Авторизація

Доля солдата

( 5 Votes )

Очерет йому був за колиску

ЙОГО мала батьківщина – село Острів, яке поруч із Балаховичами й Заболоттям щільно тулиться до Стиру. Через річку – волинські села Козлиничі і Хряськ. Й одне із перших дитячих його вражень – могутні розливи цієї зазвичай спокійної поліської ріки. Тут Іван Килюшик народився у 1923 році. Тут пізнав норовливий характер Стиру, назву якого виводять від слова «стирити», тобто нахабно щось вкрасти у прибережного трударя-гречкосія. Але ця ж річка була йому й годувальницею. Вона ділилася з людьми всім, що мала сама. Тож із раннього дитинства Іван поріднився з нею і привільно почувався на її берегах. 

 

Виростаючи у великій сім’ї, змалку привчився до селянського діла. Вправно орав, косив і рибалив. Кажуть, крім рідної, добре знав польську і російську мови. І, мабуть, широко розкрився б йому білий світ, якби у свої 18 не зустрівся з війною. Є твердження, що наперекір фашистам і їхнім лакузам юнак двічі – втечею! – спасався від німецької неволі. Зокрема й з допомогою сільського старости, який не до кінця продався чужинцям.


Іван уже стояв у вагоні, вщерть набитому молоддю. Поїзд ось-ось мав рушити, і німці грубо відганяли проводжаючих. У цю драматичну мить до вагона підбіг староста і замахав до хлопця рукою:

– Виходь! Ти не поїдеш, а будеш будувати моста! Він підірваний, і його треба відновлювати!

Коли відійшли від того невольницького пекла, староста порадив:

– Німці не забирають одружених, а тому вирішуй – і женись!

Мабуть, то було найрозумніше, що можна було придумати. Тож, не гаючись, підібрали дівчину, і вона, його Ганна, стала надійним йому другом на все непросте, обпалене війною життя. Таких, як вона, по праву ставлять поруч із дружинами декабристів – легендарних жінок, які, зберігаючи подружню вірність, вслід за чоловіками обміняли світські столичні принади на полярне сяйво…

 


Куди текла та річка?

 

ФРОНТОВЕ Іванове життя почалось у березні 1944 року. Три місяці навчання – і фронт. Бойове хрещення пройшов у Білорусії, а вже звідти – марш-кидок до Західної Двіни.

Німці буквально вгризлися своєю обороною у протилежний берег і звідти поливали наші війська артилерійсько-кулеметним вогнем. Враження було таке, що ріка від вибухів закипала. І під цим пекельним вогнем до неї першим підійшов мінометний взвод лейтенанта В.П.Симона. Командир разом із парторгом роти, старшим сержантом Ф.І.Каменєвим та рядовим І.С.Килюшиком скористалися першим-ліпшим підручним плавзасобом (за одними даними – саморобний пліт, за іншими – старий човен) і попливли у те кипляче пекло.

Поміж смертельних розривів Іван підсвідомо дякував долі, що виріс на річці. А вирвавшись на зайнятий ворогом берег, трійка відчайдухів з ходу вступила у бій і допомогла висадитись і своєму взводові, і всьому батальйону (сутичка була настільки запеклою, що підступи до їхньої позиції були встелені ворожим трупом).

Несучи бойову варту, Іван почув підозрілий шерех у кущах. А ступивши кілька кроків, лице в лице зіткнувся з німецьким офіцером. Наш солдат вистрілив першим – і цим пострілом вніс замішання у ворожі ряди. Фашистів, що йшли за командиром, оточили. Вони почали здаватись. А війська, користуючись нагодою, нестримно переправлялися через Західну Двіну і живою вогненною хвилею заливали ворожу оборону.

Німці відступали. Переслідуючи їх, доводилося долали по 40 кілометрів у день. А в прибалтійському місті Шяуляй у дивізію прибув командарм 43-ї армії Першого Прибалтійського фронту генерал-лейтенант А.Бєлобородов. Вишикувавши всіх буквою «П», з одного боку поставили затриманих дезертирів, а з другого –  звитяжців, які першими форсували Двіну. Дезертирів перед строєм розстріляли, а сміливцям вручили заслужені бойові відзнаки. Командарм особисто підійшов до Івана Килюшика, обняв його і пристебнув до кітеля Золоту Зірку Героя Радянського Союзу та орден Леніна. Героями стали і бойові його побратими Симон та Каменєв. Кожному з них дали місячну відпустку. 

«Такі, як ти, нам треба!..»

 Батьки не могли надивитися на сина-героя. Не приховувала радості Ганна. А донечка так і норовила забратися до тата на коліна і торкнутися пальчиком золотої зірочки на грудях. Родичі по заслузі вшанували земляка. А коли пізно ввечері розійшлися, у двері несподівано постукали. Хтось рвучко смикнув клямку – і на порозі постала людина в офіцерській формі. «Звідки?» – тривожно мелькнуло в Івановій голові. Але в руках у незнайомця загрозливо звівся автомат: «Дезертир? – спитав непроханий гість і коротко звелів: – Збирайся!»

На подвір’ї все стало зрозуміло: дім був оточений озброєними людьми. Зі скрученими назад руками Івана повели з батьківського двору.

Чим була зайнята охорона, приставлена до Героя на час відпустки, невідомо.

– Його оставили, – вважає земляк Килюшика Іван Кузьмич Сергійчук. – Може, треба було відлучитись, і вони відпросилися. Може, ще щось. Але не вірю, що Іван пішов в УПА добровільно. Його забрали, і йому було чого боятися: могла постраждати сім’я.

На відміну від журналістів-сибіряків, яких зацікавила доля солдата, острівські родичі заявляють, що дома Іван Сергійович був не день, а днів кілька. Лише після того його забрали. Кажуть також, що зупинився він у Рафалівці і вже звідти навідався в село. Але зрештою все зводиться до того, що бранця-героя поставили перед повстанським зверхником «Дубовим», і той категорично заявив: «Такі люди повинні воювати разом із нами. І воювати проти радянської влади, за самостійну Україну».

Іван не погодився і не заперечив. Та й кому мав перечити? Дочка Галина через роки-десятиліття вважає, що на батька хтось доніс. А вже в боївці, забравши бойові нагороди, йому, кажуть, пригрозили: «Утечеш – виріжемо всю сім’ю. Не пошкодуємо і дружину з дочкою…».

Сам ветеран на схилі віку, стомившись домагатися справедливості, так підсумував власне минуле:

– Винний, що не застрелився… За сім’ю боявся… Бандерівці жартувати не любили…

 

Куди тепер іти солдату?

 

В ОСТРОВІ не знають, скільки часу Іван Килюшик пробув в УПА. Дехто припускає: один-два місяці. Але з інших джерел відомо: у відпустку він прибув 10 серпня 1944 року, а з повстанцями перебував до 14 березня 1945-го, тобто сім місяців. Чим займався у повстанській боївці, можна лише припускати. Та якраз цим, мабуть, і не варто займатися. Щоб прояснити ситуацію, автор звернувся в органи СБУ, просив ознайомитися з матеріалами судової справи, заведеної у 1945 році військовою прокуратурою 13-ї армії. Але йому відмовили. Довелося йти іншим шляхом: з Інтернету та з розмов із людьми, які ту судову справу бачили, проясняти ситуацію.

Відразу скажу: тяжких гріхів за душею в Івана Сергійовича не помітив. Невинної крові, вважаю, на своїх руках він не мав. Однак крутий поворот у житті, все ж, стався, і він зіграв злий жарт із солдатом-героєм.

Що не кажи, а в повстанську боївку СБ, очолювану «Богданом», він потрапив (у «Книзі пам’яті і слави Волині» цей факт під знаком оклику). Автомат йому теж вручили, хоча в ряді джерел стверджується, що Герой потрібний був для пропаганди: мовляв, он які люди приходять в ОУН! Саме для цього у жовтні 1944 року Івана, за його ж зізнанням, призначають підрайонним провідником молодіжної організації ОУН «Юнаки» для проведення агітаційної роботи з молоддю. Наводяться й інші факти. Як видно з тих же зізнань, Іван брав участь у збройній сутичці з радянськими бійцями в селі Колодня та у нальотах на села, щоб роздобути харчі. А в селі Собіщиці стояв в оточенні, коли повстанці знищували партизанську сім’ю з п’яти чоловік, включаючи двох малолітніх дітей. Грішне і праведне переплелися, підірвавши блискучу репутацію Героя.

 

Праведний грішник чи грішний праведник?

 

не поспішаймо осудити героя-земляка.

Повстанці, очевидно, теж були різними. А хто діяв так само з примусу, той розумів Івана Килюшика і співчував йому (Іван Сокіл зі Старого Чорторийська з оунівського підпілля пішов на фронт і теж став Героєм Радянського Союзу!).

-- Яким чином Іван покинув бандерівців, відпустили вони його чи вдалося втекти, не знаю. Важливо, що його забрали і що від них він пішов. А прийшли по нього чекісти – теж, очевидно, по сигналу. Ті офіцери навіть не зловили Івана, а заарештували. А що вивезли сім’ю, то, мабуть, правильно вчинили, бо була б хана всім. Іван не оборонявся, не захищався, а просто здав зброю, – розмірковує через піввіку Іван Кузьмич Сергійчук.

Не нарікають на Івана Килюшика й інші земляки. Більше того, відомо, що кілька разів він домагався перегляду своєї справи, і Головна військова прокуратура в 1965 році навіть підготувала проект протесту, в якому говорилося, що «приговор по делу Килюшика подлежит отмене, а дело прекращено». Очевидно, у слідчих були для цього підстави. Стверджувалося, що бойовики зв’язали Килюшика і силоміць відвели в ліс, що епізод із розстрілом базується лише на показаннях самого засудженого та що він не знав про мету завдання і безпосереднім учасником розстрілу не був. Свідок по справі Самойлов підтвердив: при затриманні Килюшик сказав, що пішов із банди з наміром явитися з повинною. А Фалько, ще один свідок, засуджений за націоналістичну діяльність і який «у лісі» зустрічався з Килюшиком, стверджував: стати бойовиком його змусили.

Свідок Загородній спростував твердження, буцімто, прибувши у відпустку, Килюшик не явився у райвійськкомат. І він же підтвердив: коли солдата забрали повстанці, родичі негайно повідомили про це органам влади. Непереконливим визнано й те, що, перебуваючи у боївці, Килюшик проводив активну антирадянську роботу. Здавалося, справедливість ось-ось посміхнеться Іванові Сергійовичу. Насправді ж і цього разу доля відвернулася від нього. З автором протесту не погодився заступник головного військового прокурора і свою позицію аргументував жорстко: Килюшик тривалий час перебував у повстанцях, був озброєний і брав участь у каральній діяльності банди.

 

Замість Стиру – Уда

 

«Там, где речка, речка Бирюса, ломая лёд, шумит-поёт на голоса, – там ждёт меня таёжная тревожная краса…» Старші люди, мабуть, пам’ятають цю пісню. Але чи думалося Іванові Сергійовичу, що йому доведеться поріднитися з далекою сибірською Бірюсою? Адже Бірюса, зливаючись із Чуною, утворює Тасєєву, ліву притоку Ангари, а Чуна у своєму верхів’ї називається Удою. Оця Уда й протікає через селище Атагай, в якому після звільнення з таборів поселився Іван Килюшик. Горда то річка. Норовиста. Тож улітку дістатись у медпункт чи до рідні допомагала спеціальна переправа, а взимку упокорену морозами Уду долали по кризі. На її берегах обживалися переважно переселенці. Вийшовши на волю, вони ріднилися з безкраїм царством тайги – і «Сибір неісходима» ставала їм батьківщиною…

Вирок, який винесли Іванові, був не просто вироком. Коли він відзвучав, єдина до того життєва стежка розбіглася для Килюшиків на три. Іванові випала Колима. Його батькам, Сергію Ларіоновичу і Ганні Іванівні, – спочатку селище Красива Єлань в Нижньоудинському районі, де знаходився хімлісгосп, а пізніше – селище лісозаготівельників Балакшин Бор. А от дружині з дочкою дісталося маленьке сільце поблизу селища Атагай у тому ж районі. Пристраждавши без чоловічої підтримки, жінка не витримала: втекла на батьківщину. Але не встигла відігрітися після багатоденної їзди в теплушках, як її знову повернули у суворий прибайкальський край (лише донечка Галя на якийсь час лишилася в Острові). Через кілька років Ганна подалася до чоловіка на Колиму. А ще пізніше вони приїхали до батьків в Атагай і вже не розлучались, аж поки їх не розлучила доля (батьки Івана Килюшика і його дружина Ганна Кузьмівна померли)…

Переїхавши, забрали до себе свою Галинку, якій виповнилося 8 чи 9 років. Кажуть, коли по неї приїхав посланець Івана Сергійовича, такий же, як і він, поселенець (провідавши рідню, повертався до себе в Сибір), – дівчинку насилу відірвали від тьоті, яка всі ці роки замінювала їй маму. А вже у поїзді бідне дівча, як пташечка, билось у вікно, щоб вирватися з осоружного вагона і повернутися в рідне село Острів…  

– Жили наші родичі скромно, але не бідували. Тримали корову, садили картоплю, заготовляли ягоди. Складений із кругляків і побілений лише зсередини дім Іван і Ганна ділили ще з однією сім’єю, але все для життя мали, – розповідає про сибірську родину Парасковія Кузьмівна Пашко, Ганнина сестра. – Іван працював на лісовозі. Непогано заробляв. А Ганна трудилась у колгоспі. (За іншими  даними – збирала живицю в тайзі. – Автор).

Іван Сергійович був хорошим водієм і совісним трудівником. Його ім’я звучало в районі. Та й чутки про його геройське минуле розійшлися між людьми. Ударник-водій привернув увагу журналістської братії, і в квітні 1971 року в редакцію «Ленінської зорі» прийшов лист від нижньоудинського власкора «Восточно-Сибирской правды» Василя Мединського. «Дорогие друзья! – звертався за допомогою наш колега. – Обращаюсь к Вам с большой просьбой: помогите довести до конца одно трудное, но интересное дело. Как вы знаете, в кровопролитных боях за Витебск совершил геройский поступок Ваш земляк, житель села Остров бывшего Рафаловского района Килюшик Иван Сергеевич. В июне 1944 года ему было присвоено звание Героя Советского Союза и предоставлен месячный отпуск на родину. Но в родном селе Остров с ним случилась беда. Иван Сергеевич попал невольно в лапы к бандеровцам, впоследствии осуждён военным трибуналом, сослан в Сибирь, но досрочно отбыл наказание и сейчас ударно трудится шофёром на вывозке леса. За ударный труд неоднократно избирался депутатом в местные Советы, заносился на Доску почёта. Недавно поднят вопрос о восстановлении ему звания Героя, но дело продвигается туго. У многих сомнения: герой ли? Ведь был в бандеровцах. Почему не бежал, почему не погиб? Напишите, друзья, каково Ваше мнение. Может, кто помнит те далёкие годы. Помнит Ивана Сергеевича. Помнит, как дважды бежал из немецкой неволи до прихода Советской Армии. И что в бандеровцы ушёл под силой смерти. И что такое могло произойти с любым. Всего Вам доброго. С уважением Василий Мединский».

У ту пору Зірка Героя ще належала Іванові Сергійовичу. Свідомо чи несвідомо, але до 1972 року ніхто не позбавив його високого звання і належних, як Герою, відзнак – Золотої Зірки й ордена Леніна. На жаль, рідний район нічим не допоміг заслуженому землякові та й навряд чи міг допомогти. Вільний чи невільний зв'язок із повстанцями в радянській державі вважався одним із найтяжчих гріхів.

Спалахнувши в окопі, Золота його Зірка померкла у схроні. У схроні, в селі Гірка Полонка неподалік Луцька, її й виявили чи то 24 серпня 1950 року, чи у 2009 році. Різні джерела свідчать по-різному…

 

На побачення – як на сповідь

 

За словами острівської рідні, Іван Килюшик двічі чи тричі приїжджав у своє село. А сибірські журналісти, яких зацікавила доля поселенця-поліщука, уточнюють: тричі, і щоразу шукав справедливості у рідному краї. Ці поїздки, за словами сельчан, сталися в 60-х роках, бо ж у 1971-му рідня звела в Острові нову хату, в якій Іван Сергійович уже не гостював.

– Кремезний був, – згадує Назар Герасимович Пашко, односелець і родич Івана  Килюшика. – В гостях у сестри провів кілька днів, але приїжджав не тільки на побачення з ріднею, а й за своїми орденами. На жаль, у Ровно їх йому не віддали.

– Не пам’ятаю, як їх вивозили, ще мала була, але, потрапивши у біду, він, як міг, спасав од погибелі сім’ю, – вважає Парасковія Кузьмівна Пашко. – Пригадую, крім дочки, мав ще й сина, але по дорозі в Сибір той помер. Альошкою звався. А старшенька, Галя, втекла, ховалась, і її довелося ловити. Кажуть, з дому їх забирали у різний час. І на чужині вони жили відособлено. І лише згодом витребували з Колими Івана і стали жити разом. Приїжджали в гості до нас, а ми до них. Їхали цілий тиждень і тиждень у них були. А коли моя сестра занедужала, то батьків забрала дочка Галя. Жила вона у селищі Шумському. Там похоронила матір і тепер доглядає старенького батька…

Земляки згадують, що, гостюючи в Острові, Іван Сергійович був неговірким, але доброзичливим. І до нього ставилися приязно. Про воєнну минувшину згадувати не любив, на долю не нарікав, і ніхто його ні в чому не звинувачував. Словом, чесно дивився кожному в очі, мужньо ніс свій хрест і все домагався правди. З допомогою добрих людей повернув звання ветерана війни і частину пільг. На жаль, сталося це лиш у 2005 році. І це лише частина правди, якої прагне і сподівається наш геройський земляк.

 

Чи непрощенним був гріх?

 

В УПА, як і будь-куди, потрапляли по-різному. Одні повстанці добровільно боролися за ідею, а були й такі, що проклинали зрадливу долю, яка «не за ту зброю» змусила взятися. Іван Килюшик теж вимушено корився повстанським звичаям. Кажуть, перед завданням його «наряджали» заслуженими на фронті бойовими нагородами, а повернувшись у лісову глибінь, Зірку Героя забирали, а самого Героя ставили під охорону. Так тривало до серпня 1945 року. А коли головні сили повстанців було розбито, один з Іванових охоронців сказав:

– Іди, куди хочеш. А де твоя зірка – не знаю…

Іван подався додому. Був пригнічений і духовно спустошений. Переховуючись на горищі у батьків, тримав при собі автомат (видно, мав кого остерігатись). Зрештою, за ним прийшли з держбезпеки – і почалися допити та звинувачення. Герой-солдат визнав свою провину, але незмінно твердив, що лише страх за сім’ю тримав його у боївці і що тяжчого гріха, ніж перебування серед повстанців, за ним немає. Присуд (10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав) прийняв з розумінням і продовжував жити гідно, як і воював на фронті. З ув’язнення вийшов достроково, бував у рідній стороні, але, одержавши право повернутися в отчий край, з Сибіру не поїхав. Прагнув лиш одного: повернути здобуті у боях бойові нагороди. Не домігся! Навпаки, у 1972 році його позбавили звання Героя. І з думкою про це душу огортає почуття гіркоти.

– Це ж треба – прийти вночі і забрати людину! Як кажуть, ні хуху ні духу від чоловіка! А коли знову з’явився, що було робити? Подвиг його – був! І що він у боях заслужив, те справді заслужив! Правда, не втік од повстанців і не збунтувався. Але ж згодом прийшов і здався владі! І багато років чесно трудився в тайзі! А якби за ним тягнувся смертний гріх, чи домагався б своїх нагород? І чи поткнувся б у 60-х роках у цей край, який ще пам’ятав кожну заподіяну йому кривду? Я упевнений, що жоден наш старожил погано про нього не скаже, -- переконаний Іван Кузьмич Сергійчук, і цим його словом ставлю крапку у своїй розповіді.

 

КОЛИ МАТЕРІАЛ ГОТУВАВСЯ ДО ДРУКУ, надійшла сумна звістка, що рік тому, 22 квітня 2011 року, Івана Сергійовича Килюшика не стало. Останнім часом він зовсім нездужав, не розлучався з ліжком і, що найгірше, зневірився у можливості відмінити несправедливий вирок, прийнятий щодо нього. І все ж, своєю драматичною долею і невтомним пошуком правди ця незвичайна людина ще довго викликатиме до себе зрозумілий інтерес.

Запам’ятай його, Володимиреччино! Хоч би тому, що світла смуга у житті нерідко межує з темною, і весь сенс у тому, на чий бік, після зневіри і сум’яття, зрештою ти став – на бік світла чи темряви. Не хочеться огортати Івана Сергійовича темінню. А тому, пам’ятаючи мудрий народний вислів «люди – не ангели», малюю для себе його образ світлими барвами і знаю, що в цьому не одинокий.

«Ти що, думав, Герой Радянського Союзу не може помилитися? Ти думав, звання Героя – синонім прижиттєвої святості? – читаю в Інтернеті сучасну словесну перепалку і згоджуюся з невідомою, але порядною людиною, яка в силу своєї доброти намагається зрозуміти Івана Килюшика. – Як могло б скластися його життя, якби не забрали його бандерівці з дому! У 1972 році йому вже було п’ятдесят. І домагаючись повернення високих бойових нагород, не слави він хотів, а правди».

Додаймо: тієї правди, яка повинна перемагати.

 

Олексій ГОРОДНИЙ.

Фото Олексія Городного, Людмили Черних та з сімейного альбому Пашків.

 

P.S. Переді мною – список Героїв Радянського Союзу, яких у різний час і з різних причин позбавили найвищого воїнського звання. У ньому – 28 імен, за кожним із яких солдатська звитяга і житейська драма. У силу обставин, часто непереборних, оступившись у житті, ці мужні люди опинилися нижче того громадянського рівня, якого вимагало звання Героя. І 27-й серед них – Килюшик (написано – Кілюшек) Іван Сергійович. Однак є і 16-й за списком – Грабський Михайло Ісакович, якого 15 серпня 2000 року рішенням Касаційного суду колегії Верховного Суду Російської Федерації поновлено у званні Героя Радянського Союзу.

Росіяни постояли за свого воїна-звитяжця. Держава теж виявила йому максимум уваги. Народ повернув таким чином у свої ряди незаслужено забутого Героя Великої Вітчизняної війни. І на фоні цього благородного вчинку віриться, що й Україна не відвернеться від свого многостраждального Героя. Адже подвиг Івана Сергійовича Килюшика безперечний. Невинно пролитої крові на його руках жодне слідство не виявило. Та й мимовільне гріхопадіння він давно спокутував і достроковим звільненням з таборів, і подальшим чесним трудовим життям.

 

АВТОР.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 200 гостей і 1 користувач на сайті