Авторизація

"Бракована" жінка

( 1 Vote )

Все почалося з того, що потрібно було написати про одну славну заслужену жінку. І не до якогось свята, а так просто, про її життя і трудову діяльність. Треба, гой, треба. Ми з нею по телефону домовилися про місце зустрічі, і я вже малювала її позитивний образ в побуті, на роботі, дома. Малювала собі героїню.

Адже вона і в селі на висоті, і в районі в пошані. Тим паче, що ця жінка нещодавно гідно одержав нагороду.

 І треба було мені перед тим, як їхати до неї, зайти під ресторан. От там кладезь цікавих тем і районних новин! Що хоч почуєте. І я почула. Краще б не ходила і не чула. Присіла я за столик і чекала одного товариша. Замовила каву. І, звично, дістала блокнот. Він мені служить і робочим знаряддям,і гаманцем, і “барсеткою” для документів. Коли ж чую іде мова про ту жінку до якої я маю їхати. Називаються її прізвище, ім’я, декілька разів по-батькові. І мова йде про той же самий населений пункт. То як не слухати ?

 За сусіднім столиком три завидні молодиці ведуть таку мову:

– Що вона із ним зробила? Яким її Толік став? Лякало ходить по селі , а не мужик… А який хлопець був? На все село… На всю округу. З армії прийшов у “моряцькій “ формі. Старші жінки задивлялися. А ми, пуцьвірки, вибігали на шосейку, як він пройде вулицею, так у слід і дивилися. Тільки він не на нас, а на мою двоєрідню сестру запав – Світлану. Довго вони ходили. Казала Свєтина мати, що зналися вони й до армії. Але то такі люди, що вміють все своє в секреті тримати. Там така любов була, як в індійських фільмах. І думаєте що…? Вже до весілля йшло. Толя до Світлани посватався. Батьки хлібом обмінялися. І тут щось між молодими прогоріло.

До нас інженер – механіка в село прислали, з красивою дружиною і двома дочками – Таїсіного батька. Він і взяв собі в шофери нашого Толіка. Взяв в шофери, взяв і в зяті. Не знаю,як там було, Свєта Толін подарунок йому у вічі кинула, та за тиждень за костопільського хлопця заміж пішла. Він у нашому селі фізруком робив. Аж на цю чудасію підоспіла нова дівка у селі – інженерова дочка. Старша. От і кинувся Толя на інженершу. Казали, вона його причарувала…

–- Ой, яке чарування в молодих? Все по природі…

–- Не скажи… Так швидко окрутили нашого Толяна… А що. Поки до голови, трактора чи машину у інженера ми всі просили.

 Скоро вони з Таїсею побралися. А Світлана довго в місті не пожила. Розійшлася. Потім собі “луктє” гризла. Та вже поїзд пішов. І в останній вагон вона не вскочила…

 –- Що не кажіть, а Толіка вашого в люди вони вивели.. Але житки у них нема.. Тася нікому не корилася. До неї теж вже до заміжньої хлопець з армії приїжджав. Таїса “ в двох” була, чи то старшою, чи то третьою…

 –- Обсадила вона його своїми і чужими дітьми. Ще й дві баби в придачу. Хазяйство все теж на йому. А сама сіла , коси білі розпустила, і поїхала. Це треба було знайти таку роботу, щоб через весь Володимирецький район щодня машиною гасати. А ми , візьми , та й Толіку скажи, за який кошт ото вона їздить та задається… Десь він її знову побив. То ви думаєте шо? Явився лісничий, наш незграбний голова, “участковий”, бачиш, “ цяцю” завтронули.

– О!!! Я ще не те чула! Кажуть, вона спеціально, як тільки він вип”є і не так слово счкаже, вже міліцію визиває . Його везуть в район у каталашку, а вона з начальником … сіла і собі кудись поїхала. Так і племінничка в ментуру в області чи в столиці пристроїла.

–- На щот племінника, то ти вже мовчи. То діти бідові. Добре, що вона їх забрала. І хлопець не спився і по материній дорозі не пішов, і дівчинка у моєму класі. Нічого поганого сказати не хочу. І на фарбу вона всі гроші здає. І на все , що треба школі помагає. Мої віруючі роками копійки ще не здали. А у неї мама віруюча. І Вона в Дім молитви привозить, і з вами по сто грам і більше п”є. А племінника встроїла у міліцію… Його ще дід в КГБ робмв. Може то і не її заслуга, а вже історії. Надю, ти хочеш щось про хлопця сказати? Він і твого сина вже два рази спас….

– Шо ти хочеш, вона у нас – свята! Через неї мій мені цупкає. Мовляв, Таїсія твоїх літ, а як дівка ходить, І коня запряже, і машину водить. Навіть краще Толіка. Сама сіл,а куди захотіла, туди і поїхала. Вже така пані. Ні словом сказати, ні пером описати. А він бідолага вийде з хати, подивиться, як дорога за жінкою закуріла, закриє ворота… І куди хоч у селі йому дінься…

 –- Ой, шкода Анатолю. Ой, як шкода. Такий мужик через бабу пропав. Може, як жив би з Світланою інша б доля була..

–- А вона що? Вибереться, як дівка. Від дочок не відрізниш. Йде з ними по селу, як подружка. І волосся он як відбілила. Чорт її старість не бере. Мов з журналу мод зійшла, і по нашому селі видзігорно їздить- шастає. Трснула б їй та машина. Вже до нашого магазину за покупками не ходить. Все щось із міста везе. Наші люди будуть стояти на дорозі – не підвезе. Все вчителя співів та хімічку у сусіднє село з їх дітьми, правда, возить.

Недослухавши ці розказні, якраз підійшов мій товариш, я встала і пішла. Настрій був зіпсований. Як можна щось написати, послухавши це з гіркотою. Але шеф настоював на своєму, що треба в газету матеріа. Він запланований в номер…. В номер, то й в номер. І я по їхала. По дорозі ми підбирали жіночку із маленькою дитиною. Виписали їх із лікарні. Розговорилися. І чую зовсім іншу характеристику.

–- Ой, Ви до Таїсії Іванівни їдете? Молодці! Давно пора. Про неї , дійсно, треба було давно написати. То така людина. То така трудолюбива і порядна жінка. Я не знаю, як Вам це сказати. А яка вона добра! В нас у п”ятницю чи в неділю в селі ніхто і крихти хліба не позичить. Такі забобонні. А ось мені, цій доці, на операцію, якраз в рокове свято,

 вона позичила грощі. Хоча й сама кінці з кінцями ледь зводить. П”ятеро своїх дівчат підняла на ноги. Та ще й сестрині двійко—взяла обузу. Вибачте. В неї та менша сестра блудниця. Трьох своїх дочок заміж віддала. Племінника вивчила і, хороший хлопець. В області чи у Києві в міліції робить. Вже одружений. До Іванівни як до рідної матері приїжджають сім”єю. Сестрина донька ще в нашу школу ходить , до десятого класу. І дві мами доглядає, як малих діток. Заїдете, самі побачите.

–- А є в неї чоловік?– запитаю.

Жіночка зніяковіло замовкла. А потім, через силу видала : –Ой, краще б Ви того чоловіка не побачили. Знаєте. Він їй все життя робить на зло. А про нашу Таїсію Іванівну напишіть правду. В нас такий голова, що поки повернеться то Таїісія Іванівна в районі і в області всі питання повирішує. Як депутат, то вона добилася, щоб кладовище загородили і місце продовжили. І за скотомогильника вона сварилася. І про те, щоб сміття все із сіл звозити до однієї ями. І проти пилорам вона виступала, бо… каже:” Від нашого села видно, як Лукашенко у Мінську на трибуні виступає… Все вирізали. Як ніколи! На картинках у дитячому садку будемо сосну і берізку нашим дітям показувати.

… І ось дім. Колишній колгоспний із силікатної цегли. На дві сторони квітник. На дві сторони – вся хата. То була їхня. А то, Таїсія Іванівна продала не сестрину, а материну хату у іншому селі. Бо чого гріха таїти, загуляла менша сестричка. Після смерті мужа кинула все і дітей. То ж Таїсія забрала матір і племінників , навіть, не питаючи чоловіка. Бо… Бо були такі обставини, що інші жінки поступили б більш серйозно.

А тут… Толіків батько поїхав у Білорусь провідати дочку і сина. І там у нього відібрало ноги. Жіти , звісно, батька на Україну не відпустили. У нас за кожну таблетку треба заплатити занебесну суму. А там… Там у Білорусі медицина безплатна. І коли Ніна, Толікова сестра завезла у подяку два мішки цукру на лікарняну кухню, це прийняли як величезний дар. Там діда лікували і лікують по сей день. Дуже дешево його ноги виходять дітям.

–-Якби це у нас, –- говорить Таїсія Іванівна, – то їм не вистачило б, якщо продати, нашого села із сільрадою в придачу. Діду зробили чотири операції.Слава Богу ходить

А що ще було із свекрухою? Вона жила ось там на в”їзді, справа, на тому хуторку. Місце хороше. Але від села далеко. Я рано=вранці їду через Вододимирець, аж за Рафалівку на роботу. Мекні не було коли ще по хуторах ходити. А знаєте, які старі люди? Особливо жінки? Якщо є корова у хліві – господині буде 120 рок5ів, але вона буде молоа. Бо вона … корову держить!!! Моя мама зразу сказала, якщо я продаю її корову, то маю купити у Володимирці гроба, привезти і поставити у дворі. Майже теж саме сказала і свекруха. Як забрали батька на Білорусь, то вона упала, і корова над нею так рикала, що почули люди і прибігли нам сказали. Я матір забрала, а , думала, хтось корову із родичів забере. Свекруха очуняла і почала права качати: ” Куди я , туди і Маліна моя!” Я –- невістка. Свекруху не перепру. Так у мене очутилося п”ять голів ВРХ. Моя корова, мамина і її теличка, свекрушина і її теличка. Село гуло. Першим ділом ше до Дня Перемоги я поремонтувала хліва. Домовилася із хлопцями з Суховолі , щоб мені сінокоси покосили. А потім, знайомий голова направив свого сина, який спресував мені сіно. А далі… Це вже для мене, як торішній сніг. Найняла із лісництва хлопців, щоб бабіни сіна “погрузили”.. Доставили додому. Три мішечки солі сама розсипала. Чоловіки бачать жінку і роботу. І участь мого мужа. Звичайно, по селу чутка пішла, що я за три дні сама, баба , на п”ять корів сіна наробила і привезла. Чого це коштувало мені у грошах , я мовчу. Хай вибачають мені односельчани, поки горілка – невижита валюта, жити можна. А тепер, “Добрий день, Вам!”

І я почала знайомитися із її квітами. Таїсія Іванівна намагалася мене завести у гостинну кімнату, але я ходила за нею слідом.

–- В цій половині живе моя мама і племінниця. А ось у цій –- мама мого чоловіка. Анатоль живе, де хоче і де завстане його соню Вона включила електичну плиту і поставила на неї сковороду із тугенькими опецькуватими голубцями. На трьох камфорках бризгало і сичало—готувалася їжа. Я записала всю автобіографію моєї героїні, і вже все йшло до завершення. Коли я задала , можливо, не дуже делікатне питання про сьогоднішні стосунки її з чоловіком, і , справді, не для преси.

– Не знаю, що я можу Вам сказати. Я все життя боялася бути бракованою жінкою. Тобто, розведеною, зрадженою і покинутою. Я не знала всіх звичаїїв цього села. Вже у перший рік мого заміжжя, на Паску, з усіх усюд жінки почали зности мені яйця, муку, борошно, молоко, сметану, сир, сало, а одна – ціле заднє стегно кабана. Я така дурна була. Раділа. Їм всім дякувала і до столу запрошквала. А вони мені подають свої дари та все просять : “Простіть нас !”

А я стою і не знаю , що сказати. У мене мати вчителька. Батько – комуніст. Нам паску і крашені яйця підлеглі носили. А вони мене наставляють:”Хай Бог вас простить”. І так було довго. Допоки моя сусідка із місцевих відкрито сказала:

–- Ти що, зовсім дурна? З тебе все село сміється. Ці дари несуть тобі ті жінки, що із твоїм чоловіком спали… Повірите, я в церкву

зайти не можу, бо там половина із тих, хто дари мені в молодості приносив. Вибачте, але якась дурна традиція.

 … І ТУТ … ВИЙШЛО ЧУДО. ВИЙШОВ ВИСОКИЙ МУЖЧИНА, НАЧЕ ЧЕРЕЗ М”ЯСОРУБКУ ПЕРЕМЕЛЕНИЙ. Темний весь. Опухлий. І розмовляв на іноземній мові. Таїсія його розуміла і на нашій мові попросила його почекати. І тут він підходить до стола, бере хлібину, стає над свинячим відром і починає її кришити і звати птицю:”Тю-тю- тю- тю.”.Потім бере т сковороду із гарячими голубцями, нгахилився над нею, понюхав і … шубовсь їх у свиняче відро. Мені чуть серце не стало. Так захотілося із його рук вирвати ту пательню і так його змісити, щоб п”яна скотина і світа не бачила. ГОсподиня знітилася. Матері повтікали по своїх кімнаьах. Я взяла свій блокнот, піднялася і тут моя авторучка падає на долівку. Піднімаю її, а перед очима. Це треба бачити. Дві чоловічі ноги. Одна боса у чорному пластмасовому шльопанцю, а друга –- в шкарпетці і в дорогому туфлі. Де й зло пропало.

Запросила я хазяйку у місцеве кафе. А вона і руки підняла,

 Мовляв, у нас це не прийнято. Кажу:”Зі мною прийнято”. Заходимо. Повен бар, якщо його ще можна так назвати, одних чоловіків, переважно у лісовій захисній формі. Дивляться, як на привидів. Розступаються. І зращу гаснуть нецензурні слова. Ми сідаємо за столик, я дістаю блокнот, а підвипивша господиня бару на весь зал кричить:”прибулі , підійдіть до стойки! А то я вас не буду обслуговувати!”

А я у відповідь:” Ноги не повихитуються. Прийдеш і обслужиш…” Дописую останні рядки із життя Таїсії Іванівни, як за ягоди, гриби, батькового коня та проданого трактора вона придбала цю автомашину. Як здавала на права. І причини, що спонукали йти вчитися на шофера:

– Я все життя боялася бути бракованою жінкою. Я так мріяла бути за спиною сильного чоловіка, такого як мій батько. А тут довелося ще його тягти. П”ять дочок. Ви не повірите, скільки мені сил коштувало , як приїжджали свати. Ми всією вулицею на весілля водку гнали. А він, скотина, взв і самогонний спільний апараь скупщикам металу за безцінь здав. Добре , що доктор “грузили” і вгдедів свій холодильник. Всі восьмеро назад цю річ викупили.

Весілля дочок згадую як страшний сон. Що ми всі пережили, один Бог знає. Не повірите, п”ять колишніх коханок до нього старші жінки приставили, аби, не так рідних дочок, як село і район він не опозорив. Я вам розповіла не все. І як мене голу ДАЇ зупиняло. І як я заблудилася в ягоддях, голодувала і тяжко робила. Повірте, мені завидувати нічого. І з біди я стала людиною. Треба було чимось сумки дітям в інститути відправити. Всіх просиш. Руки надриваються. Надривається і моє серце. Я ще ж молода…


Записала Галина ТЄТЄНЄВА

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 161 гостей на сайті