Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

Замовив собі хреста з датою смерті на 2020 рік та написом про любов до України

3 січня помер Олександр Шмалюх - останній живий свідок та учасник бою «упівців» з поліцаями у Володимирці в лютому 1943 року. Він жив у селі Кураш, на Дубровиччині. Там його 4 січня і поховали з бойовими почестями. Мав псевдо «Степан Бакунець», під яким його більшість знали.

Відчував, що помре і готувався

Покійний Олександр Сидорович усі свої неповних 95 років був щирим українцем і патріотом. Його хата в селі вирізняється – пофарбована в національні кольори, а на брамці високо майорить національний стяг. Був енергійним, любив співати та приймати гостей. А от в останній тиждень перед новоріччям заслаб.

– Дід прислаб за тиждень. Важко дихав і все казав, що серце болить. Казав, що не хоче вмирати, але пора. Ще третього січня вдень попросив їсти – булочку з маслом і чаєм. Я питаю: може, ковбаски дати, а він каже, що ні, дай, що хочу. З’їв трохи і каже, що хватить, бо важко буде. А помер десь біля півночі, – каже його громадянська дружина Катерина, яка не відходила від покійника ні на крок.

Мабуть, передбачав близьку смерть, бо ще раніше замовив залізний хрест із кам’яною табличкою. На ній викарбувано  напис-заповіт: «Я любив вас усіх. А найбільше любив Україну і все життя їй подарив».

Хоронили всім миром

Організацією похорон зайнялися Соломіївський  сільський голова (куди входить і село Кураш) Олег Білотіл і настоятель місцевого храму ПЦУ Анатолій Нагорний разом із колегами-священиками. До слова, саме отець Анатолій повідомив про смерть героя Олександру Бобрику, бо до серпня 2019 року служив дияконом у Свято-Миколаївському храмі Володимирця. Віддати останню шану померлому прийшли представники сільської і районної влади та районних структур Дубровиччини, воїни АТО і ООС, жителі Дубровицького, Володимирецького, Сарненського районів, міста Рівне, партійні та громадські активісти.

Від Володимиреччини делегацію організував Олександр Бобрик – голова районного об'єднання УНП з однопартійцем Георгієм Лебедюком та Анатолієм Бовою. Мала честь долучитись до вшанування пам'яті відомого земляка і я, як голова районного об'єднання ВУТ «Просвіта».

Поки йшли до церкви, десь прозвучало, що донька переживала, що мало людей знає про смерть батька. А чи й квітів буде могилу покрити? –пришіптували у гурті.

Та даремні були її хвилювання – від десятків букетів гвоздик, троянд і синьо-жовтих вінків душа покійника, мабуть, тішилась. У похоронній процесії, серед жовто-блакитних та червоно-чорних стягів, несли й прапор, який пан Олександр з дружиною пошили ще в радянські часи з жовтого й синього ситцю і тримали в сімейному тайнику – як найсвятішу реліквію. На ньому вишитий дружиною тризуб. Вже при незалежній Україні цей стяг був завжди поряд з повстанцем. Цей прапор, полинялий від часу і сонця, очолював церемонію.

Патріоту в останню дорогу світило сонце і він усміхався

Такого світлого обличчя покійника я ніколи ще не бачила. Мені здалось, що він усміхався при молитвах українською, при потужних подячних словах священника Тараса Баїка з Берестя у церкві, при нашому спільному виконанні його улюбленої пісні «Там, під львівським замком» і Славня України над гробом і могилою Героя. Дивувались погоді, бо хмари і мряка поступились сонцю одразу ж, як тільки винесли покійного з хати. Мрячив дощик по дорозі від церкви до кладовища, а там – сонечко, як Боже благословіння, огорнуло променями всю церемонію – аж до останньої кинутої піщинки на могилі. Подячні виступи побратимів, друзів ще більше розказали про гідне життя українця Степана-Олександра.

– Він казав, що, якби добре бачив, то і зараз пішов би на Схід, воювати за Україну. Завжди підкидав ідеї. Завжди щирий і гостинний. Саме завдяки Олександру Сидоровичу збудували курашський курган на місці поховання повстанців, – зі сльозами на очах сказав сільський голова Олег Білотіл.

 «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться»

Ніби в кадрах «воєнного» кіно – опустили гроб покійника у вишиванці, покритий національним та червоно-чорним стягами в могилу, залунав державний гімн з уст усіх і три постріли-сальви з нагану від побратима. А сльози того дня були у всіх щирі.

«Я щаслива людина, бо діждався часів, коли один скаже «Слава Україні», а мільйони відповідають "Героям слава!", – казав нині покійний Олександр  Сидорович словами Степана Бандери. Це було на мітингу при відкритті курган-могили на Кураській горі, де поховані 14 його побратимів. Таким був воїн-християнин Олександр Шмалюх, який  жив за Божими Заповідями.

Сьогодні кожен українець-воїн виконує свої християнські обов’язки, тримає бойовий дух і  прагне зростати, плекати свої чесноти та дари, які віддає іншим. І найважливіше – це служіння до кінця, готовність віддати життя заради життя інших людей. Христос залишив Свій мир, як дар людям. І в Нагірній проповіді Він високо підносить тих, хто бореться за мир, кажучи: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться».

Довідка

Олександр Шмалюх (Степан Бакунець) народився 27 квітня 1925 року в селі Тинне Сарненського повіту. Під час Другої світової війни утік з «етапу» українців, яких відправляли на роботу до Німеччини. У 17 років пройшов упівський вишкіл і приєднався до українських повстанців, став вояком сотні під командуванням Григорія Перегійняка-«Коробки». У її складі 7 лютого 1943 року брав участь у першому бою УПА проти німців, звільнивши заручників із поліцейської комендатури містечка Володимирець. Нині про це свідчить меморіальна дошка на володимирецькому музеї. У 1944-му, перебуваючи в рідних місцях, навідався до батьківської хати, але натрапив на засідку НКВД. Саме тоді, щоб відвести підозри від родини, назвався Степаном (на честь Бандери) Бакунцем. Пройшов радянські концтабори в Казахстані і на Колимі. Після звільнення оселився з дружиною (теж «політичною», з якою познайомився на засланні) в селі Кураш,  Дубровицького району. Народили і виховали сина і дві доньки. У 2019 році йому присвоїли орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

Більше фото та відео - на сайті Володимирець.CITY