Яким невичерпним життєвим оптимізмом багатий наш народ! Його луплять як сивого мерина, запрягають у ярма на чи не півтисячолітні гони – а він сміється крізь стогін і живе. Його обманюють, обдурюють, обшахровують, як циган дурня на базарі, – а він сміється і, байдуже махаючи рукою, каже: “Дарма! Тепер вже знатиму. Зате якої пісні я навчився на Кацапщині!..”
Ось і нещодавно повернувся з пітерської “шабашки” мій хороший знайомий і добрий товариш. Повернувся солідно, з шиком – за 400 доларів на таксі від Бреста до Кузнецовська. Судячи по такому розмаху, за ті сім місяців, що був у Санкт-Петербурзі, непогано заробив товариш, думаю. Аж тут Олександр (ім’я змінене), який відразу по приїзді запросив до себе друзів, відводить мене вбік і тихенько каже:
– Слухай, займи "сотняк" на могорич, га? Розумієш, гроші нам пізніше мають надіслати, а ті, що були, я потратив на таксі. Виручай!
“Оце-то так!” – думаю. Але робити нічого, виручаю.
За доброю чаркою язик у Сашка розв’язується, і він потроху розповідає свої пітерські пригоди. Їхню “бандерівську” бригаду (всі хлопці – із Західної Рівненщини) по прибутті до фірми-наймача розформовують, а молодих підсобників розкидають по різних об’єктах міста, де вони не можуть бачитися.
Заробіток обіцяють непоганий – 1000-1300 доларів на місяць, але, крім невеличкого авансу, грошей на руки чомусь не дають. Зник десь і посередник (свій, до речі, з Рівненщини), який брав на себе “нелегкий труд” укладати та підписувати договори з роботодавцем; не залишив хлопцям навіть копії договору.
І починається експлуатація такої довірливої, але старанної робочої сили – доки у хлопців не рветься терпець після багатьох безплідних “походів за зарплатою”.
Начальник обіцяє гроші переслати пізніше (мовляв, у касі зараз пусто) і тікає по своїх справах.
В той же день Сашка та його товариша (теж з Рівненщини) під виглядом переїзду на інший об’єкт заставляють зібрати речі, садовлять у машину і везуть ... на вокзал. Ткнувши в руки квитки додому, секретарка шефа попереджує, що краще їм більше тут не з’являтися.
У вагоні до хлопців відразу ж підходять четверо бритих братків. “Вас приветствует питерский рекет! С каждого по две сотни баксов, ребята, – и счастливой дороги!»
«Та в нас нічого немає, ми з гостей повертаємося».
«Лапшу будешь жене на уши вешать. Вон какой тачкой вас на вокзал привезли! Раздевайтесь. Что найдем – всё забираем, оставим только на больницу».
Але в порожніх кишенях і сумках, крім брудного одягу, дійсно нічого не було, і «братки», розчаровано переглянувшись, навіть не били роздягнутих до трусів хлопців.
За хвилину до відправки поїзда хлопці хапають зі столика свої паспорти і речі з підлоги й через сусідній вагон вистрибують з поїзда – вибивати свої гроші. Через дві зупинки приміської електирички їх знімає наряд міліції і цупить у привокзальну «кутузку». Знову хлопці роздягаються догола, і знову в них нічого не знаходять.
Добросердечний старлей, вислухавши історію їхніх заробітків, порадив: їдьте ви, хлопці, краще додому. Бо грошей все одно не виб’єте, а примелькаєтесь начальникові, то ще й в тюрму посадить – мовляв, вкрали інструмент абощо.
Порада була слушною, й підзаробивши трохи грошенят у знайомого бізнесмена на дачі, хлопці через місяць подалися додому.
– То все нічого, – каже мій товариш Сашко. – Зате я їхав туди підсобником – а повернувся спеціалістом. Що хоч можу тепер зробити!
Ех, невичерпний український оптимізм білих рабів Європи!..
Автор: Сергій СКІБЧИК www.polissya.net
< Попередня | Наступна > |
---|