Авторизація

HomeНевидумані історіїЖитіє наше...Юлія Голубєва: «Найбільший вияв любові – в дітях»

Юлія Голубєва: «Найбільший вияв любові – в дітях»

( 1 Vote )

Поява на світ відразу двох малюків потребує подвоєних зусиль від усіх членів сім'ї. Та згодом (за кілька років) клопоти перших тижнів залишаються позаду, і батьки близнюків насолоджуються подвійним щастям.

Юлія Голубєва – родом із Цепцевич, мама двійнят Олександри та Віталіни, а ще – 3-місячної Іванки. Вона успішно поєднує виховання дітей і домашню роботу, а у вільний час встигає цікаво й захоплююче писати про життя та сімейні будні на власній сторінці в Інстаграмі.

Скажете, майже нереально? Цілком реально, адже за словами самої Юлії, навчитися організовувати свій час і все встигати – є запорукою нормальних і здорових стосунків у сім'ї.

Нам вдалося завітати у гості до Юлії, і побачити мамські будні із середини.

 


 

 

«Кохання – це лише перший етап стосунків»

На подвір'ї однієї з вулиць у Цепцевичах мене зустрічає худорлява, усміхнена і щира Юлія, запрошує до свого дому. У тіньочку солодко дрімає Іванка, поруч в саду квітнуть лілії, а між деревами вітер гойдає щойно випраний дитячий одяг.

– У нас тиха година. Іванка собі дрімає на свіжому повітрі, а маленькі голуб'ятка собі у хаті, – посміхаючись, заводить розмову молода мама.

Про те, що в один момент її життя зміниться кардинально, вона й подумати не могла. Напевно, як і кожна дитина, маленькою мріяла стати вчителькою, а потім бухгалтером. Однак по завершенню школи вступила до Острозької академії на спеціальність «Релігієзнавство». Пізніше працювала на цій же кафедрі.

З Віталієм – майбутнім чоловіком – Юлія була знайома давно. Журналіст за фахом з Рівного, викладав в Острозі в академії, щороку проводив Школу універсального журналіста. Спочатку вони просто спілкувалися, пізніше спілкування і симпатія переросли у дещо більше.

– Я не скажу, що у мене була на момент спілкування величезна закоханість. Я ідеально підходила йому, він ідеально підходив мені. Мені було з ним так добре, ніхто мене краще не розумів, – зізнається жінка.

В один момент це «добре» поєднало два серця. Пізніше у своєму інстаблозі Юлія напише:

«…Вона одягла коротку білу сукню. Нашвидкуруч зібрала довге каштанове волосся. Червоні туфлі на високих підборах і червоний ремінець, (який промовисто звучав: тут не все так просто). А він у такт її настрою приніс оберемок червоних троянд. Того дня 23 червня, 3 роки тому у Рівному, вони уклали шлюб. Перед людьми, у країні, в якій зустрілися, в якій полюбилися. Перед Богом пообіцялися трішки пізніше…»

За її словами, кохання – це лише перший етап відносин. Найбільший вияв любові – у дітях. Тож через деякий час Юлія і Віталій пізнали його сповна. Дізнавшись, що вагітна двійнею, вона якийсь час не могла повірити в це, а усвідомивши, разом із чоловіком були на сьомому небі від щастя. Тоді зовсім не було думок, як буде справлятися з обома малими дітьми, бо ж чоловік на роботі, до того ж професія журналіста передбачає часті відрядження.

Народивши, для Юлі світ наче перевернувся. Потрібно було навчитися давати раду обом, висипатися за кілька годин, встигнути приготувати їсти, поки малеча спить, а ще ж купа всілякої різної роботи. Згодом навчилася усе поєднувати, навіть виробила власний ритм життя.

Аби правильно організувати мамський час, важливо оцінювати, що найважливіше у той чи інший момент. Не слід хапатися за декілька справ одночасно. Не варто порівнювати себе із кимось, приміром, мамою чи свекрухою. Просити, приймати і бути вдячною за допомогу – теж треба уміти. А ще надто не перейматися тим, що за день чогось не встиг зробити або щось пішло не так.

Мама зізнається: на вулиці знайомі часто у неї запитують, кого вона любить більше.

«Для мене однаково цінними є права і ліва рука, права і ліва нирка, праве око і ліве… Тому зовсім не важливо, хто з моїх діток лежав праворуч, а хто ліворуч у моєму лоні.

Моя мама завжди казала таку приказку, коли ми із сестрою малими запитували: «Кого ти любиш більше з нас?». Вона мудро відповідала: укусіть себе за один палець, а потім за інший. Що, однаково болять? А тепер погладьте себе по одній щоці, а потім по іншій. Однаково приємно? Так і з дітьми. Материнське серце однаково любить і однаково болить.

Мама по-різному може поводитися з дітьми, але не по-різному любити. Так і я, не ділю свою любов на трьох. Я огортаю абсолютною любов'ю кожну дитину. Мами мене зрозуміють. А от свою увагу та час мушу ділити на трьох. Я бачу, як мої друзі та знайомі доглядають за однією дитиною, іноді ледь встигають вчасно замінити підгузок. Я ж склала свій особистий графік: коли хто встає, коли кого покормити, переодягнути, вкласти спати. І хоч графік гнучкий, але він забезпечує порядок.

Не приховую: інколи дуже складно впоратися з трьома, адже кожен вимагає уваги. Благо, я зараз у батьків, вони мені допомагають з дітьми. А вдома бувало, що треба було у купі хаосу та криків не втратити голову, а швидко знайти шляхи заспокоєння», – відповідає на подібні питання жінка.

Цікавлюся, а хто ж називав Голуб'яток?

– У нашій сім'ї все справедливо. Сашку я назвала, Віталінку – Віталій. Зараз ми стали помічати, що Віталінка не тільки схожа зовні на тата, вона ще повторює окрему манеру його поведінки.

 

 

 

«Бог Дає стільки випробовувань, скільки ми можемо витримати»

Посеред нашої розмови прокидаються двійнятка. Схлипуючи, дають мамі зрозуміти, що досить теревенити, ходи до нас. Несподівано із кімнати визирає одна з двійняток і, побачивши мене, починає голосно плакати; інша тим часом лише зацікавлено споглядає. Трішки побувши в хаті, дітвора біжить на вулицю.

«Тут їм цілковита свобода, у Рівному вони так не побігають на подвір'ї», – посміхаючись, додає жінка.

Дітки між собою дуже схожі, за дві години приємного спілкування я так і не зрозуміла, хто де. У батьків часто запитують, як їм вдається розрізняти дівчаток.

«Для нас вони різні, хоча часто помічаємо абсолютно однакову поведінку. Я намагаюся дітей здружити між собою. Дозволяю старшим чіпати меншеньку, давати їй «п’ять», залучаю їх до колисання та розмов, прошу по допомогу (щоб принесли підгузок чи крем), вчу їх тихіше говорити, коли Іванка засинає. Показую їм як обіймати й гладити, як цілувати і пригортати. Зараз мені найтяжче навчити дітей ділитися речами, іграшками, і тою ж самою увагою», – запевняє мама дівчаток.

Коли Юлія дізналася про другу вагітність, почуття відповідальності у батьків ще більш зросло. Однак один момент змусив світ знову перевернутися з ніг на голову.

«Це був холодний осінній день. Холодний не так для тіла, скільки для думок, душі нашого затишного теплого сімейного світу.

Своїх двійнят тепло одягнули. Поки я мала проходити чергове УЗД, тато дівчаток мав возити і няньчити їх на вулиці. Біля дверей у довжелезній черзі сиділо та стояло багато жінок, кожна із своєю драмою. Я ж у той момент хіхікала собі під ніс. Бо чогось пригадалося мені, як ми з чоловіком, дізнавшись про вагітність, думали як повідомити її батькам. Ми тоді поводилися як підлітки, які хочуть сказати якусь таємницю, але не знають як. Які грають у «чувачі» – хто з них говоритиме. Ми червоніли та заїкалися. Ну, звісно, ця новина приємно здивувала усіх.

«Тут вада», – саме ця коротка фраза поклала початок іншого відліку часу нашої сім'ї.

На повторному УЗД говорили те саме. Хоча ні, більш детально. Більш болючіше слова різали душу. Я плакала, тихо схлипуючи і розвозячи руками вологу по обличчю.

Подумайте про своїх дітей, про себе? Нащо вам усе терпіти? Чи зможете ви нормально жити? За що лікуватимете? Чи виносите? Якщо і народиться, то нащо вам дитина інвалід? – безліч питань від лікарів.

Я ж думала, чому у цьому світі страчують завжди праведників та невинних. Чому їм приписують вердикт смерті? Я тебе не зраджу, не залишу, щоб не сталося, донечко. Хай благословить тебе Бог, і я благословляю», – стиха пообіцяла собі.

Якось нам сказали лікарі, що наша дитина може народитися, м’яко кажучи, некрасивою. Їхні слова просто скремсали гострим лезом наші і так зболені батьківські серця. У ту ніч ми з чоловіком плакали, мовчки, кожен обернувшись до стіни.

– Юлік, наша дитина красива. Вона нормальна, – сказав мені чоловік ще коли я була у реанімації. Ці слова допомогли мені прийти в себе від наркозу. А потім я не могла відразу бути біля дитини. Я просила приносити у чоловіка фото доньки. Хоча не могла дивитися на них, бо коли очі бачать ті трубочки, катетери – ще більше болить душа.

Я була проти того, коли чоловік виставляв фото нашої напівпритомної кволої дитини у Фейсбуці, просячи про допомогу. «А де ж ми візьмемо гроші на операцію?». Я тоді змирилася: «Роби, як знаєш. Хоча я не хочу, щоб нашу дитину бачили такою».

Спочатку думали донечку назвати Вікторією, потім Лесею, Олею. Коли ж консиліум лікарів виніс вердикт термінового оперативного втручання, зійшлися на імені Іванка. Лише на другий день, священик, що хрестив Іванку підкреслив влучність імені. Глянувши у Гуглі значення імені, ахнула: «Божий дар», «Богом дана». І тоді усі пазли склалися в одну картинку цілого маленького всесвіту на ймення «Іванка». «Її ім'я – то не випадковість», – подумала Юлія.

Незважаючи на усі діагнози та незначний період після операцій, дитина добре розвивається на цьому етапі її життя. Це кажуть лікарі, а ще додають, що вона від'їла гарні щічки і дуже шустра. У липні на наймолодшу донечку Голубєвих чекає реабілітація.

Молитва батьків, рідних та небайдужих людей допомогли у тяжку хвилину чи не найбільше.

– Ще з дитинства, коли ми бачили, як молиться, щиро плачучи, наш тато за маму, що тяжко хворіла, ми вірили у силу молитви. Вона їй допомогла. Коли кінчається межа людського – ти надієшся тільки на Бога, – зі сльозами на очах додає Юлія. – Щоб дитина жила та кріпла – треба любити, треба вірити у неї. Ми у цьому переконалися. Увесь світ тримається лиш на любові. Бо в іншому разі він давно загинув би. А так тримається на любові Всевишнього. Його батьківська любов безмежна.

 

Хай усі дні починаються із простих слів «люблю», щоб світ і далі існував. Той світ, що зветься Всесвітом. І той, що в середині кожного з нас. Любові та миру між усіма нами!

 

P.S. Дякуємо Юлії за щиру розмову. Бажаємо її сім'ї міцного здоров'я, Божого благословення та терпіння. Ми віримо, що прекрасні голуб'ятка ростимуть на радість батькам. Хочемо, аби ця розмова для когось стала прикладом, що ніколи, навіть у найтяжчі моменти, не варто опускати руки. Справді: коли закінчується межа людського – останньою краплею віри стає молитва. І любов батьків.

Ольга Пешко.

Фото автора.

 

 

Коментарі   

 
+1 # Гість 08.07.2018, 10:35
Тема темою, яка вже є )) Але писати грамотно журналістам не завадило б, навіть якщо це районне поліське видання.
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 137 гостей на сайті