Авторизація

Бурштинове щастя

( 7 Votes )

– Встаю я рано-вранці, коли ще діти сплять. Піднімаю чоловіка, беру “снаряженіє” - лопату, відро, триногу, ліхтаря, пляшку горілки та “тормозок”. Читаю молитву «Святий Наум, забери у врагів глаза і ум». О четвертій ранку виходимо з хати і велосипедами добираємося на “клондайк”.

Тут вже я не командую. Муж сам вибирає, де копати. Я відкорковую пляшку, наливаю йому сто грам – і починаємо. На 6:00 я маю бути дома. Треба видоїти корову і відправити дітей у школу.

 Запораю все своє хазяйство, беру у термоси гарячий обід, на “вєлік” – і в ліс. Буває, за цей час мій суджений ЩОСЬ і добуде. Оте “добуте” я зразу забираю собі, у торбинку (її ніхто ніколи не пере). У нас ще є щасливе відро, і лопату не міняли.

Фартовий мій муж на таке діло. Де стане і копне, – там і добро здобуде. За накопане в землі ми дітей повиучували, вже трьох попарували. Ще п’ятеро – школярі. А все, що в хаті – то чоловікова заслуга. Він у нас старатель. Як кажуть, «наручний».

В артілі не ходить – сам копає. Колись, було, «пробку» відкриє, де можна багато узяти, його товариші по артілі напоять, самі накопають на тисячі, – а йому й на пляшку не дадуть. От я свою артіль і придумала. Все, що закаже, роблю, аби він лише сам копав.

У добру пору сказати, а в погану – перемовчати, на тому, що накопали, ми й обжилися. І нова хата, і обстановка, і машина, – все звідти, де государство забороняє копати. А де подітися людям? Треба ж їсти, одягатися, дітей на ноги ставити.

Осуждайте мене чи не осуждайте, але я з мужем і дітей на “клондайк” відправляла. Хай знають, як та копійка в хату заробляється: на курях і бичечкові не розбагатієш…

«Камінці» я здаю сама. Брала з собою й малого: так більше довіри. При місті трохи обманюють. Але й перед своїми приймальниками часто не хочеться світитися. Бо як за своїм язиком не задержиш, то за чужим – і подавно.

Що ще дало нам копання? Гроші, впевненість у завтрашньому дні, авторитет. Я завжди даю на храм. У своє село в церкву ікону дорогу купила і відвезла. І в селі людям у позику ніколи не відмовляю. У рокові свята мої на “Клондайк” не ходять.

Єдине тривожить: що цим ділом треба вкрадки займатися. Хай би держава дозволила законно копати – все ж менше розкрадалося б, як нині. Оформився як підприємець чи узяв в податковій дозвіл, заплатив – і спокійно копаєш, заробляючи і собі, і державі. А так лише Європу збагачуємо та самі ризикуємо. Як в облаву не попадеш, то приймальники обмануть чи бандити обберуть. Або в ямі привалить. У нашому селі вже трьох засипало, ледь відкопали. А сусіда Івана синок перший раз пішов – його й привалило. Тепер інвалід. А так хотів на весілля грошей заробити! От і заробив: кохана задерла хвоста і десь у світ подалася, а він у матері на руках. Бо кому треба каліка? Це страшний труд. Ще й міліція ганяє…

 – Маріє, а чого ви ні разу не вжили слова “янтар” чи “бурштин”, а все лиш “камінці”?

– А ви сядьте в якомусь кафе, де збираються старателі і послухайте, чи часто вони вживають це слово. Я – забобонна. Удачу не хочу злякати, а то як птаха полетить. Потім важко буде повернути і спіймати.

– Маріє, правда, що Ваш чоловік «чує», де бурштин у землі?

– Як вам сказати… Тьху-тьху (хай йому буде нівроку), я вже й сама приглядалася. От іде, іде, іде, раз – став. Каже: “Тут!”. А надворі темно, хоч в око стрель. Я й під ноги дивлюся, і по місцині, і по деревах, і на небо… І що ви думаєте: тільки зняли парослю з мохом, на штик прокопали, як лопата з тріском, мов по склу, дернула. Так серце й затьохкало від удачі.

Взяли ми тоді шматок розміром з радіоприймач. Здуру пооббивали. А треба було просто під краном промити. Не для газети скажу: у Ковель возила через знайомих міліціонерів-пенсіонерів. Дві нові автомашини із того кусочка вийшло. Тиждень не спала, поки гроші в селі були. Я їх в пакет та в льоху в сусідки заховала. І хатні не знали. Тільки собака сусідська загавкає – я вже на ногах…

А чоловік мій фартовий на все: і на гриби, і на сіно. Та й міліція нас ні разу не ганяла. Він як нюхом чує. Сказав, що сьогодні нікуди не підемо – і баста! А мені ж знаєте, як хочеться ще накопати того золотого каміння!.. Я до нього і так, я до нього й сяк. Аж тут по селі чутка пішла – обласні соколи-беркути старателів половили. Слава Богу, думаю, що чоловіка послухала.. До лісу командую я, а там – тільки він.

…Багато цікавого із життя бурштинових старателів розповіла Марія. Вона за своїх дітей впевнена, бо хто ходив із батьками на промисел – до сусіда красти не піде. Такі діти ростуть хазяйновитими. У них кожна копійка на щось призначена.

А древня смола почала ще більше цінитися.

Легендарний та чарівний янтар, бурштин – справжній скарб нашого Поліського краю. Утворився він із смоли хвойних древніх дерев, які щезли з лиця землі понад 40-50 мільйонів років тому. Ці смоли – свідки далекого історичного минулого, бо зафіксували у собі і тодішніх комах, і бульбашки прадавнього повітря.

Найцікавіше, що перетворилася смола в бурштин через якийсь катаклізм у природі, коли вода залила великий простір, захопивши ліси на території Литви, Білорусі, Волинської, Рівненської, Житомирської та півночі Київської областей (так звана Балтійсько-Дніпровська зона).

“Сонячний”, “горілий камінь” – раніше він відносився до напівдорогоцінних. Хоча, як ми знаємо, це закам’яніла смола. Справжній янтар є тільки на березі Балтійського моря і у нас на Поліссі. Він має справді дивовижну окраску – від світло-жовтого до зеленуватого (тільки на Поліссі). Буває темно-коричневим, чорним, білим і голубим. Голубий янтар зустрічається тільки на березі Балтії від Клайпеди до Калінінграду. А білий янтар – то взагалі велика рідкість, відповідно, й ціна найвища. Бо білого бурштину у світі добувається лише 1-2% від усього янтарю.

Цей дивовижний скам’янілий згусток сонця з давніх-давен використовувався людиною. Спочатку жерцями-волхвами на древлянських землях. Переважно янтар носили як оберіг від злих духів, а потім як прикраси.

Сьогодні його призначення та використання значно розширилося. Закам’янілу древню смолу використовують у медицині. При сухій перегонці із бурштину виділяється бурштинове масло. Воно входить до складу багатьох антибіотиків, біостимуляторів. Приміром, у нашому краї під час воєн стріляні рани заливали сумішшю яйця і розтопленого бурштину або соснової живиці. У продажі є бурштинова горілка, яку теж використовують двояко: і для лікування шлункових захворювань, і для підняття настрою.

Використовують у лаковому та сургучному виробництві і янтарну каніфоль, а янтарну кислоту – в фотографії.

 Як не прикро констатувати, але видобуток бурштину – протизаконний. Хоча місцева влада неодноразово зверталась до уряду з клопотанням про легалізацію цього “промислу” – але десь у верхах ця ініціатива й потонула (як кажуть, шукай, кому вигідно…). А дарма – видача ліцензій на зайняття цим видом діяльності принесла б державі значний дохід. Та й злочинів у цій сфері було б менше, і зайнятість людям була б. Перекопані старателями «клондайки» потребують високозатратної рекультивації і довгі роки на відновлення родючості земель.

Копати чи ні?

Питання однозначне: з точки зору закону – ні! За незаконний видобуток бурштину Кримінальним Кодексом України передбачене немале покарання: штраф до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян чи обмеження або позбавлення волі на строк від 2-х до 5-ти років.А з людської точки зору – як пофортунить…

Але хотілося б сказати одне: “Дай, Боже, щоб бурштинові сльози Сонця ніколи не перетворювались у людські”.

 


 


Галина Тєтєнєва


 

Коментарі   

 
+1 # Port_Noi 08.12.2012, 06:00
Що там говорити про "старi" скарби...
Адже прямо зараз природнi дари нашого краю вiдшукуються, викопуються (точнiше сказати - вимиваються) i вивозяться на очах i зa мовчазною згодою наших сiльских рад i обранцiв району... Невже рiшення мiсцевоI влади вже абсолютно нiчого не важать? Чи вони взагалi не iснують? Тi рiшення... чи Ради?
Адже можна було б не мрiяти про "янтарнi" кiмнати, а реально покращити добробут не окремих "копачiв", а полiсян хоча б нашого району...
Aвжеж, на це потрiбно затрачати час i сили, перемагати байдужiсть i грошолюбство, але нашi дiти i внуки будуть вам щиро вдячнi. Не за пограбування природи, сплюндрованi поля i узлiсся, перемиту родючу землю i раптовi провалля в лiсах, а за розсудливi, мудрi рiшення народних обранцiв на користь людям, що проживають на цiй землi, i тiй самiй годувальницi.
Чи будемо далi жити за старим принципом:- "Увiрвемо тепер - а там, хоч трава не рости" ?
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 111 гостей на сайті