HomeНаше життяПро те, що хвилюєА у нас погратись - зась! А у вас?

А у нас погратись - зась! А у вас?

Двір… Дворова команда… Дворова дружба…

Усі ці поняття зародились у місті, між висотними будівлями із затишними кленово-березовими скверами-подвір’ями. Радуючи малечу гойдалками і «гірками», тісно входячи в юні життя, прибудинкові двори ставали захистком від всевладної незнайомої вулиці і провідниками у юність. 

 

Вражаючий образ міського двору у 70-х роках створив Йосип Кобзон, коли на весь Радянський Союз оспівав чудову не вродою, а серцем дівчину, яка запала у душу сусідові по будинку, й осиротіле подвір’я, на якому все ті ж дитячі пустощі і ті ж дідусі грають у доміно, тільки диво-дівчини вже не видно, і патефонну пластинку, що грає-співає у дворі і до рання не дає розлучитися закоханій парі…

Та опустімося від юності на порядок нижче: у дитинство, до того рятівного берега, який ні за які гроші не приймає дорослих, але має дивну магічну силу – добрим спогадом гасить життєві прикрощі. Пригадуєте? «Може статись, що біда ураз нагряне, у дитинство озирнися тоді знову, – і прискаче звідти коник дерев’яний, і повернеться кораблик паперовий…».

Вони не раз припливали до мене, мої паперові кораблики. А от дерев’яного коника, на жаль, я не мав. Для хлоп’яка, що виростав без батька, то була велика розкіш. Зате у мене був… цілий автотракторний парк, власноруч сконструйований із знайдених у радгоспному металоломі залізяк. Щоразу, зіткнувшись із людською підлістю, знаходжу заспокоєння у дитинстві. І змайстровані мною «машини» приходять мені на виручку, і навіть екскаватор-трудяга зачерпує ковшем пісок, щоб засипати-поховати дорослі мої негаразди…

Рідне подвіря!.. Ти допомагаєш дітям ставати людьми. Та коли з якоїсь причини не спроможне цього робити, – значить, дорослі не прийшли своєчасно на підмогу дітям і не створили умов для їх повноцінного громадянського становлення…

 Дітям – зле, дорослим – ще гірше?..

 Недавня поїздка володимирецькими багатоквартирками з головою накрила хвилею обурення, співчуття і жалю. Обурення, бо надто багато дітей, що там проживають, віддані на відкуп вулиці. Співчуття, бо ні місцева влада, ні батьківська громада не тривожаться затяжним запустінням дитячих майданчиків. Жалю, бо хлопчики і дівчатка добре знають, чого їм хочеться на рідних подвір’ях, однак змирилися з думкою, що й святий Миколай, не кажучи про селищного голову чи головного селищного «жеківця», не зробить їм такого дарунка. Словом, обійшов ці невибагливі людські «мурашники», уважно, з допомогою мешканців оглянув подвір’я, і враження досить суперечливі.


Випереджаючи події, зразу зроблю кілька узагальнень. По-перше, заселяючи будинки, селищна влада і домоуправління якоюсь мірою дбали про подвір’я; це майже повсюдно засвідчують залишки примітивних дитячих майданчиків. По-друге, впоравшись із заселенням, домоуправління і створені ним будинкові комітети, на жаль, забули про нагляд за цими майданчиками і не запобігли їхньому руйнуванню. А по-третє, включивши гаражі і господарські сарайчики у сферу найважливіших життєвих інтересів, жильці, схоже, вилучили дитмайданчики з цієї сфери і тим самим… обікрали власних синів і дочок: залили їхнє дитинство сірою барвою.

І все ж, що найбільше запало в очі під час мого одноосібного рейду по багато квартирках?

Щоб зачерпнути хоч якогось «позитиву», раджу зазирнути на подвір’я старенького молокозаводівського будинку по вулиці Сагайдачного. А от колишня колгоспна двоповерхівка на вулиці 1 Травня, навпаки, повна протилежність побаченому. До цього ветхого дому з вулиці і з подвір’я прилягає добрячий шмат пустинної землі. Але там, де залюбки розкинувся б сад з усілякою городиною, зрідка трапляються хіба що дитячі футбольні матчі, а подвір’я, на які аж просяться клени та каштани, як віспою, всипане численними баюрами. Місцеві хлопчаки вподобали мій інтерес до їхнього подвір’я. А от дорослі – з точністю до навпаки. Ні, звинувачень у газетярській короткозорості не було. І все ж, розмова перейшла на побутову всячину, яка вже не болить, а нестерпно пече. І справді, по периметру оселі земля просіла, фундамент підпливає, у квартирах тхне сирістю. Вхідні двері нові, але їх не ущільнено; у під’їзді сиплеться штукатурка. Акуратно сплачуючи «Житлокомунсервісу», жильці не знають, куди йдуть їхні гроші і чому їх не вистачає хоча б на просту ремонтну «косметику». А з відсутністю гойдалок і каруселей тут давно змирилися: втрачаючи голову, за волоссям не плачуть!..


Але хіба солодше живеться їхнім землякам із вулиці Сагайдачного? Глянув на їхню двоповерхівку – і стислося серце. Я ж пам’ятаю цей будинок зовсім іншим! Він, здалося, аж поменшав на фоні дерев, що розрослися за десятиліття. Але старіючи і пригортаючи внучат, тут пам’ятають власне дитинство і дбають, щоб малеча чимось займалась у рідному дворі. У розпорядженні Оксанок та Іванків певний мінімум дитячих розваг: гойдалка, гірка, пісочниця – і це дитяче добро збережене і доглянуте. Стало зрозуміло, чом саме сюди радили зазирнути сусіди, хоча й самі, як мовиться, не ликом шиті. Завдяки дорослим і біля їхнього дому є куди вийти дітлашні. Бо ж при потребі і «жеківців» потурбують, і власного рукава засукають. Тим-то подвір’я розраховане насамперед на дітей. Бо ж із зернятка виростає колосок, а з дитини – Людина…

Сумно-пустинно біля двоповерхівок по вулицях Шкільній, Повстанців, Соборній, Миру. Й особливо «знаменне» явище – обширний квартал не стільки будинків, скільки різних господарських підсобок між вулицями Шкільною, Миру, Пилипа Орлика і Котляревського. Назвати це скопище «шанхаєм» – значить, образити справжній Шанхай. І все ж, не засуджую земляків-володимирчан. Вони виживають, як можуть, хоча хотіли б жити яскравим повнокровним життям. Бачу це по вправно змайстрованій альтанці, що аж світиться на фоні загальної вбогості. Цю сірятину місцями скрашують то дитяча гойдалка, то пісочниця. Але судячи зі столиків, за якими зазвичай збираються картярі, власним дозвіллям дорослі переймаються більше, ніж дитячим. З приємністю назву хіба що Федора Хомича, Григорія Жижка та Віктора Єфремова, якими час від часу щось робилося для малюків. На жаль, їхнє старання – крапля у морі. І цього не помічає влада, хоча низка районних служб спеціалізуються на дитинстві.

До сказаного – ще одне узагальнення. Згадані багатоквартирки обдарували затишком не одного районного владоможця. А це значить: дитмайданчики занепадали у них на очах – і хоч би тобі пальцем об палець! Невже проживання у цих оселях – просто прикрощі їхнього життя? Довіку не забуду, як на пропозицію поселитись у п’ятиповерхівці в одного чиновника брови нагло поповзли на лоба: «У тому курнику? Та ні за які гроші!..» Багатоквартирка асоціювалась у нього з курником! І якщо так мислити, все стає ясним, як божий день: для керівних чинуш прибудинкові дитмайданчики – додаткова діра, в яку марно полетять кошти. Та невже це і є причиною нинішнього бідового становища цих, я б сказав, плацдармів дитинства?..

 

Де вихід із «безвиході»?

 

Звісно, з цим питанням розбиратимуться лише зацікавлені в його вирішенні люди. І такі вбачалися в особі голови селищної ради Олександра Осмоловича та начальника КП «Житлокомунсервіс» Сергія Савчука. Обидва порушену тему зустріли з розумінням. Навіть з цікавістю. Й обидва з прикрістю розвели руками: рада душа в рай, та гріхи не пускають…

Не скажу, що в райцентрі повна байдужість до дворового дитячого дозвілля. Жильці з Сагайдачного, 80 не так давно звернулися в «Житлокомунсервіс» з проханням полагодити дитяче начиння – і попри безгрошів’я їм пішли назустріч: відрядили електрозварника. На щось більше, за словами Сергія Савчука, просто неспроможні, адже житловий тариф не передбачає витрат на дитмайданчики. І «жеківці», і селрадівці стоять на тому, що кожний будинок повинен мати «свій» тариф, який (коштом жильців, а не селищної ради!) вмістить усе, що завгодно. Прозвучала, однак, й оптимістична думка, що селищна влада  не відвернеться від багатоквартирок, якщо все робитиметься на умовах співфінансування: частину коштів виділяє селищний бюджет, а ще частину – самі жильці.

Зрозуміло, ініціатива при цьому можлива з обох сторін. І склалося враження, що ця ініціатива не просто жевріє, а й здатна розгорітися полум’ям плідної співпраці. Звичайно, згодом. А поки що її підігріває турбота окремих батьків про свою малечу. Показовий приклад – ініціатива Олександра Бедика, організатора ремонтних робіт на дитмайданчику по вулиці Повстанців, 56. Кілька дитячих споруд, як мовиться, зажили другим життям. Але викладено не одну сотню з сімейної скарбнички, і цих сотень ніхто не компенсує. Чи можна такий варіант відновлення дитмайданчиків вважати найкращим?

Дещо раніше селищна рада штурмувала «рошеновську» програму дитячих майданчиків. Не вийшло. Виготовили кошторис на майданчик у ще не існуючому сквері неподалік колегіуму і Дому молитви. Але на нього треба 600 тисяч гривень, яких у селищній казні бракує. Сподівалися на співучасть бізнесменів у цікавому і загалом реалістичному проекті, однак не всі, до кого звернулися, зголосились, і питання зависло. Тому саме час перейти до розмови з рівненчанкою Наталією Гадзицькою, яка днями гостювала у Володимирці. У їхньому домі прижилось ОСББ. Гуртом оплачують роботу бухгалтера, наймають сантехніка й електрика, виготовили дитмайданчик і озеленили подвір’я. Нам би цей досвід! Але в наших керівників від ОСББ стійка оскомина. Перейняти чужий досвід не вдається, проте й майбутнє без ОСББ примарне. Очевидно, лише на свідомість жильців розраховувати не варто. Треба виявити тривкий прагматизм. І якщо діло зрушиться, тоді й питання дитмайданчиків (і не тільки) стане питанням певної часової перспективи. Адже на цих майданчиках (а також у сім’ї, дитсадку і школі) формуються основи майбутньої особистості.


Треба розумно підійти до питання, а не скидати з себе багатоквартирки, як зайвий тягар із плечей. У Києві протягом 2009-2012 років коштом міського бюджету (!) вирішено спорудити 2843 дитячих і спортивних майданчики. Але Київ далеко, тому звернімо погляд у бік майже сусідньої Рафалівки: дитмайданчик там встановили, скориставшись субвенцією… з районного бюджету. Питаєте, для чого? Очевидно, задля істини, відкритої ще Жан-Жаком Руссо: «Ви ніколи не матимете мудреців, якщо будете вбивати у дітях бажання гратися, рухатись і пустувати». Тож не гордуймо, а любуймося дитиною у пісочниці: вона там творить свою долю.

 

Олексій ГОРОДНИЙ.

Фото автора.

 

У вас недостатньо прав для коментування.