікаві паралелі між «Влесовою книгою», «Словом о полку Ігоревім» та «Кобзарем», які, як небезпідставно вважає Комнацький, належать до однієї літературної традиції. Несподівані, але переконливо аргументовані з точки зору формальної логіки припущення Петро Комнацький робить, зокрема, про те, що «Слово…» це хронологічно останній зразок давньоукраїнської дохристиянської літератури, а «Повісті временних літ» свідомо перебріхують і вкорочують нашу історію, хоча базуються на дохристиянських текстах.

Постать Тараса Шевченка і його справжні завіти нащадкам – це взагалі окремий пласт у дослідженнях Петра Комнацького. І віриться, що незнаний Кобзар, так само, як і незнаний Платон, буде справжнім відкриттям у шевченкознавстві. Не можна кількома словами переказати всю глибину і багатоплановість Тарасового слова у баченні Комнацького. Знайомі ще зі шкільної лави рядки вірша «Ликера» в прочитанні дослідника звучать з діаметрально-протилежним смислом. Лише дві цитати: «Не ймуть нам віри без хреста, Не ймуть нам віри без попа Раби, невольники недужі!» та «І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, карать і миловать не буде: ми не раби його – ми люде!» в контексті «Влесової книги» (де ми онуки Дажбожі, а не раби) змінюють акценти із Шевченка-христопоклонника в Шевченка-апологета дохристиянських священних текстів…

Він родом із Шацьких озер, і завдячує своїми творчими здобутками знанням, отриманим в Луцькому інституті від викладача вищої фізики Леоніда Калапуші та викладача математичного аналізу Миколи Горбача. Але серце тягнуло (чи доля вела) Комнацького на історичну прабатьківщину: на Володимиреччину, де родина Комнацьких жила до громадянської війни.

Тут, на древній землі, що досі береже первозданний природній колорит та ауру предківських святинь і капищ, почала прокидатися родова пам’ять. Саме завдяки цьому, вважає козацький нащадок Петро Комнацький (прізвище свого прадіда Івана знайшов у списку реєстрових козаків Богдана Хмельницького) вдалося опрацювати величезний масив інформації про етногенез українців «Влес-книги», відкрити координати Атлантиди і по-новому прочитати Шевченка.

У березні 2010 року Петро Комнацький відсвяткував своє шістдесятиліття. За життя він не надбав ні статків, ні слави – лише визнання як серйозного дослідника. Він збирає скарби духовні, має СВОЮ Атлантиду, якої ніхто не зміг спростувати, а його переклад «Влесової книги» ще довго викликатиме неприйняття і заздрість інших дослідників через неможливість аргументовано заперечити. Бо ж слово апокаліпсис означає не «кінець світу», а «одкровення», «новий початок», отже – й переворот світогляду. Комнацький – справжній майстер відкривати очі на очевидне і руйнувати усталений світогляд. Комнацький – дослідник ЗАБУТОЇ ІСТОРІЇ УКРАНИ.

Але альтернативні ідеї зазвичай отримують визнання і підтвердження лише по смерті їх творців. Новому завжди важко торувати собі шлях крізь усталені терни старих уявлень і знань…

Сергій СКІБЧИК.

 

На знімках: дослідник Петро КОМНАЦЬКИЙ (фото Володимира КОЖУШКА);

Обличчя на скелі «Мати Роду» (Крим, Карадаг, біля підніжжя гори Святої; фото П. Комнацького).

 

 .

 

У вас недостатньо прав для коментування.