Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

«Я переконаний, що робочі місця створює, в першу чергу, хороший інвестиційний клімат в Україні, хороший стан економіки», – сказав на одній з прес-конференцій заступник міністра соціальної політики Валерій Ярошенко. Але поки це станеться, люди пов’язують свої надії з іншими регуляторами ринку праці – регіональними центрами зайнятості. Саме сюди торують стежку ті, що з різних причин опинилися на узбіччі трудових відносин.

Тож така установа діє і в нашому районі. Для більшості вона асоціюється хіба що з ошатною двоповерхівкою на західній окраїні райцентру. Але що криється за стрункою колонадою цього, за районними мірками, архітектурного шедевру? Чим зайняті і як сприймають свою особливу клієнтуру його працівники? Для цього й завітаймо  до Володимирецького РЦЗ…

«Дякую, ти дуже добра…»

– Наше завдання – прийняти всіх, хто звертається у центр зайнятості, – розповідає завідділом працевлаштування Наталія Чугай. – У кожного з них своя мета звернення, і ми перші їх зустрічаємо і з ними працюємо. З тими, що прагнуть пришвидшити своє працевлаштування, працюємо по одній схемі. Треба безкоштовно отримати професію при сприянні РЦЗ – ми надаємо і такі послуги. А ще хтось працював, але давно звільнився, – йому радимо пройти курси підвищення кваліфікації, щоб підняти своє вміннями до вимог нинішнього роботодавця. Ситуації різні, але незалежно від того, чи підприємство, на якому людина трудилася, ліквідовано, чи вона потраила під скорочення, хоча все життя добросовісно трудилася, ця людина не повинна бути втрачена на ринку праці. Вона знову має стати конкурентоспроможною. І коли вони приходять до нас, то майже по-материнськи прагнемо пригорнути цих «дітей», переконати, що зі скороченням робочих місць життя не припиняється і що вони прийшли у «правильну» службу, де кожного зрозуміють, підтримають і нададуть допомогу.

За словами Наталії Павлівни, кожний працівник служби зайнятості – своєрідний психолог. Якоїсь однієї усталеної схеми в його роботі немає, тож із кожним працює індивідуально. А от результат щоразу має бути той же: пробудити в людині інтерес до праці. Сьогодні в РЦЗ мають право обслуговуватися й інваліди на загальних підставах. Це люди особливі. Пройшовши всі комісії МСЕК, хтось, не виключено, стикався і з людською грубістю, шукав звичайного розуміння, а його відкинули, не зваживши на нагальні потреби. До таких в РЦЗ ставляться особливо уважно. Не шкодують і радіють, коли вдається розтопити лід у чиємусь серці.

– Завітав якось до нас місцевий безробітний житель Роман Зашко, – згадує Наталія Павлівна. – Він глухонімий. Спілкувалися з ним на листочку паперу. І як же було приємно, коли в якусь мить цей хлопець написав: «Дякую, ти дуже добра». Листочок з цим написом досі зберігаю, як дорогу серцю річ. І радуюся, що людина не просто відчула доброту, а й повірила, що її проблему вважають важливою.

Нині Роман працює у ТЦ «Полісяни» на кухні. Він не єдиний, з ким доля обійшлася жорстоко. І служба зайнятості здійснює соціальний супровід цих людей. Навіть влаштувавши їх на роботу, цікавиться подальшою їхньою долею. У випадку з Романом спілкувалися з його мамою і з роботодавцем. Хлопчина задоволений. Уже освоївся на роботі і, як було сказано, «в хорошому смислі слова починає себе проявляти».

– Ми не перші, хто перейнявся його долею, – каже Наталія Павлівна. – Любов до нього насамперед проявили батьки. Але приємно й нам: ми теж старалися, щоб хлопчина почав почуватися повноцінним громадянином і працівником.

Якщо двері враз зачиняються…

– У нас є інформаційно-аналітична система, яка містить базу даних по кожній людині. Свою базу звіряємо з даними Пенсійного фонду і податкової інспекції. Багато часу працюємо з цією базою, щоб не помилятись у визначенні страхового стажу й періоду перебування людини у трудових відносинах. Від цього залежать обсяг і тривалість виплати допомоги по безробіттю. Треба багато вміння, сили і часу, щоб з усім розібратися. Але не знаючи про це, багато хто сумнівається: «А що вони там роблять?»…

Наталія Павлівна міркує вголос. Слухаю її, уявляю себе на місці першого-ліпшого працівника РЦЗ – і відчуваю певну двоїстість у ставленні до цієї роботи. Якщо зациклитися на круговерті офіційних паперів, яких безліч, можна проклясти цю службу. А коли в центр уваги поставити людину з її щоденними життєвими тривогами? Тоді все докорінно міняється. Не холодні, а зігріті добротою серця прописались у цих стінах. І доброта цих людей не абстрактна, а предметна. Їхнім старанням людський відчай згасає і переростає в надію. Мріям про власне самоствердження тут дають крила для польоту – зводять із професією, яка стає частинкою долі. І як тут не згадати про дівчину, що проживала у Чакві і торувала власну стежку між люди.

– У БШЮ вона на півставки керувала гуртком художньої творчості і дуже стомилася за всякої погоди, лише задля трудового стажу, добиратися на роботу, – згадує Н.Чугай. – «Я, – каже, – готова щось змінити у своєму житті, аби лиш допомогли». Й уявіть собі – сталося! Ми ж маємо змогу шукати роботу по всій Україні. Зв’язалися з кузнецовським МЦЗ, а там на прийому роботодавець: відкриває салон краси. Тут же уклали угоду між МЦЗ, роботодавцем і нашою «протеже» про навчання в салоні краси «Локон». Місяць вона освоювала манікюр. Ще місяць – педикюр. І ось дівчина, що маючи педагогічну освіту, але не влаштувавшись на вчительську роботу, круто звертає на стежку манікюрниці. До чого веду? А до того, що не треба боятися змінюв, прпо яку розповідаю, досі працює у салоні краси і вже має власних клієнтів. Вона обслуговує їх у салоні. А приїжджає додому – і там вишиковується черга. Була вона творчою людиною – і це проявилрся в зовсім іншому місці. Досі згадую, як її очі світилися радістю і щастям. А якось вона приїхала до нас разом із сином і мовила, що завдяки службі зайнятості її доля щасливо змінилася. Вона має роботу, вийшла заміж, народила сина і задоволена собою.

– Словом, якщо якісь двері перед тобою зачиняються, то якісь у той же час відчиняються? – цікавлюся у співрозмовниці. І вона без вагання відповіла:

– Звичайно, що так! Робота існує для тих, хто її шукає. Але наше завдання – підтримати кожного, хто потрапив у складну життєву ситуацію. Бо багатьох звільнення з роботи заганяє в депресію, позбавляє віри в себе. І тут головне – підтримати людину, прогнати її зневіру, допомогти повірити, що знайдеться роботодавець, який оцінить її знання і вміння.

Поміж багатьох знайти «свою»…

У цьому відділі РЦЗ займаються навчанням і професійною підготовкою безробітних, тому й називається він відділом активної підтримки цих людей. Саме тут допомагають незайнятому населення, сприяють його самозайнятості і задля цього співпрацюють з державними органами, громадськими організаціями, навчальними закладами та підприємствами. Тут гарантуються безкоштовні профорієнтаційні послуги населенню та психологічна підтримка соціально не захищених людей, яких узято на облік. Їм допомагають утвердитися на ринку праці. І трудяться тут троє молодих фахівців: начальник відділу Ірина Деркач, провідний фахівець з профорієнтації Віта Котович  та її колега з питань зайнятості Руслана Дуляницька.

– У нас проводяться системні заходи з профорієнтації. Як правило, це семінари. Стосуються вони як пошуку роботи, так і написання резюме, співбесід із роботодавцями та скерувань на підприємницьку діяльність, – розповідає Ірина Володимирівна.

Останнім часом особливу увагу приділяють внутрішньо переміщеним особам та учасникам АТО. Проводять тренінги. Але важливі й інформаційні семінари, оскільки не так просто зорієнтуватись у потоці інформації. Працюють і зі старшокласниками, тож мобільний профорієнтаційний центр РЦЗ недавно побував у Більській Волі та Заболотті. Ознайомившись з Рівненським центром професійної орієнтації, молодь знатиме: якщо ти нікуди не вступив або обрав заочну форму навчання, то з допомогою центру додатково можеш отримати робітничу професію. Навчання оплачується службою зайнятості, надається гуртожиток і призначається грошова допомога.

– Не так давно цей центр закінчив наш земляк Петро Савонік. Проходячи практику у Рівному, він став умілим слюсарем по ремонту автомобілів – і його взяли на роботу. Випадок, до речі, не поодинокий, адже наш центр пропонує майже 60 робітничих професій, і серед них, звісно, можна віднайти «свою».

– А ще, – продовжує Ірина Володимирівна, – маємо курси цільового призначення. Там цілих 140 напрямків: і сільське господарство, і будівництво, й інші галузі. І щороку професійну підготовку й перепідготовку у нас проходять більше 400 осіб. Усе ж, зона особливої нашої уваги – профорієнтаційна робота. Вона дається непросто. Інколи однієї зустрічі замало, аби відкрити людині очі на професію. Відчувши чиєсь зацікавлення, призначаємо не лише тестування, а й консультації. Бо не секрет: навіщо людині вчитися на продавця, якщо у неї проблеми з математикою? Чи не краще зайнятися квітникарством?  

Цікавлюся, наскільки спрацьовує такий майже математичний обрахунок. Ірина Володимирівна посміхається: спрацьовує, однак до «математики» треба ще й уміння перейнятися чужою бідою та бажання допомогти. Бува, приходять без професії взагалі. Але люди шукають роботу – і ми допомагаємо їм через навчання. У нас багато різних семінарів. Більше п’ятдесяти. Й особливо ходовий, уявіть собі, – по написанню резюме. Ці резюме розміщуємо на веб-порталах, уже цим готуючи майбутні зустрічі з роботодавцями. А вони, роботодавці, люди особливі. Не кожний відкриє обійми новачкові без фаху і без стажу. Але в РЦЗ з цим знайомі. Не підходить просто водій – допоможуть людині здобути потрібну категорію. Зявляється сумнів щодо трудових навичок – проводять стажування. І все задля того, щоб людина працювала і своїм трудом вирішувала домашні матеріальні проблеми.

Поруч з Іриною Володимирівною – провідний фахівець з питань зайнятості Руслана Дуляницька. Опікується вона людьми, які не мають професії або, довгий час не працюючи, втратили кваліфікацію. Ці соціальні прогалини заповнювати їй. І найперший у такому випадку крок – виявити, де, в якій сфері людина виявить себе. Лише тоді заходить мова про можливу спеціальність.

– Скоригованих таким чином доль чимало, – каже Руслана Михайлівна, – але багато й таких, що кривляться при згадці про освіту. «Навіщо? – запитують вони. – І без освіти живуть, приспівуючи!» Доводиться пояснювати, що життєві повороти бувають крутими і з освітою їх долати легше. Науково-технічний прогрес вимагає знань – і на роботу освіченого беруть охочіше. От і переконуємо людей, що вчитися ніколи не пізно. Досвідчений ветеран успішно конкуруватиме з недосвідченою молоддю. І це аксіома, яка засвідчує силу освіти й кваліфікації.

І знаходять себе у житті…

Недавно одна жіночка за направленням РЦЗ підвищувала кваліфікацію. Була вже мамою трьох дітей, але звернулась у службу зайнятості, бо не знайшлося вакансії, яку могла б зайняти. За спеціальністю – економіст. Певний час працювала бухгалтером. І от – пропонують їй курси підвищення кваліфікації… на перспективу. Людина завагалася: село, сім’я, стільки клопоту! Але ж ідеться про вашу долю, нагадує завідділом І.Деркач, наважтеся – і колись подякуєте за це. І що б ви думали? Недавно приїхала до колишніх благодійників зі словами вдячності! Бо ж відпочила, проходячи курси, і надбала нових знань та вражень, а головне – йде працювати бухгалтером у сільраду!

– А випадок з воронківським хлопчиною? – зайшовши з якоїсь причини до колег, додала вже знайома нам Н.Чугай. – У Сарненському ВПУ він вчився на оператора комп’ютерного набору, але роботи за спеціальністю не знайшов. Вийшовши на роботодавця у Рівному, домовилися, що хлопець опановуватиме фах адміністратора готельно-ресторанно-туристичного бізнесу. Розраховували, що після навчання влаштується на базі відпочинку у Воронках. Але сталося по-іншому. Практикуючи у Рівному, уподобав ресторанний бізнес – і вже півроку працює адміністратором рівненського ресторану «Райський сад». Ще один хлопчина, з Рудки, захопився автосправою і вивчився на слюсаря по ремонту автомобілів. Ми й до … Зубрецького дзвонили, шукаючи йому роботу, і до Володимира Одиноцького та Людмили Качинської.  Прозондували Кузнецовськ – і враз  вісточка від самого підопічного: каже, працюватиме у Рівному, бо роботодавець тримає для нього місце. Як тут не порадіти? Дуже приємно, коли діти з поліської глибинки знаходять себе не тільки у професії, а й в особистому житті.

– А про кого, Наталіє Павлівно, ви щойно розповіли? – запитую жартома. – Про себе чи… про колег-суміжників?

Засміялася, але відповіла всерйоз:

– А в нас найтісніша співпраця між відділами. Де б не працювали, до кожного знаходимо індивідуальний підхід і залежно від мети, з якою людина прийшла, вибудовуємо роботу з нею.

А «будувати» є що. Людей виживала з насиджених місць «донецька» війна. Люди повертаютьсь із зони АТО. Дехто поновлюється на попередній роботі, а комусь її ще треба знайти. І тут, в РЦЗ, розуміють, яке пекло випало землякам-воїнам. Вони ще довго заліковуватимуть не лише фізичні, а й душевні рани. Тому й виявляють їм максимум уваги. У числі таких – учасник АТО Василь Дацький. Коли він звернувся в РЦЗ, дівчата порадили здобути спеціальність, і вчорашній воїн зупинився на професії машиніста котельні. Навчався у райцентрі, а віднедавна працює у Володимирецькій ЦРЛ. Кажуть, задоволений. І хоча робота сезонна, сприймає її як приємну додачу до мирного неба над головою.

Не густо, але й не пусто!

 – Якщо коротко, то наше завдання – дати роботодавцеві робітника, а безробітному – роботу. І ми стараємося, щоб у роботодавців, з якими працюємо, були найкращі працівники, – розкриває «секрети» служби заввідділом по роботі з роботодавцями Оксана Рожко. – Звісно, вивчаємо місцевий ринок праці і маємо понад три сотні роботодавців. Їх приблизно порівну – юридичних і фізичних осіб. На жаль, не всі однаково активні щодо працевлаштування. Хтось обходиться пошуком одного працівника упродовж кількох років, а хтось інший шукає їх постійно і створює нові робочі місця…

За словами Оксани Миколаївни, гарно працюється з ДП «Володимирецький лісгосп», КЗ «Володимирецька ЦРЛ», КЗ «Володимирецький центр ПМСД», Володимирецьким цехом поштового зв’язку, ДГ «Городецьке». А з-поміж підприємців з приємністю називали Валентину Базаку, Людмилу Русіну, Олександра і Ніну Охремчуків, Валерія Діжурка. Не густо, але ж і не пусто! Просто триває живий процес працевлаштування. І він – неперервний: ринок праці зачахне без постійної пропозиції робочої сили і такої ж потреби у ній.

Щороку район має вакансії сезонного характеру. Стосуються вони зокрема й кочегарів-опалювачів. Тож в РЦЗ, як і торік, тісно співпрацюють з дирекціями шкіл. Уточнювали, як формуються бригади кочегарів та чи не треба комусь із них підвищити кваліфікацію. Бо ж постачальник тепла школярам – постать особлива. Він має бути технічно й технологічно підготовленим та добре «підкутим» у питаннях техніки безпеки. І моя співрозмовниця задоволена, що всі цьогорічні кочегари-курсанти працевлаштовані.

Звісно, співпрацюють в РЦЗ і з сільськими та селищними радами. З їх допомогою вивчається кадрова ситуація у наших поселеннях. Але значна увага приділяється й організації громадських робіт, особливо на території Володимирецької і Рафалівської селищних рад та Антонівської і Воронківської сільських. Не маючи права створювати нові робочі місця, тут, усе ж, стимулюють цей процес, компенсуючи роботодавцям єдиний соціальний внесок. Цьогоріч таким чином спрацювали з СВК «Мульчицький», де створено три нових робочих місця. І це вигідно не тільки людині, яка отримала роботу, а й роботодавцю, який зменшує навантаження на фонд зарплати.

 І Полісся враз здалося іншим…

Мабуть, їм усім здавалося, що робота буде легка, престижна й високооплачувана. Сподівалися, працюватиметься легко і буде можливість кожному допомогти. А вкусивши цього хліба, з дня у день вникаючи в людські долі, зрозуміли, що їхня служба наскільки потрібна, настільки й тяжка.

– Ми допомагаємо людям адаптуватися до реалій життя, – говорить начальник РЦЗ Ніна Тарасюк. – Якщо взяти статистику за 9 місяців, то з 1564 безробітних 793 працевлаштовано. 51 відсоток. І тут треба враховувати, що ми не створюємо робочі місця. Наше завдання – підготувати людину, зробити так, щоб рівень її вмінь і навичок відповідав вимогам роботодавця і щоб цю людину взяли на роботу.

Служба зайнятості бере на себе всі витрати по підготовці такого фахівця. Але можлива й одноразовою допомогою для організації власної підприємницької діяльності. Це та ж допомога по безробіттю, передбачена законодавством, але в неї цільове призначення – відкриття «своєї справи». Упродовж 9 місяців такою допомогою скористалися 5 демобілізованих воїнів АТО, троє внутрішньо переміщених осіб та пятеро інвалідів. На жаль, тут свої фактори ризику, тож частина «неофітів» закрили свою справу, щойно її розпочавши. Нарікають, що долар різко «підстрибнув» у ціні. Але є і гарні приклади. От взяти Олега Касюдика. Він замахнувся на виготовлення європалива. Обїздивши Україну, перейняв досвід і нині облаштовується на території колишньої колгоспної ферми. Звісно, в РЦЗ спостерігають за його почином. Але треба визнати, що у бізнесі приживається не кожний. Цей технічний вид діяльності дається підприємцеві за складом душі. Отож навіть цікаву ідею не так просто втілити в життя. Таких сміливців, звісно, підтримують і консультують, допомагають їм у формуванні бізнес-планів.

Ще одна їх турбота – допомога переселенцям з Криму і Донбасу.

– На сьогодні лиш одна така людина у нас на обліку, – кажуть в РЦЗ. – Було більше, і було видно, що люди дуже налякані. Не довіряли вони службі зайнятості. Але пройшло кілька місяців – і все змінилося. Ті, кого працевлаштували, і ті, що брали одноразову допомогу, залишали нас уже зовсім іншими, з посмішками на лицях. Так сталося, зокрема, з двома молодими жінками. Обидві пройшли через страх зустрітися з «западенцями», а зустрівшись – змінились у поглядах на Полісся і поліщуків.

А що у прогнозах на завтра?

Думки щодо завтрашньої ситуації на ринку праці мінливі, як осіння погода. Мінфін прогнозує, що до 2040 року ВВП України виросте у 6 разів. Цей оптимізм начебто поділяють і в МВФ, прогнозуючи, що українська економіка щороку зростатиме на 4 відсотки (сподіваються, що цьому сприятиме списання частини українського боргу міжнародними кредиторами). Якщо цьому вірити, наша економіка має десяток літ для виходу з кризи та продовження свого сталого росту. Однак експерти менш оптимістичні. На їх думку, безробіття в Україні сягнуло найвищого рівня за всю історію незалежності, і країна у глибокій депресії. Щоб вибратися з неї та повернутися до показників 2013 року, потрібно років 7. А раз так – українцям «світить» безробіття, яке навіть серед молоді здатне сягнути 50 відсотків. Відчутно посилиться еміграція. І тікатимуть наші співвітчизники не від війни, а в пошуках роботи, заявив на «24 каналі» експерт фінансового ринку Ерік Найман.

Повернути українцям робочі місця можуть хіба що міжнародні інвестори, але вони не дуже вподобали український ринок. У Фонді Блейзера прогнозують: наступного року прямі інвестиції в нашу країну складуть не більше 1 мільярда доларів. Тож зацікавити євробагатіїв здатна хіба що… подальша приватизація держпідприємств. Тих, що занормальних умов мають бути золотим фондом держави.

Як довелося почути в РЦЗ, кількість робочих місць у районі вже нині скорочується. Бо ж економіка як слід не працює. Має свій вплив і ситуація на сході України. У сільському господарстві навіть ДГ «Городецьке» ледь животіє. Тож не дивно, що вільних робочих місць замало. Відвідувачів у РЦЗ, мабуть, побільшає. І психологічно до цього тут готуються.

– У нас не буває, щоб людина півдня чекала під кабінетом, – говорить Н.Чугай. – Усі працюють з людьми. І щойно хтось звільниться – на  первинний прийом до нього може зайти будь-хто інший. Навіть коли приходить інвалід другої-третьої групи, наше завдання – вселити у нього віру, що він такий же, як усі, і що все буде добре, якщо цього захотіти. Наші працівники дуже компетентні і досвідчені. Справжні психологи. І розгадка проста: при такій скромній зарплаті у нас втримаються лише самовіддані – з березня ми вже не держслужбовці!..

Словом, картинка невесела. Адже робота серйозна. Вона й психологічно тяжка. А тут навіть надія на заслужену пенсію у старості рушиться. Та вони не опускають рук. Головне – щоб усе в межах закону. Пункт, підпункт – вони тяжіють над працівником РЦЗ. А от права особистої неприязні у нього немає. Тільки обов’язок і бажання допомогти кожному!..

Олексій ГОРОДНИЙ.

Фото автора