Авторизація

HomeНевидумані історіїЖитіє наше...І вовки бувають добрими...

І вовки бувають добрими...

( 0 Votes )

БУЛО це дуже давно.

Молоді студенти педагогічного факультету закінчили навчання у вузі. Сьогодні їм урочисто вручать дипломи і кожен вчорашній студент, стане дипломованим спеціалістом, поїде працювати за направленням. Доля розкидає їх по світу і хтозна, коли вони знову зустрінуться…

Марійку, молоду дівчину, після вузу направили в невеличке поліське село вчителькою початкових класів. Село це знаходилося за тридцять  кілометрів від райцентру. Як кажуть, у глибинці. І добратися туди можна було тільки раненько-вранці автобусом, який віз робочих на Рівненську атомну електростанцію. Маршруток тоді ще не було. Та й автобуси ходили так часто, як сьогодні. Тож кожного понеділка  молода вчителька поспішала на роботу, де її радо зустрічали діти. Полюбилася вона і їм, і жителям цього невеличкого сільця добрим серцем, лагідною посмішкою і веселою вдачею.

Не зважали на Марійки молодість, люди довірялися їй зі своїми проблемами. Знали, що уважно вислухає і постарається щось порадити.  Тож Марія Григорівна (так її величали) щотижня о шостій  годині ранку радісно під’їжджала  до своєї зупинки і від траси кілометра чотири розмитою дощами, безлюдною ґрунтовою дорогою йшла до села. Надокола зеленіло поле. Неподалік – мішаний  ліс. А  людські будиночки, що виднілися в далині, здавалися грибочками, що виростають з землі.

У цьому маленькому мальовничому селі жили добрі і працьовиті люди. Діток у селі  було небагато, але їх треба було вчити, і, вона, молода, завзята і сповнена сил, віддавалася роботі, про яку мріяла ще зі шкільної парти. З понеділка по п’ятницю працювала з дітками, даючи їм знання і вміння, а на вихідні поверталася до батьків, щоб потім знову поспішала до своїх чомучок. Так у щоденній круговерті і проходили її дні.

ОДНОГО весняного ранку Марійка, як завжди, вийшла на зупинці і попрямувала до вже рідного їй села. Вранішні сутінки і легкий туман огортали все довкола. Попереду виднілися вогники перших людських осель, а квітучі трави й кущі наповнювали повітря дивним ароматом. Природа ще спочивала. Лише зрідка перегукувалися сови і дзвеніли в траві коники-стрибунці. Та небо зблиснуло на сході рожевою смужкою. Народжувався новий день. Він нічого лихого не обіцяв. На душі і в природі було однаково тихо й затишно.

Дівчина милувалася вранішньою красою. Їй було радісно і приємно бачити цю рань. І раптом… вона завмерла з несподіванки. Перед нею, наче з-під землі, виріс великий сірий вовк. Він стояв зовсім поруч із розгубленою вчителькою, і його круглі зелені очі дивилися прямо на дівчину. Завмерши, вона теж зупинилася поглядом на тих великих очах і всім своїм виглядом, мабуть, благала: «Не займай мене! Я нічого тобі не зробила! І помирати я не хочу! Мене чекають улюблена робота і мої учні, яких я дуже люблю!»

Вовк стояв і уважно дивився на вчительку. Гарна густа шерсть так і виблискувала на ньому. І був великий і водночас сумний. Не злий, а трішки, може, тривожний. 

Марійка завмерла в очікуванні, а хижак, не поворухнувшись, дивився їй прямо в очі, і погляд його здався напрочуд добрий. Він ніби хотів щось сказати, але боявся порушити вранішню тишу.

І через десятиліття Марія Григорівна не знає, як довго це тривало. Але в  той час їй здавалося, що це все тягнулося цілу вічність. Вони  дивилися один на одного, а навколо панувала мертва тиша. Жодної живої душі, крім їх двох! Здавалося, вся природа завмерла в очікуванні чогось надзвичайного. А їй, беззахисній дівчині, тільки й чулося, як трепетно, від хвилювання, неспокою і тривоги, б’ється серце. Здавалося, воно ось-ось вилетить із грудей, і що вовк чує те незвичайне, несамовите биття.

У такій напруженій мовчанці пройшло, либонь, хвилин десять. І хижак, простоявши їх та надивившись на дівчину, так само швидко зник з очей, як і появився.

Перелякана, розгублена, не ймучи віри в те, що сталося, вчителька ще трохи постояла, а потім, не чуючи ніг і не оглядаючись, потихеньку пішла. Все боялася, що вовк передумає і повернеться, дожене – і тоді вже ніщо їй не допоможе. І чомусь все здавалося, що за нею спостерігають тривожні вовчі очі. Десь недалечко і справді почулося виття. «Можливо, то вовча сімя чекає свого господаря і кличе його?» – промайнуло в голові, і дівчина прискорила крок. По-старому боялася озирнутись, і  шлях до села здавався довгим, як ніколи раніше…

 А прийшовши у школу, Марія Григорівна провела уроки, а перед очами все стояв сірий хижак із сумними добрими очима. Після уроків, повернувшись на квартиру, довго думала: «А що було б зі мною, якби я заговорила або хоча б ворухнулася, будучи поруч зі звіром? Напевно, на все воля Божа, і так мало статися, що я залишилася живою і неушкодженою. Розкажи комусь – не повірять, що вовк не зробив мені зла. Не покликав і всю зграю, яка була зовсім близько...»

ВІДТОДІ Марія Григорівна ще не раз ішла тією стежкою. Щоразу відчувала острах, але іншої дороги в неї не було. Нікому не розповіла вона про свою пригоду. Нікого не хотіла турбувати і тривожити. Та завжди, йдучи раненько з автобуса, відчувала якийсь дивний погляд. Самого вовка ніколи більше не бачила, а от його присутність відчувала! Він ніби супроводжував її до села. Може, оберігав її спокій, а потім повертався у свої нетрі?..

З того часу пройшло більше двадцяти років. Сьогодні Марія Григорівна працює у прекрасній школі, що зовсім недалечко від її оселі. Її прекрасні і добрі діти виросли і здобувають вищу освіту. Дехто з вихованців теж обрав учительську долю. Та чомусь тільки тепер, через багато років, розповідає Марія Григорівна своїм учням про ту пригоду, що з нею сталася. Мабуть, тому, що й нині добрі зелені вовчі очі, сповнені сумом і тривогою, крізь роки дивляться на неї. Може, благають про допомогу, яку вона, не здогадавшись, не змогла надати? Марія Григорівна й сьогодні переконана, що добрими бувають не тільки люди. Людські чесноти можуть належати і тваринам, і тоді їм стають зрозумілими болі і тривоги інших живих створінь.

Мудра вчителька вчить своїх учнів любити рідний край, його героїчне минуле і сьогодення, шанувати людську працю і не боятися труднощів, цінувати життя, подароване батьками, і піклуватися про природу, яка дарує нам красу і радість, а інколи – й таку несподівану зустріч, яка вже ніколи не забудеться, бо навічно вкарбується в пам’ять...

Ніна БІГУН.

с. Городець

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 167 гостей на сайті