HomeІсторія, дослідженняІсторія, дослідженняКороткі етюди великого життя: Тарас Шевченко у спогадах сучасників (продовження)

Короткі етюди великого життя: Тарас Шевченко у спогадах сучасників (продовження)

( 0 Votes )

Кажуть, Шевченко не раз сідав із селянськими дітьми у коло і розповідав казки, співав дитячих пісень, яких знав безліч, і робив пищики.

Якось він пішов малювати Золоті Ворота і почув плач: у глибокому рову плакала дівчинка. Як умів, поет втішив її, поніс до Золотих Воріт і всадовив на свою квітчасту хустку. Плачучи, дитина все повторювала «мама», «неня», і ніхто з перехожих її не впізнавав.

Разом з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським Шевченко поніс дівчинку, щоб сповістити у поліцію. Але біля Софійського собору їм трапилася налякана матір, і зраділий Шевченко почав жартувати, уявляючи, як би то виховував дочку.

В Орську він залюбки бавився з дітьми Лаврентьєвих, а їхнього сина («все жартом та ласкою») навчав грамоти. Балував старшу доньку Ускових Наталію і дітей Жемчужникових. Приходив інколи й серед ночі і без церемоній будив, щоб надивитися на них.

Діти зворушували його до сліз, і для них він нічого не шкодував. Якось, маючи «зайві» гроші, накупив на базарі стільки ласощів, що насилу приніс. Усе роздав дітям. А після обіду привезли ще й віз груш, яблук, пряників, бубликів – і їх теж розділили на вигоні. Шевченко був сам не свій. Бігав, метушився, пустував. А якось мовив: «Кого люблять діти, той, значить, ще не зовсім поганий чоловік».

Перші відгуки на «Кобзар»

Першим, хто привітав поета з виходом «Кобзаря», був письменник та етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Це йому належить зворушливе поетичне послання: «Гарно твоя кобза грає, / Любий мій земляче, / Вона голосно співає, / Голосно і плаче. / Ні, не люди тебе вчили, / Мабуть, сама доля, / Степ та небо, та могили – / Та широка воля». Розчулений Шевченко при зустрічі щиро подякував побратимові по перу: «Спасибі».

Зреагувала на появу «Кобзаря» і літературна критика. Ще за життя поета з’вилося сім рецензій на «Кобзар» 1840 року, три – на «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 року та десять – на «Кобзар» 1860 року. Увагу рецензентів привертали й поеми «Гайдамаки», «Гамалія» і «Тризна». А найбільш помітні відгуки про творчість Шевченка належать Миколі Костомарову, Пантелеймону Кулішу і Данилу Мордовцю.

Чи був Шевченко книголюбом?

Т.Г.Шевченко. Автопортрет. 1857 рік.мНа думку І.Тургенєва, Шевченко читав мало, а знав і того менше. Однак думка відомого письменника здається суб’єктивною. Справді, й інші сучасники стверджують, що книжок Шевченко не збирав. Але відомо й те, що твори  Адама Міцкевича у нього були настільними. Добре знав Шевченко творчість Вальтера Скотта, беріг окремі книжки «Современника», а перебуваючи в Оренбурзі, радив актрисі Катерині Піуновій, які книги варто прочитати. Той же І.Тургенєв якось поцікавився, якого автора слід йому вибрати, щоб швидше навчитися української мови. Шевченко не задумуючись відповів: «Марка Вовчка! Він один знає нашу мову!» А це значить, що  Шевченко всерйоз цікавився творчістю Марка Вовчка.

М.Савичев, відвідавши Шевченка на засланні, стверджував, що на службі поетові не вистачало не тільки грошей, але й книжок. Їх ніде не можна було купити, а комендантську бібліотеку поет-засланець вважав надто малою. Читав те, що зрідка надсилали знайомі з Оренбурга, а у свій рукописний щоденник вписав багато чужих поезій. Солдати не раз заставляли у шинку його книжки, і він їх викуповував.

Відомий Шевченко і як автор цікавих ілюстрацій до творів Вільяма Шекспіра, Даніеля Дефо, Миколи Гоголя, Михайла Лермонтова, Миколи Полевого, Григорія Квітки-Основ’яненка, Миколи Надеждіна та інших авторів. Чи брався б він за ілюстрування, не знаючи самих творів і не захоплюючись ними?

Актор, декоратор, різьбяр…

Шевченко не тільки задушевно співав, але й, співаючи у товаристві, акомпанував собі на гітарі. Про це дізнаємося у спогадах російського журналіста й історика Віктора Аскоченського.

Будучи на засланні, поет не раз брав участь у виставах як актор і декоратор. Так, у п’єсі Олександра Островського «Свої люди – поквитаємось» зіграв роль Рисположенського. І хоча репетиціями нехтував, грав, кажуть, чудово. Після вистави комендант Новопетровського укріплення Антон Маєвський навіть почаркувався з ним: «Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував Бог: ти й поет, і живописець, і скульптор, та ще, виявляється, і актор… Шкода, голубе мій, одного: що не обдарував він тебе щастям!.. Ну, та Бог не без милості, а козак не без долі!..»

У водевілях Шевченко не грав, але охоче допомагав їх ставити. Не маючи змоги малювати, захопився ліпленням – і виготовляв фігурки Христа, якого мучать юдеї, киргиза, що у кибитці грає на домрі, або жінки, що товче просо, а біля неї бавляться діти. Свої витвори він охоче роздавав людям.

Згодом його захопленням стала плоскорізьба. Коли ж в останню ніч його відвідав М.Лєсков, на столі у Шевченка лежали два стосики укладеного ним букваря, а під рукою – «малоросійська граматка», яка явно його непокоїла. Навіть в останній час він думав про свій народ і свою Україну!

Шевченко і церква

Як видно із спогадів сучасників, Шевченко (як і його духовний предтеча Григорій Сковорода) розмежовував поняття віри і церкви. У нього можна знайти гострі висловлювання на адресу церковників і «візантійства». Але поруч із докорами знаходимо й напрочуд зворушливі звертання до Бога. Очевидно, все це йшло до поета з народних глибин, коли людська душа вклонялася небесам і в той же час докоряла їм за тяжке земне існування.

Колишнє, ще в дитинстві, читання псалтиря над покійниками дорослий Шевченко жартома називав «професією». Юний читець, кажуть, міг і пропустити якусь сторінку, зате виразність і швидкість читання подобалися людям. Віруй глибокорозумно, радив він своєму другові Андрію Козачковському. І хоча А.Ускова у спогадах стверджує, що ніколи не бачила його у церкві, поет, за іншим твердженням, не терпів блюзнірства. Вважав, що «знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей, нерозумно і злочинно».

Стосунки з поляками

По-польськи Шевченко говорив добре і правильно, вкраплюючи українські фрази. Любив мазурки Ф.Шопена. А в юності палко закохався у польку Ядвігу Гусиковську і під її впливом освоював польську мову.

Письменнику й історику Миколі Костомарову, з яким організовував Кирило-Мефодіївське братство, не раз докоряв: «Слухай, хочеш будувати новий світ слов’янськими руками, а боїшся з ляхом говорити про це!». Той виправдовувався: билися ми! Але на Шевченка це не діяло: билися, як було за що.

У 1850 році поет зблизився з поляками-засланцями. Їхнє товариство часом його навіть обтяжувало («Та оті проклятущі ляхи заманили мене до себе та й не випускали!»). Але поділяв їхнє волелюбство і говорив: «Ви знаєте, що втратили, а те, що втратили, хочете повернути»; «Билися ми, мордували один одного і домордувалися до спільної неволі».

Сучасники відзначали, що в усіх суспільних верствах, зокрема серед поляків, було багато цінителів Шевченкового таланту. А він сам у кожній людині цінував насамперед гідність.

Шевченко і «мовне питання»

Шевченка по праву називають творцем літературної української мови. Але національного генія України відзначає таке ж шанобливе ставлення до мов інших народів. За свідченням сучасників, він вільно говорив по-польськи, а Айру Олдріджа, талановитого негра-трагіка, величав по-англійськи: «The artist» («Митець»).

Як відомо, є російськомовна частина «Кобзаря». Російською написані і його повісті та «Щоденник». А ще цікаве твердження залишив І.Тургенєв. За його словами, під час перебування у Петербурзі Шевченко «не на жарт став носитися з думкою створити щось нове, небувале, для нього одного можливе…: поему такою мовою, яка була б однаково зрозумілою і росіянину, і малоросу». Класик російської літератури стверджує, що початок цієї поеми чув від самого Шевченка, однак літературний експеримент (створити «спільну мову», подібну до нинішньої есперанто) поетові не вдався.

Шевченко картав царат за його жорстокість, мужньо заявляв, що під гнітом самодержавства «на всіх язиках все мовчить». І не дивно, що з дев’яти промов над його могилою шість прозвучали українською мовою, дві – російською, а одна –  польською. Смерть Шевченка стала спільною втратою і спільним горем усіх слов’ян.

Підготував Олексій ГОРОДНИЙ.

На знімку: Т.Г.Шевченко. Автопортрет. 1857 рік.

Матеріали по темі:

 

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.