Рівненщина: подорож у глибинку

( 0 Votes )

Найдавніша історія українського народу - це біля пляма для дослідників. Хоча нас увесь час переконують у тому, що не має ніякої давньої «української» історії; адже Київська Русь простягалася лише на невеликих землях від Переяслава до Новгорода. Отже, є історія великої Русі-Росії, а в ній (якщо вже так хочете) - маленький сегмент «малоросійського періоду». Та й то, кажуть, наші предки були темні і дикі, билися між собою, деревʹяним цуркам вклонялися, аж поки світло цивілізації не приніс великий князь Володимир, у 988 році охрестивши Русь. А Україна як держава на історичній карті світу зʹявилася значно пізніше, у 15 столітті, за часів козаччини, та й то не надовго.


 

Ось таку «історію» нам викладають у школах, з таким світоглядом ми йдемо між люди. Правда це чи зумисне створений міф - хто сьогодні годен розібратися? Хоча при глибшому аналізі дивуєшся, як маленьке князівство, що ідолам молилося, завоювало півсвіту і диктувало свою волю візантійським  імператорам. Хто цікавиться історією, підтвердить, що русів знали і в далекій Персії, і в ще дальшому Єгипті, не кажучи вже про держави нинішньої Європи. Тоді починаєш задумуватися: може, не такі вже й варвари були наші предки, як нам це розказують? Можливо, й історія наша інакшою була?.. Недарма ж проти «Велесової книги», писемної дохристиянської пам’ятки, досі ведуть інформаційну війну, прагнучи оголосити її містифікацією.

Ще один міф, який намертво вʹївся у свідомість більшості українців: в Україні не може бути нічого цікавого і загадкового, бо цього не може бути взагалі. У британців є Стоунхедж, в індійців - делійський стовп, в перуанців та єгиптян - піраміди, навіть в американців ацтеки є. А в нас - нічогісінько такого й бути не може, бо ми комуністи-матеріалісти, і взагалі сірі та нещасні; он за владу ніяк не перечубимось. І коли по центральному телебаченню транслювали програму про сенсаційні дослідження Атлантиди, яку знайшли в … Криму, то ніхто цьому не повірив. Мовляв, вигадка все це; в Україні такого бути не може.

Немає пророка в своїй країні…

Слабкі клепають зброю, а сильні вирощують квіти. Ці мудрі слова якнайкраще підтверджують теорію еволюції. І допоки в нашій країні будуть люди, які пишуть справжню музику, а не примітивні «хіти» на кшталт «гоп-гоп-гоп, чіта-гоп», допоки ми дивимось на далекі зорі і віримо, що колись їх підкоримо, допоки не опускаємо голову з рабською приреченістю, а робимо сміливі відкриття і припущення - доти ми нація.

Національна свідомість - ось запорука виживання. Проте відкинути меншовартість, яку нам сотнями років вбивали у голови; повірити у велич і древню історію свого народу, який мав свою протодержаву ще за багато тисяч років до елліно-римської цивілізації; сповідувати інші цінності, ніж навʹязані нам як «істинні», - здатен не кожен.

Занадто довго з нас виховували хохлів…

        

Міфоборець Петро Комнацький

        

Міфів існує багато. Найперший із них, який ми прийняли за біблію від Дарвіна - походження людини від мавпи. Чому саме від цієї тварини, а не від дельфінів чи котів? І чому одна частина мавп еволюціонувала, а друга ще й досі бігає по деревах та ськає бліх під пахвами? Нелогічно, однак на це ніхто не зважає. Такі міфи нам вбивають у підсвідомість. Бо коли ми повіримо, що народилися від тварини, то й асоціюватимемо себе із ними. А стадом, як відомо, легше управляти…

Ще один міф, з яким варто боротися: націоналізм - ідеологія, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок пригнічення іншої, розпалює національну ворожнечу. Але ж Великий Тлумачний Словник сучасної української мови подає й інше значення цього слова: це рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва! Чому ж американці не бояться голосно заявляти про свою національність і в будь-якій точці планети можуть розраховувати на захист своєї держави? Чому сусід-шляхтич гордо каже: «Єстем поляк!»? Чому євреї за століття без держав’я і блукання світом не асимілювалися з народами, які їх прихистили?

Ні, соромитися своєї національності вчать тільки нас, і манкуртів між українців сьогодні більше, аніж міфоборців, що не бояться голосно сказати: «Я не хохол, не малорос. Я - українець!».

Перша частина циклу - біографічна розповідь про одного з таких міфоборців, незвичайну, неординарну людину, яку більшість називає просто диваком. Знайомтеся: математик, публіцист, історик, дослідник, журналіст Петро Іванович Комнацький, автор перекладу «Влес-книги» і дослідження «Атлантида».

В Україні та світі його знають лише нечисленні науковці, дослідники і видавці. Він називає себе націоналістом, запевняючи, що історії давніх русів, прямими нащадками яких ми є, більше 20 тисяч років. Він доводить теорему Ферма, відкриває Атлантиду в Криму, висуває гіпотезу про те, що шлях із варягів у греки проходив через Полісся, од Припʹяті до Західного Бугу. Він ламає міфи про наше буцімто рабське призначення служити «старшим братам».

Один мій колега, ознайомившись із книгою Петра Комнацького, сказав, що подвижництво таких людей оцінять після їх смерті. Я ж пропоную почати оцінювати його вже зараз…

 

Однак людина, про яку ми підготували цикл публікацій, зовсім не прагне перековувати когось у свою віру. Він каже: хто захоче повірити у велич свого народу, той має повірити сам. А як ця віра називатиметься: націоналізмом, поверненням до язичництва чи месіанством, то вже нехай словоблуди сперечаються.

Петро Комнацький народився 1950 року на Волині, в сім’ї простих поліщуків. Родина Комнацьких була аполітичною, теми влади й політики ніколи не обговорювалися, тож майбутній дослідник запоєм читав безсистемно усі книжки, що траплялися під руку. Особливо ж любив історію, навіть планував вступати на історичний факультет, закінчивши в 1966 році школу із срібною медаллю. Однак зрештою вибір віддав точним наукам, здобувши фізико-математичну освіту в Луцькому педінституті (нині - університет імені Лесі Українки), який закінчив у 1971 році. Математичний аналіз, яким оволодів у вузі, й допоміг в майбутньому зробити свої сенсаційні відкриття, - вважає Петро Іванович.

В інституті, окрім профільних дисциплін, молодий Комнацький всерйоз «підсів» на класику та на історію, де його найбільше цікавила минувшина рідного краю. В юнака вже почала вироблятися власна система самоосвіти, хоча про якийсь націоналізм тоді навіть не думав. Він був справжнім вихованцем комуністичної ідеології, довгий час таким і залишався. І хоча марксистсько-ленінській пропаганді не дуже вірив, всерйоз цікавлячись історією, до націоналістичного світогляду йшов ще довгих 20 років.

У 1972 році, прочитавши в журналі «Техника - молодёжи» статтю про «Велесову книгу», він навіть не здогадувався, що через 23 роки сам візьметься до дослідження цієї пам’ятки. І тема найдавнішої нашої історії червоною ниткою приведе його до незатьмареного міфами світогляду, до визнання у столичних наукових колах.

Після служби у збройних силах Петро Комнацький працював учителем, був профспілковим діячем, директором кінотеатру, інженером на автотранспорті. Спробував хліба в лісопромисловості на Смоленщині, де пройшов шлях від сучкоруба до лісового бригадира із платнею чи не більшою, ніж у міністра галузі. Але згодом повернувся на Україну і переїхав жити у місто атомників Кузнецовськ, де заробляв на хліб фотокамерою.

І лише в 1994 році Комнацький знаходить нарешті своє істинне місце і покликання: влаштовується фотокореспондентом у міську газету «Вісті». З того часу журналістика стала його другим життям. У 2000 році Петро Комнацький прийнятий у Спілку журналістів України і переведений на посаду кореспондента газети.

Лише тут, на рідній землі, розкрився його талант історика, дослідника і публіциста. Він пройшов свій шлях життя заради хліба насущного, і тепер торує нову, незвідану й тернисту дорогу вивчення нашої минувшини, виковування ідеології великого українця із славною історією і цивілізацією, набагато древнішою за шумерську та грецьку.

У тому ж 94-му у виданні для діаспори «Ньюз Фром Юкрейн» англійською мовою з’являється його перша публікація щодо місця розташування Атлантиди, яке дослідник відкрив не на здогадках, а на базі чисел, поданих самим Платоном (тексти цього давньогрецького філософа - єдине джерело інформації про Атлантиду).

Наступного року Комнацький публікує в газетному варіанті часопису «Русь» відкритий лист Жаку Іву Кусто, директору інституту океанології в Монако, де вказує координати Атлантиди і просить їх перевірити. Водночас переклад цього листа французькою переданий адресату через генконсульство Франції. Звісно, жодної відповіді немає, бо Кусто все життя шукав затонулий острів у Середземному морі, а наш земляк вирахував, що йдеться про Крим. Тож дослідник береться за ґрунтовне текстологічне дослідження текстів Платона, яке розтягнеться на 15 років.

У 1995 році в Києві Петро Комнацький зустрічається з кандидатом філологічних наук Віталієм Довгичем. Відомий журналіст і видавець багато допоміг молодому поліському колезі. Зокрема, познайомив його зі щойно виданим повним перекладом «Велесової книги» Бориса Яценка, надихнув на опрацювання теми і всі роки роботи надавав філологічну допомогу. Щоправда, Петро Іванович не знав, що ця кропітка праця займе цілих 7 років.

Лише у 2002 році вийшов у світ його переклад «Влес-книги», впорядкований за власним методом як 10 родових текстів руських племен, а не хаос розшарпаних на окремі сторінки малозрозумілого тексту, як у Яценка. До речі, Комнацький - другий за значимістю після Б. Яценка дослідник цього епічного твору.

Іноді творчі люди за життя змінять не одну професію, зміряють не одну сотню кілометрів доріг світом, аж поки знайдуть роботу до душі. Але то безцінний досвід, який виробляє власний світогляд і життєве кредо. Комнацький обирав професію у 16 років, та вибрав не ту. Він з дитинства пробував віршувати, але до журналістики прийшов аж в 45 літ.

Петро Комнацький має сина, внука  і  улюблену справу. А завдяки Платону і «Влес-книзі» має настільки широкий кругозір і оригінальний світогляд, що професор Луцького університету Леонід Калапуша, прочитавши праці дослідника, з гордістю сказав, що пишається своїм талановитим студентом. А той, тепер уже 60-літній поважний чоловік, вважає, що своїми творчими здобутками зобов’язаний ґрунтовним знанням, отриманим в інституті, зокрема, від викладача вищої фізики Леоніда Романовича Калапуші та викладача математичного аналізу Миколи Микитовича Горбача.

Він родом із Шацьких озер. Але серце тягнуло (чи доля вела) на історичну прабатьківщину: на Володимиреччину, де родина Комнацький жила до громадянської війни. Тут, на древній землі, що досі береже первозданний природній колорит та ауру предківських святинь і капищ, почала прокидатися родова памʹять. Саме завдяки цьому, вважає козацький нащадок Петро Комнацький (прізвище свого прадіда Івана знайшов у списку реєстрових козаків Богдана Хмельницького), вдалося опрацювати величезний масив інформації про етногенез українців «Влес-книги» і відкрити координати Атлантиди.

 

 

Діти забутих предків

(сторінками «Влесової книги»)

 

Бо на тисячу літ Коляду закувавши в календи,

Біля нових голгоф українців хозари пасуть.

Руслан Морозовський.

Вже підготувавшись до інтерв’ю з автором реконструкції і перекладу «Влесової книги» Петром Комнацьким, чомусь довго відтягував зустріч. Як і автор, я не збираюся переконувати читачів у тому, що найдавніша пам’ятка древньоукраїнської писемності – справжня; або ж стверджувати, що це бездарна фальсифікація. Зрештою, підтвердження чи спростування її автентичності – справа вчених і дослідників. Не поспішав до розмови з автором одного з найцікавіших (і найобґрунтованіших), на мою думку, досліджень цієї Пам’ятки тому, що в грубезних томах прихильників і опонентів «Влесової книги» не було того останнього доказу, тієї краплі, яка схиляє чашу внутрішніх переконань на чиюсь сторону.

Ми живемо в часи, які помпезно називаємо «прогресивними», і відкидаємо предковічні істини і цінності. Дітям завжди здається, що вони розумніші від батьків, що новий світ правильніший од старого. Це, вважаю, регресивна еволюція. Ми критикуємо дідівські традиції і обряди, навіть не намагаючись зрозуміти їх глибинну суть. Так, Різдво сьогодні чекають здебільшого діти, які за «празники» збирають свій маленький бюджет; купальські свята нині більше цікаві режисерам, аніж молоді. Тому багато хто пропонує минуле залишити в минулому.

Але що ми запропонуємо нашим дітям сьогодні? Наші предки мали свою космогонію; з минулого ми отримали Коляду й Щедруху. Що натомість принесемо в майбутнє? Електронну релігію, поточену вірусами?..

Тому ніколи не розумів людей, які пропонують не переписувати історію. Справа не в її «переписуванні» чи «творчому доопрацюванні». Суть – у безпристрасному вивченні свого минулого, його об’єктивному осмисленні.

Чесно кажучи, іноді сумнівався, що наші предки могли створити Слово, яке дійде до нащадків через віки. Сумнівався, аж поки журналістська дорога не привела нещодавно у глухе поліське сільце, де ми готували матеріал до жіночого свята про незрячу 79-літню жінку, яка з незрячим чоловіком виростила 5 дітей, а на старості живе одна. В розмові участі не брав (матеріал готувала моя колега, я виконував лише обов’язки фотографа), однак знічев’я прислухався. Виявилося, що бабуся має славу доброї цілительки-шептухи і знає багато замовлянь від десятків хвороб.

Однак зацікавило не те. Незряча жінка ненароком, не відаючи того, своєю розповіддю підтвердила, що Слово було, є і має могутню силу.

 – Хіба тепер люде?! Я годна лише запам’ятати молитви, якими зцілюють. А от колись були знахорі: вміли не тілько користуватися готовими заговорами, а й самі складали помочні молитви, що півмертвих з того світа повертали! Мій дідусь був набагато сильнішим за мене, вмів по зорях читати долю і лікувати. А я… Дечому батько навчив, а інше перейняла від чужої тітки, якій не було кому передати дар – діти не захотіли тієї науки знати. Тепер от сама не маю кому передати все, що вмію: свої діти не хочуть, а чужих не бачу. Так і підуть мої знання зі мною в могилу…

Чи треба іще аргументи на підтвердження існування древніх знань і передачі їх з покоління в покоління? Вони й досі живі, тільки все менше і менше залишається їх носіїв; і все більшає матеріалістів, які заперечують не лише надприродні явища (не маючи знань їх пояснити), а й можливість існування альтернативної історії. Вважаєте, бабця-знахарка на старості літ вижила з розуму або просто шарлатанка? Додам, що кілька років тому власними очима бачив, як моя матір ненароком поранилася об дріт і перерізала на нозі сухожилки та артерію – кров била цівкою. Поки я викликав «швидку», мама за 5 хвилин молитвою спинила кров, чим вельми здивувала медиків.

Старенька знахарка із глухого поліського села й стала тим останнім доказом, переконала, що «Влесова книга» таки існувала. А чим є ця дохристиянська Пам’ятка, створена нашими предками на Поліссі, я й подався виясняти в Кузнецовськ, що на Рівненщині.

– Петре Івановичу, ми отримали чимало відгуків на біографічну публікацію про Вас. У продовження теми спробую сформулювати перше питання: на які джерела Ви спиралися, стверджуючи, що 20 тисяч років нашого буття у «Влесовій книзі» – не вигадка фальсифікатора, а історична правда?

– Предметом моїх текстологічних досліджень «Влесова книга» (ВК) та діалоги Платона «Тимей» і «Критій» стали не через сенсаційність цих першоджерел, а через всезагальне неприйняття історичних фактів, наведених у даних текстах. Найзнаменитіший давньогрецький філософ Платон, загальновизнаний у всьому світі геній часів Античності, сприймається вченим людом як якийсь недоук, коли говорить про цивілізацію Атлантиди, котра існувала у Х тисячолітті до нашої доби. А «Влесова книга» нехтується і паплюжиться як дохристиянська пам’ятка, що суперечить догмам нашої офіційної історичної науки, основи якої закладені києво-печерною «Повістю временних літ». А це вже, вибачте, не світська історія, а церковний погляд на неї.

Отож, маємо тексти Платона, які сягають у Х тис. до наших днів, і «Влесову книгу», хронологія якої сягає аж у ХХ тис. до н.д. У це довгий час не вірив і я сам. А повірив, як не парадоксально, завдяки людям, що вважають «Влесову книгу» містифікацією; твором, написаним у ХІХ-ХХ століттях. Адже жоден з противників справжності «ВК» не пояснив простої речі – навіщо фальсифікатор, доклавши титанічних зусиль для створення тексту, розписався у своєму фальсифікаторстві реченням: «А тако на двадесент  тысенц  лът х не могоша соутворяшітесе до Рус »  («І тако на двадцятій тисячі літ не змогли приєднатися до Русі»)?

Первинна дата хронології «Влесової книги» – це всього лише початкова дата руського календаря, зафіксованого Пам’яткою – 19424 р. до н.д. Цю дату самостійно і цілком незалежно від мене визначив і доктор геологічних наук Арнольд Кулинкович, з яким ми провели у Києві п’ять публічних виступів на тему «20000 років хронології «Влесової книги». Дата початку руського календаря вже міцно увійшла в наукові праці з геології як початок бореальної ери, причому завжди з посиланням на «Влесову книгу», що легко перевірити в Інтернеті (http://www.ka2.ru/nauka/kulinkovich_1.html. А. Кулинкович. «Системогенетика и фундаментальная революція в философии»). Зауважу, що цей відомий вчений також спирається на тексти Платона. Тепер, гадаю, зрозуміло, чому я зайнявся дослідженням саме цих першоджерел і опираюся на них.

– Справді: як можна сфальсифікувати те, чому немає аналогів у світовій літературі? Ніхто з перекладачів і дослідників не має монополії на істину, як казав Віталій Довгич. Всі ми лише наближаємося до неї. Інтернет-енциклопедія «Вікіпедія» називає ВК «збірником молитов, легенд і оповідань про давню словʹянську історію». Яке визначення Пам’ятці даєте Ви?

– Одразу зазначу, що ВК – не аналогія «Повісті временних літ» чи «Калевали». Проте це аж ніяк і не літературний збірник міфів та легенд. Пам’ятка – збірник 10 родових текстів, створених у ІХ столітті, що перемежовані уривками з древніших текстів наших пращурів. Це «агітка», написана перед нашестям варягів для підняття бойового духу воїнів, що показує велич руської історії і віри. Через смертельну загрозу знищення державності, дохристиянського укладу життя внаслідок наступу на Русь варяго-хозарської окупації та зрадницькі дії окремих слов’янських родів і виникла потреба у створенні «Влесової книги». Історія не має достеменних відомостей про ті часи, але результат нам відомий – охристиянення Русі. Те, що не зумів перемогти меч, переміг хрест. В історичному плані ВК – це дайджест більш як 20000-літньої історії оріїв-русів.

– Науковці заслужено приписують Вам не лише систематизацію 74 сторінок-дощечок тексту ВК у логічно зв’язані між собою тексти слов’янських родів (що дає змогу по-новому їх розуміти й оцінювати), а й створення Хронологічної Таблиці. Досі її не заперечив ніхто з нинішніх дослідників автентичності ВК. Як Вам вдалося це зробити?

– Справді, я зумів визначити 36 дат, починаючи від 19424 року (початок руського календаря) до 878 року наших днів (коли й була записана «Влесова книга»), на основі числових реперів самої ВК та дати смерті готського конунга Германареха, якою оперує й офіційна наука. Так, наприклад, дощечка 6-Б дає точну числову прив’язку до смерті ватажка готів: «…По ста двадцяти літах брані готи, тиснені гунцями та берендою, пішли на полуноч  між Ра-рікою та Двіною. І там ото пропав Германарех, і Гуларех повів їх на нові землі». Текст свідчить, що рід сківів бився з готами 120 літ. Враховуючи, що Германарех, за даними офіційної історії, помер у 375 році наших днів, отримуємо 255 рік як дату приходу готів на Русь.

Загалом же в текстах ВК є 4 репери, прив’язані до дати смерті готського короля; їх можна перевірити й по інших перекладах ВК. До речі, релікти дохристиянської хронології зустрічаємо у «Повісті временних літ» на початку літопису, де лік часу ведеться також ланцюжком, «від Адама до смерті князя Святополка». Далі, щоправда, «ПВЛ» користується олександрійським літочисленням «від початку світу».

Зазначу, що історично вивірену хронологію ВК можна скласти лише тоді, коли брати несфальсифікований переклад, у якому в дощечці 4-Б йдеться про 20 тисяч літ, а не про 2 тисячі чи 1200 літ, як можна прочитати в перекладах деяких дослідників. А без вірної хронології не може бути й вірного розуміння тексту древньої Пам’ятки; без відновлення хронології не вдалося б розбити ВК на родові тексти та вичленувати з них ще древніші Словеса священних книг наших пращурів..

– Які визначні події історії наших пращурів вдалося розшифрувати завдяки Вашій Хронологічній Таблиці?

– Народження Кия у 1424 році до н.д.,  заснування ним у 1354 році до н.д. держави Рускень зі столицею у граді Голуні (геродотівський «Гелон») та смерті Кия у 1324 році до н.д. Здобуття греками граду Суренжа – істинної (а не шліманівської) Трої у 1226 році до н.д. Перебування родів сківів та древлян у Вавілонському полоні в 824-626 рр. до н.д. Конкретні дати повернення руських племен із Малої Азії на Дніпро у період від 1354 року до н.д. до 26 року нашої доби. Утворення Кийської Русі (не Київської) – наступниці держави Кия у 377 році н.д.

– Петре Івановичу, із родових текстів Ви зуміли вичленувати тексти древніших джерел. Найвидатніший і найвідоміший серед них – «Пісня ратна». Як Вам вдалося це зробити?

– У текстах Памʹятки є прямі і побіжні вказівки на цитування інших джерел. Цитати ж досить просто й логічно об’єднуються в окремий текст із 4 частин, названий «Берегинею». Серед них – і пісня до січі, названа мною «Піснею ратною» (дощечка 7-Є, руна 434).

Це настільки високохудожній, самодостатній і високопатріотичний твір, що його не міг самотужки створити ні Миролюбов (перший дослідник ВК, інженер за фахом), ні Сулакадзев (збирач старовинних текстів). Твір подібної художньої якості під силу хіба Шевченку, Пушкіну, Шекспіру і Данте, разом узятим.

Вважаю, це колективний твір, останнім автором якого був легендарний Кий (Боян із «Слова о полку Ігоревім»). Свій текст він перемежував ранішими текстами: батька Богу мира і воєводи Бобреця, визнаних у вірі пращурів Перунами; і тими людинобогами, які у «Влесовій книзі» називаються Колядою і Купалом. Завершена Києм в малоазійській Трої в кінці першої половини ХIV століття до н.д., «Пісня» закликала русів повертатися з боями на рідну землю – до святого Дніпра після 17 століть мандрів і сидінь над Індом, Євфратом та Йорданом. А пізніше стала кістяком Пам’ятки ІХ століття, закликаючи на боротьбу за збереження віри пращурів.

«Пісня ратна» вперше була опублікована у 1998 році. Довершеність і духовна сила цього етно-поетичного гімну наших предків можуть слугувати ще одним підтвердженням автентичності «Влесової книги».

– Останнє питання: чиї ми діти? Українці і руси – це одне і те ж?..

– «Влесова книга» не дає однозначної відповіді – тільки у поєднанні із текстами Платона. Автохтонів нашої землі (від мисливців на мамонтів до трипільців) можна назвати гіпербореями; ВК називає їх русами – але це не одне плем’я, не один народ і не одна мова. Це інтегрований світогляд цілої групи народів білої раси. А українці – це ті руські роди, які Кий привів з Малої Азії на Дніпро. Ми – їх прямі нащадки, діти забутих предків, які зберегли більш як двадцятитисячолітню історичну пам’ять, мали свою віру і своїх Богів, а від XIV століття до н.д. – і свою державу…

«Влесову книгу» не можна оцінювати лише з точки зору філології, палеографії, синтаксичного аналізу та інших сучасних методів текстології (до речі, жоден вітчизняний інститут не включив вивчення ВК у свою програму). Вивчаючи лише одну її сторону, неодмінно опинишся в тупику загадок і незрозумілих місць ВК, що спричиняє різночитання тексту Пам’ятки і підтасування його під нову релігію.

Порівнювати древньослов’янські пам’ятки з християнськими літописами ніяк не можна. Адже християни були приходнями на слов’янських землях, відтак не могли знати чужих писемних пам’яток, історії, міфів і легенд. Вони повідомляли не про історію, а лише про події, свідками яких були самі; як от «ПВЛ».  Тому й не слід проводити подібних паралелей; об’єктивності вони дослідникам не додадуть і, тим більше, не популяризуватимуть так званих «язичницьких текстів» (древніх джерел) на кшталт «Влесової книги».

«Влесова книга» фіксує створений нашими пращурами симбіоз віри й науки – філософію, яка слідувала законам природи і ставила людину мірилом усіх речей у ній, а в ноосфері – співтворцем Бога. Сучасна наука шукає вихід з кризи однобокого формально-логічного підходу у пізнанні світу, тоді як космогонічний підхід, як свідчить «Влесова книга», вже був органічно властивий свідомості русів.

І не важливо, де насправді творилася ця древня Пам’ятка: у білоруських болотах, новгородських глухоманях чи поліських борах. Головне, що «Влесова книга» сприяє об’єднанню поліських родів і народів; її етнічним мірилом є не мова, а спільність походження, виражена через релігійне пошанування наших божественний предків. І хто відпадає од руської віри, - той відпадає од руського роду. «І відати маєм: як збереться рід руський до десятка, то десятком вистоїть і сам нападатиме на врагів, а піднімуть яке голови свої - відсіче!» (дощечка № 7-Ж).

Ми не торкнулися у цій оглядовій статті ні космогонії древніх русів, ні долі священних текстів ВК у часи християнства і гонінь її послідовників у ХІХ-ХХ століттях. Ми просто розповіли зацікавленій громадськості про нову віху у дослідженнях тексту «Влесової книги», вивчення якої зайняло у Петра Комнацького більше 7 років; і поінформували про ті висновки, які дозволяють визначити чи перевірити її автентичність. А наступники, аби назватися перекладачами «Влесової книги», змушені будуть або прийняти його варіант, або створити свій, логічніший і обґрунтованіший. Отже, завдання П. Комнацького – наближення до істини – виконано.

Ми не розповіли детально ні про руський календар, ні про нашу розвинуту астрономію, ні про рукотворні та природні обсерваторії на Україні, що засвідчив Платон у своїх діалогах. 

 

 

Коментарі   

 
0 # Guest 01.10.2012, 06:57
Багато цiкавого матерiалу i старих фото початку минулого сторiччя можна ще вiднайти на iсторичному сайтi http://www.vladimirets.org/vladimirets_main_page.htm (якщо зможете читати англiйською...) Для мене це було вiдкриттям зовсiм невiдомоI сторiнки iсторiI нашого селища.

Сергiй Т.
Клакамас, Орегон
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 160 гостей на сайті