HomeНевидумані історіїЖитіє наше...Обыкновенное предательство

Обыкновенное предательство

( 3 Votes )


Степан знав, що п’яніє, але спинитися не міг. Сьогодні він отримав зарплату, і порушити традицію не хотів – в „день ганчірника” вони з друзями пропивали добру третину заробленого. А тут ще й брат колеги, „прапор”, на побивку додому приїхав; як же було не випити з хлопцями?

Словом, прикінчували вже третю пляшку, і Степан відчував, що оковита добряче „бере”. Та щедра козацька душа вимагала продовження. Тим більше, завтра з Іринкою йде в РАГС подавати заяву на одруження. Останні дні холостякування. Гей, веселися, козацька душа!

         – Ребята, завтра приглашаю вас на магарыч – будем мочить холостяцкую долю. Белые «Волги» уже заказаны, шаферами – знакомые председатели сельхозкооперативов. Вот только домой надо съездить, паспорт взять. А сегодня давайте пить чисто за мужскую дружбу. Светуля, па-а-а-втарить!

 Хлопці радо плескали товариша по плечах і шкірили зуби. А Степан раптом відчув чийсь пильний погляд на собі. З кабінки навпроти на нього цікаво дивилася знайома молодиця: кілька разів були разом в одній компанії і обоє почували легкий взаємний інтерес, але не більше. А тут ось знову зустрілися.

Степан взяв цигарку і подався на вулицю. Віяв холодний грудневий вітер, гола земля мерзлякувато щулилася і тремтливо вкривалася почорнілим листом. Цигарка незвично гірчила і чогось дрижала в руках.

– Привіт! Холодно сьогодні, ’ге ж? – почулося за спиною.

– Зима – хриплувато проказав дівчині Степан і прокашлявся.

Поговорили про те, се, юнак накинув Тетяні свою куртку. Поки готувалося його замовлення (точніше, закуска до нього), Степан встиг познайомитися з подругами дівчини в кабінці і випити з їх рук кілька чарочок горілки.

Покликали хлопці, і гулянка продовжувалася до тих пір, доки всі вже ледве язиками володали. Згодилися на тому, що треба йти спати. Брати тягли Степана з собою: його марштрутки поїхали (був з сусіднього міста), а вулиці темні й небезпечні для п’яних.

– Парни, я с вами, вот только девушку проведу – брикався той. – Подождите меня или здесь, или возле дома – через полчаса буду!

– Та куди тобі, ти п’яний, заблукаєш десь, вона й сама дійде – відговорювали товариші.

– Тобі ж завтра в РАГС, а ти хрін зна кого проводиш! А ну, пішли додому спати! – пхав друга у плечі «прапор»-десантник.

– Да вы чё, ребята? Я ж недолго, щас буду – сердито випручувався той. – И вообще, мне домой надо, документы взять, понятно? Так что проведу её и пойду на полуночную маршрутку! Все, пока! Тань, ты идёшь? – це вже до дівчини, яка байдуже відвернулася від чоловічої компанії, курила пахітоску.

Хлопці сердито плювалися. „Сука!” – голосно прошипів „прапор” услід дівчині, але та вдала, що не почула, пригортаючись до Степана.

...Степан геть сп’янів, і дороги, якою проводив Тетяну, в очі не бачив. Він щось варнякав про зорі, про любов, про своїх дівок. Але Тетяна й сама була напідпитку, тож тільки весело сміялася і все частіше підтримувала свого в пень п’яного кавалера. Поки вони отак дійшли аж на другий кінець містечка, Степан на язик протверезів, а на ноги геть сп’янів. Тетяна мусила-таки його запросити на каву – була певна, що десь заблукає в завулках чи засне по дорозі. Та й на маршрутку він точно не встигав. Словом, було зрозуміло, що вже ніхто нікуди не їде, юнак лишається ночувати.

Після міцної кави Степан отямився і досить впевнено приземлився в темряві (через стіну спав Танін батько) на диван у залі. Дівчина постелила постіль, юнак її піймав за руку і прихиливши до себе, тихо спитав:

– Ты придёшь?..

Навіть сонна кішка у кріслі здивовано чмихнула на таке дурне запитання.

А потім була ніч, хмільна й солона від поту. Дівчина кілька разів просила спинитися, ледь не втрачаючи свідомість. Далі все продовжувалося знову і знову, і ніч була охоплена солодким шалом. Під ранок Тетяна все-таки пішла до себе в кімнату – міг проснутися батько чи мати й почути коханців. А Степан втомлено забувся в тяжкому напівсні-напівмаренні.

Через годину його збудило нестерпне бажання відлити. Він зробив кілька кроків, спотикаючись і з лайкою мацаючи поперед себе. На лихо, в кухні, де пили каву, світло не горіло, і не було видно куди йти далі. Глухо стукнув здиблений журнальний столик, щось з нього посипалося. Заверещала спросоння кішка, на яку сперлася важка рука, постукотіла злякано лапками в коридор. Степан з тихими прокляттями спинився, тамуючи подих. З перепою темніло в очах. Налапав перед собою стіну, далі якісь меблі. Дверей не було. „Как разбужу сейчас всю семейку – то-то будет весело!” Вирішив повернутися на диван. Загуркотів по підлозі столик, що знов потрапив під ноги. З хвилину він вслухався – лайки не чутно, значить, сплять, як кроти по норах.

Продовжувати свою подорож не ризикнув. „Чёртовы коттеджи! Хрен тут ночью выход найдёшь, не разбудив весь дом. Ладно, кажется, скоро утро, – мацав на підвіконні мобільного телефона, наставляв будильник на 6-ту ранку – авось дотерплю. А там первой же маршруткой домой».

Але сон не йшов. Внизу живота боліло й судомно стискалося, немов сечовий міхур втрамбовував надлишки продуктів спиртопереробки. Степан сукав ногами, як дівка на оглядинах, і потроху тверезів від нестерпного бажання піти в туалет. Він хапався за телефон, але той незворушно світив йому в пику синіми цифрами – до дзвінка ще 49 хвилин. Через вічність, здалося, трохи попустило, і хлопець зітхнув легше.

Поступово в голову закралися думки про мораль цієї п’яної ночі. «Я же в последний раз – виправдовував себе, – это прощание с холостяцкою волей, я ведь люблю Иринку!» Тут він відчув, що лукавить: не можна любити одну і йти спати з іншою. Від тіла ще й досі пахло чужим потом з легким запахом мускату, ще досі на губах чужа слина, плавки треба міняти.

«Щас бы в ванную...” – шибанула в голову недоречна думка (в чужій квартирі, серед ночі!..). Бо ні в якій ванні не відмити такої очевидної зради. Він уявив, як вранці цілуватиме свою Іринку й казатиме їй привіт – і відчув, як спаленіли щоки, а в голову неначе молотом бухнуло. Степан крутився від цих думок як в’юн на сковорідці, диван скрипів і розгойдувався вдвічі сильніше, ніж коли займалися на ньому любощами.

Згадалася вчорашня розмова.

... – Ты меня любишь, солнышко?

– Так, милий…

– Скажы это ещё раз, громче, хорошо, моя ненаглядная?..

– Я кохаю тебе, любий Степанку, одного тебе – навіки.

– Выйдешь за меня замуж?

Тут всі в кабінеті притихли – таких слів від ловеласа Степана ще ніхто не чув. В слухавці помовчало, потім співрозмовниця юнака тихо озвалася:

– Так…

І стільки щирості, стільки наївної віри в його любов прозвучало в дівочому голосі, що навіть байдужі динаміки ввімкненоного кимось інтеркому не змогли спотворити чи принизити сили цієї клятви вірності. Співробітники Степана вибухнули оваціями і криками: «Віват, студент!», «Шампанського за молодят!»

Степан трохи розгубився від такого втручання у його приватну розмову, почервонів, але махнув рукою і ще раз запитав:

– Ир, ты не шутишь?.. И серьёзно выйдешь за меня замуж?.. Тогда завтра несём заявление в ЗАГС, а вечером я приезжаю к тебе со сватами!.. Принимается? Я уже цветы купил, Ира, слышишь, я люблю тебя! – і щасливо засміявся.

…Чи то від сподіяного, чи то від переповненого міхура йому раптом стало так погано, так гірко на душі, що вигнувся дугою і застогнав. Прислухався, по будинку лунало лише притишене хропіння. Степан лежав, розкрившись, але холоду не відчував. Він ціпив зуби і тер кулачиськом груди – там пекло і боліло, аж сльози виступали від розпуки. «Что же я наделал, что же я наделал, дурак?»

Схоплювався і через хвилину знову лягав. Раптом прийняв рішення.

«Больше никогда так не сделаю – это было в последний раз. Поеду домой, приму душ, возьму документы и все расскажу Ирине. Если простит – никогда и не посмотрю на других женщин».

Трохи заспокоївшись такою думкою, Степан притерпівся до своєї біологічної потреби і з нетерпінням чекав ранку, поклавши телефон біля подушки. Нарешті той запілікав. Через кілька хвилин за стіною теж задзеленчав будильник і зайшла заспана Таня. Цьомкнувши Степана в щоку, вона спробувала пірнути до нього під ковдру, але хлопець вискочив звідти як ошпарений і, плутаючись в колошах, намагався одягти штани. Дівчина лягла і ображено відвернулася до стіни. Степан відчув себе останньою свинею, яку випадково пустили до порядних людей. Зашпортуючись в напівнатягнутих штанях, він присів на диван і знічено спробував погладити дівчину по грудях. Та відкинула руку.

– Ну, солнышко, ну, прости, я не хотел тебя обидеть. Ну-ну, не дуйся, я просто спешу на первую маршрутку, домой надо, документы кой-какие взять, право, чего ты, как маленькая?..

Дівчина відсувалася все далі й далі до стінки від чоловічих рук, тож Степан мусив лягти до Тані, щоб заспокоїти. Врешті, й справді негарно вийшло: неначе покористувався нею як річчю, а тепер гидко торкнутися цього тіла, яке ще три години тому обцілував все до клаптика (йому й справді було гидко, тільки не її, а себе).

Степан таки обійняв Тетяну, притягнув до себе її обличчя. Дівчина спершу неохоче відповідала на поцілунок, а потім розпалилася. І через півтори хвилин з-під ковдри жужмом летіли халатик і штани, бюстгальтер і сорочка, плавки і трусики…

Цей раптовий порив жаги почався без всяких прелюдій і відразу ж згорів у кульмінації. Поки Степан похапцем вдягався, шукав у зім’ятій білизні шкарпетки й телефона, Таня заварила чаю.

Похапцем ковтаючи кип’яток й тихцем лаючись крізь попечені губи, він уникав дивитися на дівчину, що час від часу зиркала на нього очікувальним поглядом. «Что я ей скажу?! – все більше злився він на себе. – Не надо было сюда приходить и обнадёживать девушку. Да чёрт с ней, не маленькая, знала, зачем ночевать пустила!” Тут про себе люб’язно нагадав переповнений сечовий міхур, і від зусилля не випустити його вміст на волю Степан аж поблід, коліна затрусилися і застукали одне б одне.

– Ну, всё, Танечка, пока, я побежал – він ткнув дівчину носом в щоку, накинув наопашки куртку і вломився в двері як кабан в дубину. Вибігши з двору, став під якимось кущем і з насолодою розстебнув ширіньку. Під дзюркіт струменя Степан полегшено бубонів до себе:

– А чего ты хотела – чтоб я остался до завтрака, с отцом познакомился? Сперва бы туалет показала, дура. Я ж без «Памперса», а ей бы только о любви говорить. Когда по ногам течёт, не до нежных лобзаний-прощаний…

Нарешті хлопець застебнувся, натяг шапку на вуха і подався в напрямку автовокзалу. Пошарудів по кишенях, встромив цигарку в зуби, думками вже був у новому дні.

Раптом мозок вогнем обпекло: а де ж гаманець? В кишені тільки цигарки та запальничка. Де документи і проїздний, де зарплата? Він гарячково нишпорив по одежі, пам’ятав, що пропили не всі гроші (погоріли б до дідька; значить, хтось витягнув; капець…) Незапалену цигарку вітер крутив під ногами. Степан сів на кам’яну лавку в парку і безтямно дивився під ноги. Хотів вернутися до Тані: по морді дати за те, що витягла гроші, але рештки здорового глузду несхвально прийняли цю ідею. «А если не она?.. Да и предок сейчас проснётся, скандал будет, работу придется менять…». Хотів піти проситися в маршрутку, але взяв сором: знана й шанована людина в містечку, пожмакана й опухла від оргій, без копійки сідає в громадський транспорт?! «Нет, тогда уж точно работу придётся менять… Всё, звиздец моей свадьбе!»

Ще посидів на холодній лавці, спалив кілька цигарок і, відчуваючи, що зад от-от примерзне до каменю, потягся на роботу.

В одній хаті душила ридання в подушці Тетяна, а в іншій цвіла від радості й чекала свого щасливого дня Ірина.

P.S. Степанів колега з сусіднього відділу з’явився на роботу аж по обіді і повернув йому документи та рештки зарплати (забрав їх у товариша, „щоб не згубив ніде і не пропив”). Дві білих „Волги” відправив назад ні з чим все той же товариш. Степан же потягся знову в бар заливати своє горе: Ірина не захотіла з ним навіть говорити (хтось із „добрих людей” бачив їх з Танею у барі...).

А на підвіконні в кабінеті раптово, за якихось півдня, зів’яли 9 червоних троянд. Певне, вони були несвіжими – як і Степанова душа.


 

Автор: Сергій СКІБЧИК www.polissya.net

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити