ДСНС повідомляє
В'ячеслава Літвінчука з Антонівки можна сміливо називати майстром від Бога. Чоловік вміє прекрасно малювати, виготовляти вікна, двері та меблі.
А ще В'ячеслав Володимирович дуже щирий, добрий, відкритий співрозмовник, який зовсім не хизується своїми вміннями. Спілкуючись з ним, на думку увесь час спливало питання: як в одній людині може поєднуватися стільки талантів?
На «кукушці» навколо екватора
Солярка, дим від тепловоза… Якщо для більшості людей цей запах є неприємним, то для нього таким рідним і незабутнім. То аромат його «робочого гніздечка» – «кукушки». Влаштувався на вузькоколійну залізницю «Антонівка-Зарічне» чоловік у 1985 році. Як зараз, пригадує перші робочі дні листопада, хоча, зізнається, й подумати не міг, що так прикипить душею до професії машиніста.
– Навіть не думав, що полюблю цю роботу, бо мріяв про зовсім інше – бути художником. А що в селі, самі бачите... Люди затуркані, я не знав навіть куди можна вступити, щоб вивчитися на художника. Тож коли закінчив школу, не довго думаючи, подав документи туди, де вчився старший брат, – у Здолбунівське залізничне училище. Там і здобув фах помічника машиніста, а потім і машиніста. Закінчив його з червоним дипломом. Я любив науку, мені все було цікаво, – зізнається пан В'ячеслав.
З того часу щодня танкові двигуни, чотири вагончики, колія шириною 750 мм, рейки, найстаріші з яких виготовлені ще у далекому 1896 році, 17 зупинок і 106 кілометрів прекрасного, рідного Полісся – це його робота. «Ранкові краєвиди у нас – незабутні», – додає машиніст.
– Зараз потяг робить тільки один рейс – з Антонівки в Зарічне і назад. А тоді, коли я прийшов працювати, то й двічі на добу курсувала. В дорозі “кукушка”, якщо відмінусувати тривалу зупинку в Зарічному, рівно вісім годин. Ніхто не запитував, чи дощ, чи вітер, чи мороз: як би там не було, мусили рушати за графіком. Упродовж багатьох років будильник у мене дзвонив рівно о 5 год. 20 хв. Я швиденько збирався, брав обід, який дружина завжди звечора ладнала для мене, і в дорогу...
Переважна більшість людей ще спить у таку ранню пору, а мені випала радість щодня бачити ранкову красу, як село прокидається, прилітає перший лелека, цвітуть перші конвалії. А які краєвиди зустрічав я у дорозі – Тиховир, Локниця, Острівськ!.. Тут тобі і звивистий поворот вузькоколійки, і переїзди, і озера, над якими стелиться густий туман. Перша зупинка – на 10-му кілометрі, там з правої сторони озерце гарне, дивився завжди, чи рибалки є. Дуже мальовничий і 57-ий кілометр – там переїжджаємо через єдиний в Україні діючий дерев’яний залізничний міст. Його завжди з берега фотографують, але гарно і згори – особливо навесні, коли вода розіллється і увесь луг навколо річки Стир вкривається жовтим лататтям... А повітря яке… пахне лісом, ранком, свіжістю.
Хоча не все так гладко. Робота машиніста буває не тільки романтичною, а й досить складною. Поїздок старенький, а тому частенько доводилося його «лікувати».
Одного разу, коли начальнику станції доповіли, що потяг зламався в дорозі, той запитав єдине: “Хто поїхав?”.
– Літвінчук.
– А-а, то нічого – він навіть на одному колесі доїде, – спокійно відповів, махнувши рукою на знак того, що нічого переживати...
– Я свою “кукушку” відчував – усміхаючись додає В’ячеслав Володимирович.
– Сьогодні досить часто постає питання про закриття вузькоколійки, адже вона є збитковою. Що ви скажете про це? – запитую у чоловіка.
– Чомусь влада ховає руки допомоги, дивлячись на занедбання нашої «кукушки». Це ж не такі вже й страшні кошти в масштабах області, щоб її утримувати і зберегти, а коли зникне найдовша у Європі вузькоколійка, про Полісся почнуть забувати туристи. Це буде значно гірше для іміджу області, правда ж? Зупиняти «кукушку» не можна в жодному випадку. Зараз хоч і техніка розвинена, і маршрутки їздять, але ж не всюди у нас дороги хороші, щоб сучасний пасажирський транспорт туди курсував. З віддалених хуторів людям і колись, і тепер нічим добратися, скажімо, до райцентру, – вони й так возом до залізничної станції їдуть. Та й у порівнянні з маршруткою у скільки разів дешевший квиток на поїздок? І як туристичний об’єкт наша “кукушка” цікава. З яких лишень країн не приїжджали люди, аби її побачити. Один німець навіть показав мені фото, на якому він у роки війни стоїть на тому дерев’яному мосту через Стир. Мені у серці щемить, коли чую, що хтось збирається її закрити, – зізнається машиніст.
За стільки років праці не дивно, що чоловік так поріднився з поліським трамвайчиком. Якщо підрахувати, яку відстань В’ячеслав Літвінчук здолав за 26 років роботи машиністом найдовшої в Європі діючої вузькоколійної залізниці “Антонівка – Зарічне”, то вийде, що Землю він обігнув по екватору щонайменше 20 разів.
Можливо, чоловік і далі б продовжував працювати, якби не травма руки, яку отримав, займаючись ще однією улюбленою справою.
«Від столяра – до художника, і навпаки»
В’ячеслав Володимирович – людина сільська, робоча, а отже, і не посидюча. Весь день він має собі заняття: виготовляє вікна, двері, власноруч склавши станок для обробки дерева (нині планує створити ще й станок по металу), сам складає трактори. Зізнається: часу не вистачає на усе те, що хочеться зробить.
А коли є вільна хвилинка і натхнення – сідає за малярство.
Почав малювати чоловік ще з дитинства. Бувало, виходив зранку на вулицю, сідав і виводив пальчиком на піску у подвір'ї різноманітні лінії. Його батько, побачивши, як старанно син виводить свої малюнки на землі, сказав до матері: «З цього хлопця щось буде!».
Найбільше любить художник пейзажі. Каже: де, як не тут, проявляти свою творчу фантазію? Дещо запозичує від інших митців, а дещо творить з власної фантазії. А вона у нього добре розвинена, адже не дарма стільки років трудився серед багатої на фарби і дива поліської природи.
Малює художник олійними фарбами. На його картинах коні, квіти, гірські та лісові пейзажі, море. Чоловік охоче цікавиться мистецтвом, через Інтернет читає історії про життя відомих художників, вивчає їх картини. Каже, що найбільше подобаються роботи Шишкіна та Айвазовського.
Буває, що художник тимчасово закидає малювання, бо накопичується багато буденних справ та й замовлення на виготовлення вікон чи дверей частенько підкидають. Потім знову повертається до улюблених картин. Часто трапляється, що багатьом замовникам подобається одна і та ж сама картина, і він змушений малювати її по декілька десятків разів. Саме малювати, а не копіювати, бо кожен раз виходить інакше і ще краще… Розлучатися з роботами не складно, бо малюючи, налаштовує себе, що робота по закінченню поїде до конкретного власника. Нині його картини є у різних куточках України, за кордоном – в Англії та Росії.
На моє запитання, чим вигідніше займатися з фінансової точки зору – виготовленням вікон, дверей, меблів на замовлення чи художньою творчістю, майстер не замислюючись, відповів, що слюсарем бути у цьому плані вигідніше.
Під час розмови веде до своєї кімнати для малювання. Нею слугує літня кухня. У куточку лежить розібраний мольберт та чимало заготовок. Малює він частенько на матеріалі, з якого роблять натяжні стелі. Каже, на полотні не завжди може дозволити собі творити, бо дорого.
Поруч лежить сумка-чемодан з фарбою та пензликами. Один пензлик коштує 80 грн., а їх у нього більше 20. «Малювання – захоплення не з дешевих, – підтверджує В'ячеслав Володимирович. – Фарба теж недешева. Добре, що рамки для картин сам роблю, то тут можна трішки зекономити».
Виставки його робіт можна було побачити у Володимирці і Березному. Художник не приховує, у нашому краї до мистецтва люди відносяться трішки байдуже, і це сумно.
Далі проводить до ще одного робочого місця – майстерні, де працює з деревом. На перший погляд нічого особливого – безліч дерев'яних заготовок – ніжок від столів та стільців, різних за величиною та розміром дощок. Але саме тут народжуються його шедеври із дерева.
З сумом у очах пригадує той момент, коли 6 років тому за роботою втратив чотири пальці.
– Усе було настільки швидко, що я спочатку не зміг зрозуміти, що серйозно травмувався. Тільки коли побачив калюжу крові, зрозумів, що сталося. Я плакав, а іноді злився, бо розумів, що у мене семеро дітей, які ще неодружені були на той час, і що мені їх треба прогодувати. Крім замовлень, я працював ще машиністом, а тому прекрасно розумів, що комісію на наступний рік я не пройду, а відтак працювати на рідній «кукушці» не зможу. Від цього ставало ще болісніше. Спочатку я казав дружині дітям, рідним, що покидаю працювати з деревом. Та вийшовши з лікарні, я мусив доробити замовлення. Отак з часом повернувся до звичної праці.
Нині чоловік працює над колисочкою для майбутнього онука чи онучки, що ось-ось має з'явитися на світ.
Не дивлячись на травму руки, В'ячеслав Володимирович вважає себе щасливим чоловіком та сім’янином. Він дякує Богу за те, що має семеро прекрасних діток, якими пишається щодня. Поруч сидить усміхнена дружина Ольга Юріївна. Її він відверто називає своєю помічницею та опорою. У домі подружжя тепло і затишно, додають затишку і його роботи, які прикрашають інтер'єр їхньої оселі.
Довго ми ще б спілкувалися з В'ячеславом Володимировичем, якби не час повертатися додому.
З такими талановитими, цікавими, мудрими, багатогранними людьми й години розмови здаються за хвилину.
Ольга ПЕШКО.
Фото автора.
| < Попередня | Наступна > |
|---|