HomeНаше життяЗустрічі для васГерої неоголошеної війни (+фото)

Герої неоголошеної війни (+фото)

( 0 Votes )

«Війна це коли на складах гниє купа зброї і техніки, а ти бігаєш з ремонтним калашматом і їздиш на старому ніссанчику, купленому волонтерами. 

Війна це коли ти борешся з собою, коли страх, лінь, біль та інстинкт самозбереження кажуть тобі: «Ні! Не треба!», а ти через силу робиш крок вперед і відчуваєш, що ти правий.

 

Війна це коли тобі кажуть: «Ви смертники! Я за вас свічку в церкві поставлю!», а ти із зневажливою посмішкою продовжуєш робити свою справу. 

Війна це коли мінометний обстріл скидає всі маски і показує, хто є хто – хто герой, а хто не дуже. 

Війна це коли ти ставиш розтяжку і розумієш, що якщо щось затупив, то замість ворога можеш сам відправитись на небо. 

Війна це коли врятована дворняга стає єдиною згадкою про людяність.

Війна це коли практика руйнує всі міфи і байки. 

Війна це коли закон природнього відбору геть не працює. Всі тотальні довбо@оби доживають до кінця, а розумні і хоробрі хлопці кладуть свої кості.

Війна – це коли розчаровуєшся в матеріальному, коли бачиш спалені хатки мільйонерів, мусорів і депутатів, розуміючи, що немає сенсу накопичувати барахло, що варто цінувати інші речі – хоробрість, любов, дружбу, вірність, добро.

Війна це коли ти часто чуєш лицемірні відмазки.

Війна це коли ти втрачаєш побратимів під час шаленого обстрілу, а у новинах речник з прес-центру АТО каже: "Втрат немає, все тихо". 

Війна – це коли бачиш контраст, приїжджаючи на ротацію, бачиш ці похмурі обличчя, порівнюючи з тим, що ти пережив, і дрібні проблемки маленьких «люді шок». 

Війна це коли в соцмережах герої з «диванної сотні» п@дять про священну війну проти «москалів», а самі тихенько відкупляються від призову. 

Війна це коли люди, які панічно бояться висоти, лазять по дахах і шукають позицію для ПТУРа.

Війна це коли пожежами можна милуватися.

Війна це коли граєш в лотерею зі своїм життям. Снаряга, навики, звання і статуси не врятують тебе від випадкового осколка. 

Війна це коли лізеш на дах, який прострілюється, щоб дозвонитись до рідних. 

Війна це коли вишколені і озброєні армійці, яких привели тобі на заміну, кажуть вчорашнім школярам і студентам: «Пацани, не їдьте, без вас нам пі@@@!» 

Війна це коли частина людей хоче нажитись, частина хоче перемогти, а решті просто однаково».

Ось такий досить жорсткий, але правдивий пост трапився на очі в одній із соцмереж напередодні свята української армії. Так, дійсно, ця війна ламає усі стереотипи, переконання, звички, устрій життя, моральні принципи, забирає побратимів, «пересіває» друзів. Про неї не можна писати високолітературною мовою, бо справжня війна далека від її літерурного, ідеологізованого прототипу, і в ній кров і смерть щедро пересипані міцною лайкою.

Але ця гібридна війна на Сході «ліпить» нових людей – впевнених, вірних, надійних, хоробрих – інше, повоєнне покоління, яке здатне розрізнити добро і зло, яке здатне змінити світ, якого бояться теперішні «божки», сплячи на «долярових» чи «єврикових» матрацах.

Уже давно ні для кого не секрет, що це ніяке не АТО, а справжнісінька війна, яка триває майже три роки, а кінця-краю їй не видно; що демобілізовані бійці досить часто залишаються «за бортом» зі своїми проблемами, а поранені – зі своїми ранами; що синову Зірку Героя батько виставить на продаж заради спасіння того ж сина; що волонтери, які своїми руками підняли армію в перший рік, і надалі будуть опікуватися нею, бо державі не вистачає часу і коштів на справжню, а не телевізійну модернізацію своєї ж армії; що ордени і медалі отримають ті, хто сидів в тепленькому штабі з олівцем в руках, а не бійці, які промерзали в окопах, які поклали життя за країну – для них може не знайтися навіть маленької відзнаки; що посвідчення УБД дехто може отримати за години, проведені на війні, а хтось буде місяцями оббивати пороги різних інстанцій. Як з гіркотою в голосі кажуть самі ж солдати: «Така в нас держава…»

 Ми – українці, народ терплячий, навіть хворобливо терплячий. А ще сильні в своїй вірі в те, що колись «запануємо і ми, браття, у своїй сторонці».

Сьогодні я хочу розповісти про звичайних молодих людей, простих хлопців, які стояли на сторожі нашого спокою.

 

Тарас.

Відбираючи фото до матеріалу про героя моєї розповіді, звернула увагу на світлини до мобілізації та вже теперішні, воєнні. Знаєте, що вражає? Погляд. На фронтовій фотографії очі 24-річного хлопця, які бачили смерть, жах війни – і ось світлина з веселим призовником на строкову службу, перев’язаним безліччю стрічок – між ними величезна різниця, ціла епоха, а не два роки. Погляд справжнього чоловіка, мужнього, зрілого, впевненого у собі.

Боєць із 90 окремого аеромобільного батальйону імені Героя України Івана Зубкова (81 ОАМБр) Тарас Стискун родом із Озера. Все як і у всіх: дитинство, школа, армія. Після служби у військах протиповітряної оборони повернувся додому. Про війну в Україні ще ніхто не говорив. Повістка з військкомату прийшла на третій хвилі, але тоді Тараса не забрали. На фронт потрапив у серпні 2015. Вдома залишилися чекати і молитися за сина, брата і внука мама, брат і бабуся.

Взимку батальйон дислокувався у Зайцевому, а вже навесні та пекельного літа – Авдіївська промзона. Що робилось в Авдіївці – відомо з новин, то ж тривожити зайвий раз душу хлопця не хотілось, тим більше, що тільки місяць тому демобілізувався. На запитання, що на війні найстрашніше, Тарас відповів: втрачати друзів-побратимів.

Він розповідає, що між солдатами не було неприязні чи ворожнечі, ніхто не звертав увагу на мову, походження, ділились всім можливим. І після демобілізації підтримують зв’язки, телефонують один одному, запрошують на гостину. Так, на фронті були проблеми з постачанням одягу, продуктів, інших необхідних речей. Але озерчани дбають про своїх земляків- фронтовиків, тож Тарасу неодноразово надходили передачі від рідного села. Волонтерська допомога була найбільш відчутна, бо державне забезпечення прикульгувало.

 А прийшовши у відпустку додому, хлопець неабияк вразився ставленням ровесників до нього. Майже насміхалися! Не раз довелося чути, мовляв, навіщо тобі ця війна, що ти там забув, он іди, бери лопату, будеш мати гроші. Жоден із них не подумав, що якби не було таких Тарасів, Сергіїв, Володимирів, Ярославів, то не сиділи б і вони в барі, поцмулюючи пиво з горілкою, не гонилися б наперегонки, не бісилися б з жиру, накопавши «камінців» на сотню-другу доларів. На жаль, серед нас такі «мілкі» люди трапляються нерідко.

Пройшовши пекло війни, Тарас заново переоцінив життя. Змінилося ставлення до людей, пересіялися друзі, зміцніла віра в Бога. Справжній воїн, який не задумуючись стане на захист своєї Вітчизни, адже хто, як не він?

Тарас мріє про найскоріше закінчення війни, про мирне небо над головами українців, щоби бійці з фронту повернулися живими і неушкодженими, щоби побільше було патріотів, щоби воскреслі нескорені козацький дух та міць не згасали. А ще планує створити сім`ю, народити дітей та виховати їх гарними людьми. Бог у поміч, тобі, Тарасе!

 

Антон.

На фронт володимирчанин Антон Кужель потрапив в четвертій хвилі мобілізації взимку 2015 року. Всіляких виходів, щоби «відкосити», не шукав, хоча ситуація в сім’ї була досить важкою. Але не чоловіче діло ховатися (хоч, може, трохи пафосно й звучить). Треба – значить треба, бо ж, як каже сам Антон, якщо чорт прийде до самої хати, то буде його важче вигнати.

Після короткого навчання на житомирському полігоні в складі 95 ОАМБр опинився в Слов’янську.

Місто вже оговталось після окупації російськими найманцями, майже півроку тому було звільнене українською армією і вело спокійне прифронтове життя. За словами Антона, не зважаючи на всі проблеми, які приніс «русскій мір», Слов’янськ на 70 відсотків проросійський. Чи це пропаганда така дієва, що навіть обстріли її не вибили з голів містян, чи так вже було погано жити в Україні? Але бійці частенько чули образи з вуст жителів міста. Якось, розповідає Антон, зайшли до магазину, аж тут їм вигукують, що вони вбивці і руки їхні в крові вбитих. Або теж приклад, якої думки про наших бійців місцеві: продаючи в магазині каву для вояк, продавець із великим здивуванням запитала: «А ви що, горілку не берете?».

Хоча є й протилежні випадки. Коли треба було полагодити армійське авто, хлопці пригнали його на одну із СТО міста. Власник шиномонтажу безкоштовно зробив ремонт, бо за його словами буде робити все можливе, щоби найскоріше вигнати ворога. Розповідає Антон, що все приказував: «Прийшли «освободітєлі», «освободілі» від роботи. Були старенькі «жигулі» – і ті забрали, а як заїкнувся, щоби віддали, то ще й по ребрах заробив. Оце «освободілі», нічого не залишили. Тепер ладен їх сам голими руками душити».

У роті, де ніс службу Антон, було основне правило – всі між собою рівні, немає старших і менших, кожен має виконувати свою роботу та поважати і довіряти одне одному. Було розуміння того, що від належного виконання свої обов’язків залежить життя і здоров’я побратимів. Якихось непорозумінь на ґрунті походження (східняк чи бандерівець-западенець), чи ж то на мовному («я тебя понімаю – ти мене розумієш») не було. Плече в плече стояли хлопці з Полісся та з Донецька.

А от уже ставлення вояк до солдатів на блокпостах неоднозначне. При передислокації підрозділу довелося Антону зі своїми побратимами простояти на одному з блокпостів Дніпра майже 6 годин. І це взимку, в п’ятнадцятиградусний мороз! Бо шукали свої у своїх контрабанду, «шили» кримінал. Абсурд, але що є, то є.

Для Антона найстрашніше на війні – це тиша. Зловісна тиша, від якої не знаєш чого чекати.

Удома на свого героя чекали мама, дружина Людмила, донька Яна та син Андрій. Рік був як вік, важко, що й казати, бо це війна. Як каже Антон: «Всяке було, але що було – то все моє». Про подробиці чи особливості служби – ні слова. Про нагороди та відзнаки теж не дуже: «Не за нагороди там був».

Наразі Антон Кужель – голова Володимирецької спілки учасників АТО, ветеранів війни. За його словами, уже на завершальній стадії реєстрація організації, яка буде відстоювати права бійців.

А найбільшим бажанням є якнайскоріше закінчення війни, припинення різних спекуляцій на ній. Бо ж не дарма кажуть: «кому війна, а кому мати рідна». Хай збуваються твої бажання, Антоне!

 

Ярослав.

Той лютневий день 2015 року Ярослав Лосінець пам’ятатиме все життя. Це був останній день виходу з Дебальцівського котла. Невеличка групка бійців, всього сімнадцять чоловік і собака, під покровом ночі, в суцільній темноті виходила з оточення. Спалахи від мінометів, обстріли важкої артилерії – і дорога довжиною ціле життя. Попереду чисте поле, з усіх боків – вороги, а там, за полем – спасіння, наша земля. Напевне, тільки щира молитва до ангелів-охоронців допомогла всім вийти живим, бо тоді втрати наших військових були колосальні. 30 кілометрів пройшли хлопці. Голі, босі, бо ж в Дебальцево все згоріло, але цілі та на своїй території. Вже в Покровське до них приїхала володимирецька волонтерка Інга та привезла найнеобхідніше з одягу та харчів. До речі, це правда, що державну тушківку, яку видавали хлопцям в частині, пес не їв.

На війну потрапив за третьої хвилі у складі 703 інженерно-саперного полку ЗСУ прямісінько в Дебальцеве. Як було на війні? На війні – як на війні. Так хто ж його знає, як треба – для нас це ж уперше! Ярослав теж ніколи не думав, що буде воювати. Але настали такі часи, що зі зброєю в руках мусиш захищати свою державу, народ, який хоче мирно і вільно жити на своїй землі.

У Дебальцево з вояками жив собака. Мав звучне ім’я – Інсульт. Вірний і надійний охоронець, якимось своїм надцятим чуттям не раз врятував хлопців, бо за кілька хвилин до обстрілу починав голосно гавкати, попереджуючи про небезпеку. Виходячи з котла, Ярослав та побратими забрали Інсульта з собою і вже в Покровську передали його іншим солдатам, як живого оберега.

Багато чого довелося побачити Ярославу, багато чого навчитися, багато чого заново переосмислити. Війна – як індикатор надійності, як перевірка на справжність – протестувала найперше самого Славка, а потім і його друзів. Буквально за короткий період часу стало ясно, хто справжній друг, хто – так, а кому взагалі байдуже. Змінився і сам Славко. Якщо недавно міг трохи «почудить», то тепер ці хлопчачі витівки і безшабашність щезли. Натомість прийшла мудрість, виваженість, відповідальність за свої вчинки, бо є з чим порівнювати, на кого рівнятись.

Скільки б не звикав до війни, але ніяк не можна звикнути до смертей. Ось щойно сиділи разом, розмовляли, мріяли – і все, зла доля забрала побратима. Залишається запитання без відповіді: чому хороші люди так рано йдуть? А скільки мирних жителів полягло… Ні, до цього не звикнеш, хоч яким би цинічним чи мужнім не був.

Ярослав має безліч мрій, а найбільша – це щоб закінчилась клята війна, в Україну пройшов мир, щоб нашим нащадкам ніколи не прийшлося захищати свою державу із зброєю в руках.

Попереду в Славка – безліч справ. Наш герой ще не одружений, тож найперше у планах – одруження та народження дітей.

Хай зійде до тебе, Ярославе, Божа ласка!

 

«Гібсон»

Харизматичний, відважний, справжній патріот, на війні вже третій рік. У голосі відчувається сила та якась «безбашеність»: «Так, я – бандерівець і цим горджусь. Хоча схожий на чеченця, такий чорний і зарослий, але я – бандерівець. А ще війна – це моя стихія!» – сміючись, розповідає чоловік. Знайшовши вільну хвилину, ми спілкуємось у телефонному режимі, бо боєць наразі на Сході. «Зараз ніби спокійно, а через 5 хвилин може бути мерва. Знаєте, за чим найбільше жалкую? За тим, що Моторолу вбив хтось інший, а я його не дістав. Гіві, тікай і ховайся! Бандера Акбар!.. А знаєте, як буває на війні? Момент, коли зранку відкриваєш очі. І, думаєте, ранок починається із кави? Я вас прошу… Ранок починається із грому мінометів, стрілкотні. От і вся кава!»

На війні «Гібсон» з серпня 2014 року, спочатку по мобілізації, наразі – на контракті. Пішов, бо була сильна мотивація – захищати український народ, а ще маму і маленьку доньку Лілю (про яку каже, що вона його найбільша любов). Своїм бажанням воювати боєць завдав чимало переживань для мами, але рішення не змінив.

 Війна багато вчить, як хорошого, так і не дуже. Негативного, за словами героя, довелося взнати про друзів, бо лакмусовим папірцем стала війна. З надійних залишились одиниці, решта просіялися через сито. «Друзі тоді є, коли є гроші. Нема грошей – нема друзів», – з гіркотою розповідає чоловік. «Тут, на фронті, знайшлося багато справжніх друзів. Тут немає брехні, марнославства, всі між собою рівні, ми довіряємо один одному, бо ж як інакше? Найгірше втрачати побратима, брата, друга, товариша… це найгірше і найстрашніше.»

Молодий чоловік ділиться намірами після повернення до мирного життя: «Треба всю ту наволоч, яка прийшла до влади в Україні, викидати, залишати людей тільки адекватних. Адже, цитуючи класика, скажу, що не так страшні чужі воші, як свої гниди. Щоб навести порядок і змінити все – слід змінитися самому. То ж роботи вистачає».

Дуже злить «Гібсона» (і не тільки його) те, що викопати 5-метрову яму на «каландайці» є кому і є здоров’я, а от піти на фронт копати бліндажі – немає. Всі герої, поки є гроші, машини, а на фронт піти добровольцем, по мобілізації або на контракт – враз «слабнуть». «Вони, наївні, думають, що якщо в кожного є дома автомат, то зможуть відстрілятися. Це самообман! Це все понти! Достатньо два залпи із «Града» – і Володимирцю капець», – застерігає боєць.

«Також викликає хвилю обурення ставлення до бійців, учасників АТО від начальників та різних чиновників. При підписанні контракту обіцяли золоті гори, розкидалися словами про різні пільги, обіцяли купу різних виплат. А де це все? Чому контрактникам з Рівненщини не виплачують підйомних? А про землю під будівництво взагалі окрема розмова. А ніби всі свої, знайомі… Я воюю не за гроші, більшу частину війни був звичайним мобілізованим, але хотілося, щоб важкий по всіх параметрах труд і ризик мав гідну оплату».

А для тих, кому геть так тяжко жити, хто ниє, побратим «Гібсона» Дмитро з Києва написав таку присвяту:

Я прийду з війни і гляну в очі

Тому, хто каже, що жити не хоче.

Кому набридла робота, нуднее телебачення,

Розповім трішки, що бачив я...

Кому надто зимно вночі, сильна спека днем,

Чекали задовго таксі, змокли під дощем,

Як ми боялись заснути, навіть на мить,

Від пострілів "градів", ще й гроза гримить.

Та ми звикли спати під шум мінометів,

Чергували, щоб інші "дрімнули"... не в наметі...

Ми спали, там, брате, у ямах холодних,

Де гріють лиш мрії і туга за домом.

Бувало, що пили воду з калюж,

Вечеря для десятка один підсмажений вуж.

В нас не було простуд, а може й були.

Ніхто і ніколи про це не говорив.

Найстрашніше, до чого там звикаєш,

Це, що кожного дня когось втрачаєш..

І не знаєш... може завтра ТИ...

Але ми вже звикли... Змогли... Змогли...

Ми не герої, як ви говорите...

Тут люди дуріють, стають душевнохворими...

Це все від війни... від великого горя,

Але більшість - сильна. Сильніша крові і болю...

Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,

Ми тут, бо так само хочемо миру...

І навіть, коли я лежу в окопі,

Ніколи не думаю про могилу...

Я мрію про дім, про роботу, сім'ю,

Як же хочу скинути з себе броню...

Допоможи, полюби життя,

Там де мир, там щастя.

Не шукай собі зла.

 

 

У день нашої розмови до бійця приїжджала Інга Безушко, привезла «миколайчики», різні смаколики та найнеобхідніше.

Учора бійців переводили з однієї «невеселої» точки в іншу. Через годину після нашої розмови отримую смс-повідомлення: «Нас тупо є@@шат». А в цей час прес-аташе розповідає всього про якихось 8 ворожих обстрілів та 55 мінометних мін за добу.

Тримайся, «Гібсоне»!

 

Дмитро.

Дмитро Бірюк – це вже нова зміна, хлопець, які свідомо визначився у своєму виборі. Діма – контрактник. Хлопчина, який виріс в мене на очах, ніби нещодавно в школу ходив, а зараз із світлини дивиться воїн. Для мами Ірини був повною несподіванкою вибір сина. Вистачило всього: і сліз, і гордості за свою дитину, і страху перед війною.

Майбутній військовий зв’язківець проходить вишкіл в одній із військових частин, нещодавно склав присягу на вірність Україні. Які відчуття переймали душу під час цього дійства? У Дмитра – гордість за державу, величезне бажання захищати свій народ. У батьків Ірини та Руслана – невимовна гордість за сина, що виховали справжнього чоловіка та щирого патріота.

У майбутньому Дмитро бачить себе військовим або ж поліцейським. А для нас головне, щоб був справжнім воїном, надійним охоронцем миру і спокою в державі.

 

Сили, розуму, здоров’я та Божого благословення в твоїх починаннях, Дмитре!

 

 

 

 

 

 

 

Ось такі невеличкі розповіді про наших героїв. Звичайно, на газетних шпальтах неможливо про всіх написати, за всіх розказати.

У день свята Дня Збройних Сил України хочу привітати всіх бійців, які захищають нашу Україну і побажати тільки добра, сили і наснаги у Вашій нелегкій службі. Ми за Вас молимося, вся Україна молиться за Вас!

 

ГОСПОДИ, БЛАГОСЛОВИ СОЛДАТА!.

(молитва із мережі Інтернет)

Боже, Захисти Солдата,

Щоб ні куля з автомата,

Ні розірвана граната,

Ні осколок, навіть з града,

Не ушкодили Солдата.

Збережи Дитині Тата,

Щоб і Мама була рада,

Урятуй для неї Сина –

Син то є її кровина,

Може навіть і єдина.

Господи, Спаси Солдата!

Хай настане і розплата

Та пощезне москва клята –

Та імперія проклята!

Боже, Порятуй Солдата!

 

Хай постане Перемога!

В нас усіх Свята Дорога –

Лиш Добро завжди творити

Й для Вкраїноньки всім жити,

Й Бога Рідного Славити!..

 

Щиро дякую за допомогу у підготовці матеріалу володимирецькій волонтерці Інзі Безушко, а учаснику бойових дій, «кіборгу» Сергію – за надані консультації та поради.

Лариса Сарницька

 

У вас недостатньо прав для коментування.