Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

Володимиреччина – край, що славиться оригінальними традиціями, звичаями, обрядами, піснями, стравами, давньою історією та неповторною архітектурою. Є в ній цікаві, маловідомі місця, про які соромно не знати.

Наприклад, чи знали ви, що у нашому районі є Свято-Покровський чоловічий монастир? який розташований у селі на лівому березі Горині, за 27 кілометрів від районного центру – Великих Цепцевичах.

Монастир створений і очолений у 2002 році архімандритом Антонієм (в миру Олександр Миколайович Грибан) має красивий цегляний Храм. Церква і іконостас розписані трудами намісника. Збудовано новий двохповерховий житловий корпус для братії монастиря, швейна майстерня, ікона лавка. Функціонує недільна школа для дітей.

Кожна будівля потребує догляду, тому у 2015 році в святині перекрили дах та встановили нові купола. А у 2016 році на території монастиря побудували каплицю на честь Покрови Божої Матері.

 В Храмі обителі є ікони з частками мощей Святителя Ігнатія, Єпископа Кавказького; Преподобного Амфілохія, Ігумена Почаївського і Преподобного Олексія Карпатського.

Не можна писати про святиню, не відвідавши її. А тому редакційний «жигулик» на початку липня покотився у Цепцевичі. Це перший мій візит у цю поліську глибинку. До речі, село чималеньке!

Під'їжджаючи до монастирського храму, на мить подумалося, що ми десь за межами нашого району. А потім навіть стало трішки соромно за себе, що за стільки років жодного разу тут не побувала.

На сонці виблискують куполи, за високим парканом – спокій, тиша, і краса. На території першим зустрічає рудий кіт – Пушок, збоку на лаві сидить архімандрит Антоній. І хоча ми приїхали без попередження, нам тут все одно раді.

Розповідаючи про своє життя, про Свято-Покровський чоловічий монастир, його настоятель водночас проводить екскурсію. А ми, користуючись нагодою, своїми питаннями напрошуємося на розмову.

– Чому Ви стали священиком? Це внутрішнє покликання? Якщо так, то як Ви його відчули? Що або хто на Вас вплинув у цьому?

– Як я став священиком? В далекому дитинстві доводилося часто читати життя святих, і тоді бажання стати монахом охопило моє серце і душу. Але остаточне рішення було прийняте, коли тато став священиком, а я після служби в лавах армії став послушником по благословенню старця, духівника в Свято-Успенській Почаївській Лаврі. Так, ви правильно зауважили, це покликання! І кого Господь призиває до цього відповідального служіння, той (якщо не відмовляється) стає слугою Божим. Відносно того, чи хто вплинув? У місті Житомирі, де народився і виріс, недалеко від дому я ходив у Свято-Миколаївський храм. Настоятелем на той час там був дуже почесний і духовний священик, нині покійний протоієрей Василій Кобелюк. Він і вложив в мою душу і серце любов до церкви, до богослужіння, до співу і сану священства.

– У кожної людини – свій хрест. А які труднощі та випробовування на шляху у священика-монаха?

– Дійсно, у кожної людини свій особистий хрест. Труднощі і випробування – це невід'ємна частина чернечого подвигу, що несе монах-священик – де б він не жив, чи в багатолюдному монастирі, чи маловідомому пустельному місці. Головним критерієм чернечого подвигу є молитва! Ніякі фізичні труди, наполеглива і клопітлива праця не замінять молитви, до котрої покликаний монах, тим більше – священик. Монах за допомогою самозречення і повного послуху настоятелю, повинен стяжати благодать Святого Духа, без котрої ніхто із нас не побачить Лиця Божого. Молитовний подвиг, а не лицемірна любов до Бога і людей являються задатком життя вічного.

Ми не завжди уявляємо, яких випробувань зазнають ті люди, які присвячують усе життя служінню Богові. Одна справа прийти у монастир на два, на три дні, на тиждень або навіть на рік, знаючи, що ти з цього монастиря в будь-який момент підеш і зможеш вести інший спосіб життя. А інша справа, коли людина обирає шлях на все життя. У цієї людини буде сильна духовна боротьба; сам диявол повстає на таку людину, намагається збити її з шляху. Найчастіше диявол перемагає нас, ми падаємо, розбиваємося, ранячи себе. Потім здіймаємось, набуваючи духовного досвіду, і наступного разу, коли диявол нападає, ми вже цій спокусі можемо встояти.

– Часто можна почути від людей, що «я вірю у душі, а до церкви ходить не обов’язково». То чи потрібні церковні таїнства, обряди? Яке місце вони посідають у духовному житті людини?

– Душа людини безперечно належить Богові, а тому постійно шукає Його. Як писав Достоєвський: «Людина не змогла би жити, якщо б в ній повністю згас вогник цієї надії». Люблячий Бога стає на непримириму боротьбу з миром, тому що, в іншому випадку – хто хоче бути другом миру, той стає ворогом Богу (Іак. 4:4). Апостол Іоанн Богослов благає: «Не любіть миру, ні того, що в мирі: хто любить мир, в тому немає любові Отчої (1 Ін. 2:15).

 Мир, з котрим потрібно вести постійну боротьбу – це, перш за все, наше власне «я», гординя людська. Це та стіна, котра заважає дії на нас Божественної любові. Бо де гордість – там немає Бога, там Бог непотрібний; і тільки той, хто досяг смирення, сягає істинної, нелицемірної любові до Бога. Тому головним у нашому житті повинен стати принцип – бути вірним у малому. Потрібно спробувати виконувати те, що доступно нам у даний момент, в дану хвилину. Від нас потребується волевиявлення, бажання. А Господь, бачучи наше стремління, зміцнить нашу неміч, тому що сила Божа в немочах і стається. Преподобний Фалассій пише: «Початок життя діяльного є віра в Христа, кінець ж її – любов до Бога». Тому не тільки потрібно вірити в душі, але і видимо ходити до церкви, засвідчувати, про нашу віру і любов до Бога.

 Таїнства і обряди, звичайно, потрібні в житті православного християнина, адже без віри – неможливо угодити Богу, і без таїнств святої Матері Церкви, які є засобами для нашого спасіння, неможливо спастися.

Що таке таїнство? У цьому слові є щось таємниче, щось, що перевищує наш розум, коли в результаті людських дій і слів в наше життя входить щось таке, що неможливо висловити словами, і ми стаємо кращими, чистішими, сильнішими. Таїнство – це сукупність священних дій і молитов, в результаті яких на їх учасників сходить благодать Святого Духа. Таїнств Церкви є сім: Хрещення, Миропомазання, Сповідь (Покаяння), Євхаристія (Причастя), Священство, Шлюб, Соборування (Маслосвяття).

– Часто після храмових свят у нашому районі накривають столи з їжею для паломників. Що вони символізують і чи взагалі необхідні? Як правильно їх організувати? Чи можна ставити на них випивку?

– Так, дійсно на престольних і храмових празниках при храмах по завершенню богослужінь трудами і любов'ю прихожан утворюють трапези біля храму. Немає письмового свідчення в їх необхідності проведення, і так само немає свідчення, щоб їх не робити. По-перше, це прояв любові до прочан, які прибули з далека і зголодніли, за час паломництва. А по-друге, яке свято проводиться без трапези?

 Відносно випивки не можу нічого сказати. По-перше, це питання компрометуюче, і вам про це відомо. І не можу за усіх говорити, це не є правильно. Хто я? Я простий сільський священик, тому можу сказати лише про свій храм. У нас для паломників і гостей спиртні напої не дають. А на монастирський обід, «утєшеніє братії» – буває (куди без цього), але згідно уставу церкви і постів. Чи можна ставити, чи ні? Знаєте, по апостолу Павлу нам все дозволено, але не все на користь. Вино веселить серце людини, але всьому повинна бути міра. Не упивайтеся, бо в ньому є блуд.

Я не можу сказати на загал за усіх, що це можна робити чи не слід робити… Але коли устав церкви великим постом приписує труда ради «утєшеніє братії» (тим більше, якщо це Престольне свято), раз в рік і настоятель дозволить для втіхи трохи вина. Тож у цьому гріха великого не буде.

– Як має вести себе духовенство, як біле, так і чорне?

– Поведінка священика – до якої категорії він би не відносився, чи до чорного чи навпаки, до білого духовенства – завжди однакова. І перераховувати зараз це не доречно… Головне – за будь яких обставин священик завжди при виконанні (якщо Ви хотіли саме це почути). І він завжди взірець і приклад для наслідування. Совість і священний сан не дозволяють людині виходити за рамки дозволеного і перетворюватись на об'єкт сміху та осудження. Чи співати у храмі, за трапезою, наприклад, «Мурку»? Це речі неприпустимі для людини в священному сані.

– Заборони в церкві – вони існують? Які найпоширеніші? Як з ними боротися?

– Заборони в церковному середовищі, як і в кожній організації, існують. Але я би сказав краще «заповіді», а не «заборони». Ніхто нікого не змушує до виконання тих чи інших настанов… Церква – це не тюремна установа, що там обов'язково мають місце заборони чи надмірні обмеження. Кожен віруючий православний християнин добровільно виконує заповіді Господні, щоб не образить Бога.

– Священик у селі і священик у місті – це два різні типи служіння? Вкажіть, будь ласка, різницю, зазначте особливості.

– Священик він і в селі, і в місті повинен бути на своєму місці. Не знаю, що сказати відносно відмінностей. Є виконання своїх пастирських обов'язків, оце основа сану. Людина, ставши священиком, через покладання рук, рукоположення приймає на себе обов'язок служити Богу і людям, як служив в Своєму земному житті Сам Господь Ісус Христос і Його апостоли. Священик зобов'язаний проповідувати Євангеліє, здійснювати таїнства Хрещення і Миропомазання, від імені Господа прощати гріхи тим, що розкаюються, звершувати Євхаристію, здійснювати таїнства Шлюбу і Соборування. Адже через таїнства Господь продовжує Своє служіння в нашому світі – веде нас до вічного життя в Царстві Божому. Окрім цього, священик повинен бути не просто виконавцем, але і вчителем, і лікарем душ людських, незалежно від того монах він чи одружений.

– Яка Ваша улюблена цитата з Біблії?

– Це для мене слова з Євангелія: «Светильник для тела есть око. Итак, если око твое будет чисто, то все тело твое будет светло; если же око твое будет худо, то все тело твое будет темно. Итак, если свет, который в тебе, тьма, то какова же тьма?» А той «світильник» – це є совість!

– Чи можна і чи потрібно людині молитися своїми словами?

– Людина має не тільки вірити в Бога, вона повинна довірити себе Богу. Коли людина ввіряє себе Богові, вона стає на шлях, який веде до істини, на шлях пізнання Бога. Тоді людина починає підкорювати свій розум, свої почуття волі Божій. Молитися своїми словами не тільки можна, але й потрібно. Звичайно, ми не відкидаємо традиційних молитов у молитвословах, котрі були написані святими. Адже молитва – це дихання душі. Якщо перестає лунати молитва, душа в’яне та сохне. Натомість коли людина молиться й живе по заповідям Божим, то вона вступає в тісний контакт з Богом, у тісне спілкування зі своїм Творцем, який є життям. Іноді молитва своїми словами, від серця скоріше розчулює людину і доходить до Неба. Молитва – це найбільша сила, котра змінює долю людини. На цій землі не існує сили, яка впливає на життя людини більше, ніж молитва. Як птах без крил – так і людина без молитви жити не може.

– Часто люди заздрять побаченому: будинкам у священика, дорогими автівками духовенства… Чи повинно так бути? І чи не заважає багатство на шляху до Бога, чи не є тим каменем спотикання віруючих?

– Так, люди часто спокушаються побаченим, коли бачать священиків в дорогих автівках, чи одягнутих в дорогі ризи (облаченія). Ніби все правильно, спрацьовує адекватна реакція, яка миттєво спонукає людину до осудження. Але якщо подивитись на це через призму Євангелія, то стає ясним, що не те цінно сьогодні. Подивіться на птахів небесних: вони не сіють і не жнуть, і Господь питає їх… Навіть Соломон не одягався у своїй славі, як Господь одягає крісельні (квіти польові).

«Придет время, когда не гонения, а деньги и прелести мира сего отвратят людей от Бога, и погибнет куда больше душ, чем во времена открытого богоборчества. С одной стороны будут воздвигать кресты и золотить купола, а с другой — настанет царство лжи и зла» (Преподобный Серафим Вырицкий).

Звичайно, так не повинно бути, і священики так не повинні жити і піддаватися спокусам часу цього. Але, знову ж таки, я не можу за всіх казати, лише за себе. Принаймні, я не можу дозволить собі такого життя і розкоші. Не маю дорогої автівки, не маю квартири – але я не бідна людина. Моє багатство – Господь. І те, що ви бачите навколо в монастирі, все належить Господу і для нього. А коли людина працює для свого блага, вона втрачає, в будь-якому випадку… Не важно, як ведуть себе інші, а важно, як веду себе я.

На шляху до Царства Небесного багатство ніколи нікому не заважало, якщо людина не причіплялась душею і серцем до того багатства. Ви пам'ятаєте розмову Господа з багатим юнаком, котрий запитав Господа: «Що потрібно зробити, щоб наслідувати Царство Небесне?» Господь відповів: «Іди продай майно твоє і слідуй за мною». Юнак відійшов від Спасителя засмученим, бо серце його ніяк не хотіло розлучатися з багатством.

Коли ми поглянемо в глибину століть (візьмемо хоча б XVII, XVIII, або й XIX століття), там люди були інші, морально багаті, вони за свої кошти будували лікарні, храми і монастирі… І багатіли у Бозі, роздаючи своє майно бідним і знедоленим. А сьогодні? Що сьогодні? Немає бідних людей і тих, у кого нічого немає, окрім Бога і неба? Щось змінилось? Люди стали мертвими для знедолених людей і тих, хто потребує їхньої допомоги, а від цього, відповідно, і мертвими для Бога! Знаєте, коли людина хоче щось добре зробити, вона, маючи бажання, шукає привід, можливість, а якщо не хоче – шукає причини. А їх тисячі…

– Часто у нашому районі є по дві конфесії, а той більше в одному селі. Як їм гармонійно співіснувати? Як потрібно ставитися православним до «інакодумців», людей іншої віри?

– Те, що в одному селі дві конфесії, не зовсім добре. Але в соборі у Рівному «ютяться» дві конфесії вже більше двох десятків років. Ця ситуація складна, однак люди стають при цьому дружнішими, гуртуються навколо і молитва стає в рази сильнішою. Пригадайте хоча б, коли відібрали верхній храм у тому соборі, парафіяни котрого молись не один місяць на дворі, під спекотним сонцем, дощем і снігом. Господь надавав сили, знамення і укріпляв їх у подальших молитовних стояннях. З часом доводиться від безсилля змиритися з тим, з чим миритися важко. Але все в порівнянні.

Пригадую свої молоді юнацькі роки, коли був послушником в Почаївській Лаврі. Ситуація була схожа і в Тернополі, де ми почергово служили з представниками автокефальної церкви. І не один тиждень чи місяць. Але пройшов час, збудували в Тернополі красень собор на честь святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері Софії – і ті події поступово стерлися з пам’яті й стали не актуальними.. Все пройде, як то кажуть, і печаль і радість. У цих двох прикладах, що я навів, ви бачите, що можна гармонійно співіснувати, і якщо не любити по братськи одне одного, то хоча б проявляти повагу і віротерпимість.

А до людей іншої віри потрібно ставитись як до «образів Божих», хоча і затьмарених гордістю і принадністю духовною, але не втративших обличчя людини. Сонце для всіх світить, і для праведних і для грішних.

– Чула від людей, що Ви пишете вірші. Чи не хотіли б поділитися декількома рядками із читачами нашої газети?

– Ну, про вірші, це дуже голосно, скоріше – бавлюсь трохи римуванням. Вони дуже прості, часом незграбні, відповідно, не заслуговують особливої уваги, але для ваших читачів поділюся. Лишень завчасно прошу пробачення, якщо доведеться Вам розчаруватися або просто посміятись…

 

Щасливі люди долю не клянуть,

Вони живуть з надією: «Все буде!»,

І взагалі радіють, що живуть,

Тому вони і є – щасливі люди…

 

Щасливі люди задоволені усім,

І посмішка з обличчя їх не сходить,

Вони радіють щастям – не своїм,

Бо віддають його всім, хто приходить.

 

Щасливі люди моляться щодня,

І дякують Творцеві за дарунки,

За кожну мить щасливого життя,

І за хвороби, скорбі та стосунки.

 

Щасливі люди долю не клянуть,

Вони любов’ю ближніх зігрівають,

Щасливі люди довго не живуть,

Вони як свічка швидко догорають.

24/06/2018.

– Чи можна ченцям мріяти? Якщо так, то про що?

– Мріяти, кажуть, не гріх. Але не в нашому випадку! Жити в ілюзіях не зовсім правильно, це незбиточні ідеї, які ніколи не впровадяться в життя. Бо в реаліях все рівно так, як ми хочемо, не буде. «Не так, як ти хочеш, а як Бог дасть». Потрібно опуститись на грішну землю і просто дякувати Богу за все, що нам посилає… Повітряні замки примарні і вмить розпадуться у сні. А взагалі ченці мріють про смерть, її чекають все життя, до неї готуються.

Я дякую Богу за сонячний ранок,

За те, що живий, зустрічаю світанок,

За віру на серці й тривогу,

За кожен свій подих я дякую Богу.

 

Я дякую Богу за добру новину,

За вітерець, що дув мені в спину,

За дощик, що землю так рясно поїв,

За колос пшениці, що в полі дозрів.

 

Я дякую Богу за те, що я бачу,

За те, що ходжу, не лежу і не плачу,

За те, що всіх чую і розмовляю,

За віру й молитву, що промовляю.

 

Я дякую Богу за всіх справжніх друзів,

За вірність і відданість, тепло на дозвіллі,

За тих, хто був поруч в тривозі й біді,

За всіх, з ким крокую я в цьому житті.

 

Я дякую Богу, що Він мене спас,

За всі стежки долі і біль від образ,

За ночі самотні, холодні й сумні,

За очі в сльозах і за радість в душі.

29/06/2018

– Щоб Ви наостанок побажали б нашим читачам?

– Сутність християнської любові – це здатність християнина до жертовності. Якщо в любові немає жертовності, її не можна назвати християнською любов’ю. Любов без жертовності – це є прояв егоїзму, самолюбства, самодогоджання. Фразою «любов ніколи не перестає» святий апостол Павло вказує нам на те, що жертовність християнської любові не може бути скасована нічим – ні образами, ні випробуваннями, ні розчаруваннями… В інший світ за людиною підуть тільки її плоди любові до Бога і ближнього. І в усій своїй повноті християнин зможе розкрити дар любові у вічному кращому житті, коли зникнуть не тільки дари пророкування і мов, але припиняться вже віра і надія. Віра заміниться там спогляданням Господа, а надія стане справдженою. Одна любов пануватиме на віки віків, назавжди, тому що істинною любов’ю є Сам Бог і Бог є вічним джерелом любові.

Тому потрібно жити ради інших, жертовно приносячи Богу свої дари молитви і допомагаючи ближнім своїм і словом, і ділом. Людині властиво любити саму себе. Ніхто не бажає собі зла. Питання ж віри полягає в спрямованості нашої любові. Можна любити себе, догоджаючи своїм егоїстичним бажанням, а можна любити себе, щоб знайти Царство Небесне.

Святі були щасливі тим, що Бог їм давав, тому, що їхні серця були наповнені благодаттю Божою. Щасливий той, хто вміє задовольнятися тим, що має, хто прагне очищати своє серце від пристрастей. І намагається любити Бога й усіх людей.

Ольга ПЕШКО.

Фото автора.

 

< Попередня		Наступна >