Авторизація

ВЕСЕЛА ПОЇЗДОЧКА

( 0 Votes )

Ще лиш початок осені. Ще дерева наряджаються по-літньому. Але слова «бархатний сезон» вже у вжитку. І саме час, озирнувшись у літо, підвести певну лінію під його неповторними, сповненими різноманітних вражень трьома місяцями. Сьогодні це спробує зробити наш громадський кореспондент Володимир  КОВАЛЬЧУК. І хочеться, щоб у транспортних відомствах району та міста Кузнецовська його іронічно-оздоровчі спостереження взяли до уваги. Адже повноцінним відпочинком якраз і повинен відзначатися прекрасний час літніх відпусток. 

 

 лишалося тижнів два до фестивалю на Білому озері. Надворі стояла неймовірна спека, і ми подалися на Біле озеро. Добиралися маршрутками: спочатку з Володимирця у Кузнецовськ, а звідти – вже на Біле.

У Кузнецовськ дісталися, як кажуть, без ексцесів. Та й людей – неділя! ранок! –  було не дуже багато. А от на автовокзалі у Кузнецовську все стало догори дном. Щойно приїхавши, загледіли автобус, що мав везти людей до Озерців. Через якісь неполадки водій застерігав пасажирів, що довезе лише до Рудки, а вже звідти, іншим «бусом», вони доїдуть до Білого. Подумали-погадали – і вирішили ждати наступну маршрутку: місць в автобусі (навіть стоячих!) уже не було.

Спливло добрих півтори години. Народу за цей час назбиралося більше сотні чоловік. Аж ось до першої платформи причалив звичайний бордового кольору  «Мерседес» (такі зазвичай їздять на Кузнецовськ, Рівне; «спринтерами» їх називають). Вийшовши, водій спитав, хто хоче на Біле за 12 гривень (насправді квиток коштує 7). Почало творитися щось неймовірне. Люди товпилися в ту маршрутку, ніби це був останній шанс врятуватися від землетрусу. Спочатку і ми намагалися стати в чергу (якщо можна так сказати), та, побачивши, що все одно не втовпимось, облишили марну затію і, стоячи осторонь, споглядали автобусну катавасію. Ви бачили, як у пятницю до Володимирця на ринок зїжджаються люди з сусідніх сіл або як повертаються додому? Так-от: відомий вислів «напхалося, як тюльки в бочку», найкраще підходить для тієї картинки.

Більшості відомо й те, як їхати в автобусі на одній нозі. Та все це квіточки порівняно з тим, що творилось у бордовій маршрутці. А щоб ви пройнялися тамтешньою атмосферою, розповім, як заходив останній пасажир: водій чимдуж пхав його у двері, волаючи «Подвиньтеся там трохи!». А коли половина охочих з горем пополам убгалася, водій взявся зачиняти двері. Довгенько, бідолаха, мучився, поки, під сміх та вигуки оточуючих, двері все-таки зачинились.

У цей час я запримітив чолов’ягу років тридцяти пяти, що сидів у маршрутці. Не так його, як вираз його обличчя. Він скидався на мишеня, що втрапило у мишоловку. Воно вже і сиру не хоче, але й вибратися не може! Здавалося, ще трохи, і горопаха видушить скло, аби вирватися з тісняви. Він витирав серветкою вже не лоб, а все обличчя. Піт заливав йому очі, і цього «щасливчика», що сидів в автобусі і їхав на гліцеринові білоозерські води, по щирості стало шкода.

Не розповідатиму, як дісталися до Білого. Скажу лише, що, трішки переплативши, заїхали туди восьмимісним таксі.

Відпочилося файно. Вода була пречудова, і ми залишали її, лише щоб згризти бутерброд. Але настав вечір, і знову треба було добиратися додому. Піхтурою дісталися до вїзду на Біле – і побачили картину, яка буквально шокувала. Там стояло разів у пять більше людей, ніж у Кузнецовську, і всі сподівались автобуса чи маршрутки. Часом проїжджав хтось машиною і забирав двох-трьох везунчиків, але натовп від того не меншав.

Неподалік стояв кіоск з графіком руху автобусів. Останній – о шостій годині. Під’їжджали маршрутні таксі, але всі, як на зло, вже замовлені. Двічі з’являлися автобуси з табличками «Приватні перевезення». Вибору не було, і ми вирішили будь що потрапити в якийсь автобус. З першим не пощастило: надто багато охочих його штурмувало. Аж ось помітили ще один, який, не доїжджаючи метрів двісті, почав розвертатися. Частина натовпу хлинула туди. Повторювалась історія бордової маршрутки, але тепер ми були активними учасниками цього дійства.

Водій ще не зібрав плату за проїзд, а піт уже застилав мої очі. В автобусі було так душно, що відкриті люки не допомагали. Не було чим дихати, і в голові билося лиш одне: «Швидше б скінчилися ці муки! Швидше б доїхати! Краще б ми не сідали в цей автобус!» Я стояв, дивився на пасажирів, що так само стояли (чи, так же потерпаючи, сиділи), і бачив на їхніх обличчях те ж бажання. Попереду сиділа дівчинка років дванадцяти. Вона тягнулася до відчиненого вікна, як у пустині тягнуться до води. Це був кошмар.

Приїхавши, сказали один одному, що ніколи в житті не будемо більше їздити такими маршрутками. Голова після «подорожі» перестала боліти лише наступного ранку. І мені подумалося, що будь у цій поїздці той, що може за своєю посадою щось змінити, він негайно почав би діяти. Невже не можна нічого зробити, щоб звичайний пересічний громадянин Володимиреччини спокійно, хоча б раз у місяць, усією сім’єю відпочив на Білому озері? Як на мене, це не вимагає великих ресурсів. Потрібне лише бажання. А якщо добре все продумати, на цьому можна заробляти хай і незначні, але гроші для районного бюджету. Але чи потрібно це людям, які вже забули, коли востаннє користувалися громадським транспортом? І все ж, думаймо не лише про себе, а й про свого ближнього. Памятаймо, що всі ми – люди і повинні залишатися ними.

 

Володимир КОВАЛЬЧУК.

смт Володимирець     

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 147 гостей на сайті