Авторизація

Чоботар

( 0 Votes )


Коли він народився, якраз копали картоплі, летіло бабине літо і цвіли айстри та жоржини. Усі приходили подивитися на гарного хлопчика. Рідні назвали його Русланом. Ріс він нормально, розвивався як усі діти: медогляди, щеплення. І враз матері озвучують діагноз – церебральний параліч. Йому не дозволяють навчатися у звичайній школі, а направляють у Костопіль, у спецшколу. Руслан Сахнюк там навчався десять років, – до 1993-го.

 – Усі учні у цій школі були на повному державному утриманні. Там дуже хороші вчителі. Нас навчали і паралельно готували до непростого життя в суспільстві для людини з обмеженими фізичними можливостями. Десь із п’ятого класу у кожного вихованця вишукували хист до тієї чи іншої професії; так підбирали спеціальність. Мені дуже подобалося возитися з радіотехнікою. У нас у школі був толковий педагог Іван Федорович Бабін (згодом став директором закладу). Він побачив, як я сам собі зашиваю черевики, котрі порвав, граючи у футбол. Раз прийшов, подивився на мою роботу, другий раз дратву приніс і шило. Іван Федорович мені прямо сказав: «Ти будеш хорошим сапожником».

 Закінчив я школу, і повела мене мама у центр зайнятості. Я мріяв освоїти ремонт побутової техніки. А тут набирають тільки на майстрів по ремонту взуття. Щоб час не пропадав і не тривожити маму, я погодився. Нічого не залишалося, як їхати вчитися на чоботаря.

 Повчився у Житомирі і в Рівному на взуттєвій фабриці. Там на складних ремонтах сидів майстер-золоті руки Петро Нугманов. Він був мені і за наставника, і за батька. Дуже хороший і порядний чоловік. Ніколи не сідав обідати без мене. Взнавши, що я із Володимирця, навчаюся і живу в гуртожитку сам, усі свої секрети передав. Навчив кроїти і шити взуття. Багато повідав про специфіку пошиття зимового і літнього обладунку на ноги.

 Тепер я знаю: щоб виготовити добротні чобітки, треба мати гарно вироблену шкіру. Найкраща взуттєва шкіра виготовляється в Італії, Чехії, Голландії, Англії та Німеччині. Для цієї мети в цих країнах спеціально на диких луках випасають худобу, шкіра з якої потім і йде на відомі взуттєві фабрики.

 Усі ми пам’ятаємо, як із намоклих нових черевиків, туфель чи чобітків виступала сіль. І це підтверджувало, що взуття дійсно з натуральної шкіри. Чим зараз годують худобу? І де ви бачили, щоб сьогодні хтось здирав шкіру із забитого кабана чи свині та здавав державі? А саме так практикувалося в нашій державі, як кажуть старші люди, при Сталіну та при Хрущові.

 Про взуття можна довго розповідати. Воно є важливою і невід’ємною частиною гардеробу сучасної людини. Кожен із нас має сьогодні по декілька пар взуття. До одних із обуванок ми ставимося споживацьки. Порвалася обувка  – і викинули її. Але старі майстри-чоботарі не радять викидати взуття на смітники. Є улюблене взуття, гарне на ногах, кажуть – взула й забула! Таке взуття стає улюбленим, його бережуть, несуть до нас, майстрів по ремонту взуття, аби своєму улюбленцю продовжити вік, а собі приємні години і часи. І ми продовжуємо…

 Я тут працюю із грудня 2007 року. 3 грудня у цій майстерні я взяв першу пару чобіток у ремонт.

Щиро вдячний керівнику ПМК-173 Володимиру Сильвестровичу Троцюку, який дав можливість мені працювати на його території. Вдячний і центру зайнятості, який дав змогу за державний рахунок здобути спеціальність. Вдячний мамі і всім, хто мені допомагає і завжди підставляє своє плече. Сьогодні я інвалід, але працюю як усі, чесно сплачую податки і відчуваю себе повноправним громадянином. Я задоволений своєю роботою. Радий, що люди відкривають двері до мене. Намагаюся старому взуттю продовжити життя ще на рік-два. Шануйте своє улюблене взуття. Адже воно береже і прикрашає ваші ноги.

 


 

 Г.Штерн

На фото автора: чоботар Руслан Стахнюк за першою в районі «взуттєвою» машинкою.


 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 150 гостей на сайті