HomeІсторія, дослідженняІсторія, дослідженняТрагедії Парослі. Початок нової конфронтації чи поле для примирення?

Трагедії Парослі. Початок нової конфронтації чи поле для примирення?

( 0 Votes )

Через тиждень з початку нападу Німеччини на Радянський Союз, а саме 30 червня 1941 року ОУН під проводом Степана Бандери, проголосила у Львові відновлення на західноукраїнських землях української державності і сформувала орган крайової влади на чолі з Ярославом Стецьком — Українське Державне правління.

А вже через кілька днів, 6 липня 1941 року Степан Бандера та значна частина активістів ОУН були заарештовані німецькими окупаційними властями і після відмови скасувати акт відновлення Української держави були ув’язнені.

„Немає ніякої вільної України – заявив 26 серпня 1942 року в своєму виступі на нараді в Ровно рейхскомісар України Еріх Кох. – Мета нашої роботи повинна полягати в тому, щоб українців змусити працювати на Німеччину, а не в тому, щоб зробити їх щасливими”.

Емігрантський польський уряд почав розбудовувати у Західній Україні і Західній Білорусії збройні структури, щоб після поразки Німеччини власними силами відновити територіальну цілісність довоєнної Польщі. Вони вступали у збройні сутички як із загонами УПА, так і з радянськими партизанами (з останніми, щоправда, частіше йшли на замирення і співпрацю. Та й між оунівцями і червоними партизанами до 1943 року неодноразово заключалися договори про нейтралітет, про що згадує у своїх мемуарах І. Водоп’янов; по річці Случ навіть проходила своєрідна „лінія Мажино”, що розмежовувала зони контролю націоналістичних і радянських угрупувань Почалося масове насильницьке вивезення молоді до Німеччини. Стало зрозуміло, що ніяка окупаційна влада, чи то польська, чи то російсько-більшовицька, чи то німецько-фашистська не дозволить мати самостійну Українську Державу і постало питання мати військову структуру, яка б захищала українців від окупантів різних мастей.

 Бачачи, що німецька влада, яка обіцяла дати державність Україні, фактично відмовлялась від своїх обіцянок, ОУН приймає звернення до українців іти в ліси, де буде створюватись Українська повстанська армія. У донесенні з окупованих районів сходу за № 14 (Берлін, 31 липня 1942 р.) під грифом «Секретно!» начальник поліції безпеки і СД доповідає (про націоналістичний спротив у Володимирці): «Організація Бандери поширила 4-й номер нелегальної газети під назвою «Бюлетень». Одна із статей спритно намагається настроїти населення проти німців... Зокрема, там можна прочитати таке: «Рік 1942 приніс нам переміну. Один тоталітаризм зник, а інший зайняв його місце. Дев'ятимісячний досвід показав, що на Сході нічого суттєвого не змінилося. Ми займаємося тоталітаризмом, особливо другим, тому, що йдеться про ставлення німців до української нації. Два види тоталітаризму подібні своєю головною метою, різна тільки їхня тактика. В обох випадках під привабливою маскою – з одного боку соціалістичний рай, з іншого – щасливе життя у «Новій Європі», – криється той самий ворожий нам імперіалізм» (стор. 568-569).

Більшість українців, які були на службі в німецькій поліції, пішли із зброєю в ліс до УПА та почали війну проти німецької окупаційної адміністрації. На їх заміну окупаційна влада створила польську допоміжну поліцію. І місцеві поляки, яких на той час на Волині проживало біля 15-20%, користуючись підтримкою польської поліції і німецької окупаційної влади, розпочали терор проти українців, показуючи хто на Волині є господарем. Складали списки неугодних українців і передавали німцям як українських партизанів-бандитів чи помічників бандитів, а німці проводили каральні акції проти українців. Поляки теж бралися за зброю. Скажімо, після знищення Парослі поляки у відповідь спалили Дубівку.

У 1942 році радикальними каральними діями польські й радянські партизани довели населення до супротиву. Скажімо, у Веретино польський загін вирізав чи не всіх дорослих сельчан, а маленьких діток поляки нанизували на кілки, – свідчила жителька села Острів Анастасія Михайлівна Сергійчук. В результаті цієї різанини у Балаховичах і Острові були створені загони самооборони, які робили каральні акції у відповідь (наприклад, у Гуті Степанській, де стояв польський гарнізон). Як свідчать партизанські зведення, у травні-червні 1943 р. польська допоміжна поліція спільно з німцями знищила майже чверть українського населення Людвипольського району на Рівненщині, включаючи людей похилого віку, жінок і дітей.

Емісари Армії Крайової наказували місцевим полякам противитися возз’єднанню західноукраїнських земель з радянською Україною, бо то, мовляв, споконвічно польські землі, а також відмовляти в допомозі і червоним, і жовто-блакитним (запідозрених чекала сувора покара). Результатом у відповідь стали погроми „мазурів” (так називали на Поліссі поляків).

У 1943 році поляки при підтримці німців стали озброєно опиратися повстанцям УПА. Гітлерівці допомагали полякам зброєю, одночасно створюючи польську поліцію взамін української, яка пішла в УПА. Скажімо, в Колках на той час поліція складалася виключно з поляків. Деякими польськими комітетами самооборони керували ксьондзи і вчителі, як, скажімо, у Володимирці або в селі Стахувка. Поляки спільно з німцями брали участь в каральних акціях проти ОУН-УПА. Так, ними повністю спалене село Трипутні і частково Грані як найбільш націоналістичні. 11 травня 1943 року поляки спільно з німцями оточили село Цепцевичі, розгромили націоналістів і забрали українську молодь для відправки в Німеччину. Про це йшлося у доповідній записці про українських націоналістів на території Рівненщини В. Бегми від 28 травня 1943 року.

Також в ході міжетнічних зіткнень лише поблизу Володимирця було знищено такі німецькі, польські та чеські села і хутори, як Копачувка, Суня, Пареспа, Пульк, Вельке, Зульне, Пжерву, Янувку, Пубреювку, Сеткувку, Залавище, Крушево, Вили, Дембову Гору, Ковбонь, Бурки, Корчемку та Церквище. Однак лише поляки досі шукають винних у тих буремних подіях…

Ворожнеча наростала в геометричній прогресії. Нас звинувачують, що бандерівці вбивали беззбройних жителів. Ми не стоїмо на позиції “Ні, не вбивали”. Адже війна, яка йшла на наших землях, крім визвольної, мала всі ознаки громадянської, коли ради ідеї брат йшов проти брата. І для однієї, і для другої сторони, як відзначає той же польський дослідник Ґжеґож Мотика, принциповим було визнання прав на цю ж саму територію.

І заява польського еміграційного уряду від 31 березня 1943 року, і документи ОУН 1942-1943 рр. не залишають сумнівів – жодна зі сторін, попри вкрай несприятливі для обох народів умови, не здатна була на порозуміння. Таку позицію історики виправдовують «суспільними настроями» поляків та українців. І як підсумок Гжегож Мотика в своєму аналізі позицій обох сторін наводить читача на думку про відповідальність лідерів обох підпільних рухів та керівників польського еміграційного уряду за подальший розвиток подій.

На зламі 1942-го та 1943 року, себто, після завершення першого етапу знищення євреїв, з німецьких поліційних відділів, які були допоміжними для Айнзацґруп, масово дезертирували українці. Вони перейшли до УПА.

Згідно з принципом «поділяй і владарюй» німці замінили їх поляками. Дезертирство українців, як стверджує український історик Володимир Сергійчук, набуло поширення після арештів та розстрілів українських поліціантів німцями.

Найімовірніше, це було наслідком вдалої провокації совєтської розвідки, яка підсунула німцям матеріали про причетність поліціянтів до українського підпілля. Водночас, з пізньої осени 1942 року в цивільній адміністрації почали переважати службовці польської національності. Тож відділи поліції брали участь у «відплатних акціях» за поодинокі атаки українських партизанів на німців та випадки знищення польських сіл та колоній.

Але УПА справді на той час уже була реальною багатотисячною армією, яка контролювала цілі території. Це підтверджують і архівні документи:

«Совершенно секретно. Начальнику УШПД тов. СТРОКАЧУ

С 8 июня районный центр Владимирец окружён националистами, вооружёнными одной пушкой, станковыми и ручными пулемётами, с заданием разбить немцев и вооружённых поляков, установить власть и наступать на партизан.

10.8.43 г. №344-347 Тимофеев (ЦДАГО, ф.62, оп.1, спр.1348, арк.212)».

Утім, на відміну від радянських партизан, боротьба націоналістів мала пропагандивний і захисний напрям. Це підтверджували й керівники партизанських з’єднань. 24 квітня 1943 р. командир партизанського з'єднання І. Шитов доповідав Українському штабу партизанського руху: "Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються, в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населення і коли німці нападають на них".

Але це тема зовсім іншого дослідження, до якого ми ще згодом повернемося. Нині ж висновок вбачається такий: історію не треба переписувати – її треба вивчати, скрупульозно, доскіпливо і мовою документів, а не політичних ідей. У війні не буває однієї сторони білої і пухнастої, а іншої злої і ворожої. Усі війни – неправедні. Вбивали з обох боків, і невинних іноді гинуло більше, аніж противників з ворогуючої сторони.

Тож чи варто сьогодні, після більш як 70-ти річної давності, шукати виправдання чи звинувачувати одну або другу сторону? Ознайомлюючись з матеріалами тих подій, які часто є суперечливі, постає досить драматична, трагічна та ганебна сторінка нашого спільного з поляками життя.

 І досить цікаво, чому колись у народній Польщі і в СРСР не ставились так гостро ці питання, коли було ще багато живих свідків?..

А, мабуть, тому, що комуністичні будівничі Радянського Союзу на чолі з Й.Сталіним та націонал-соціалісти робітничої партії Німеччини на чолі з А.Гітлером досить вдало вміли влаштовувати провокації по зведенню лобами різні народи, щоб легше було ними управляти.

Скажімо, українців звинувачують у колабораціонізмі з гітлерівцями.

Але чи багатьом відомо, що за фактами, наведеними у Вікіпедії та в книзі Валерія Семененка і Людмили Радченко «Великая отечественная война: как это было…», на початок 1943 року в допоміжних поліцейських підрозділах нараховувалось не менше 1,5 мільйона чоловік різних національностей (в тому числі 400 тисяч росіян, 300 тисяч українців, по 40 тисяч білорусів, литовців і татар, 60 тисяч латишів, 50 тисяч естонців, 140 тисяч уродженців Кавказу, 200-300 тисяч жителів Середньої Азії). З них більше 500 тисяч служили безпосередньо в частинах вермахту – кожен 16-17 солдат гітлерівської армії був родом з Радянського Союзу або дореволюційної Російської імперії...

Мабуть, сьогодні не потрібно вже ворушити те, від чого кров в жилах холоне. І, здається, правильна вироблялась формула: “Просимо вибачення і вибачаємо”. Нехай історики, дослідники вивчають цю криваву трагедію в комплексі, а не політики висмикують окремі криваві події з польсько-українського конфлікту тих часів, зокрема нашу Парослю, і роздмухують нову ворожнечу.

 Вважаємо вкрай неприйнятною думку лідера керівної партії Польщі “Право і Справедливість” Ярослава Качинського, який наголосив, що майбутнє польсько-українських відносин під питанням через трактування в Україні власної історії, зокрема, ролі УПА. Появляється новий шовіністичний сусід, який так само, як і попередній, нав’язує свою історію, в ультимативній формі пропонує відмовитись від власної — української?..

 Виходить, поки українці тримають східний фронт, захищаючи цивілізовану Європу від хижого ворога, в цей же час проросійські налаштовані члени суспільства у дружній нам Польщі підступно готують підступний удар Україні в спину, роздмухуючи попіл давнього багаття?..

 Мабуть, правильніше було б взяти всім повчальний урок з минулого і нарешті пробачити один одному – щоб більше ніколи таке не повторювалось між нашими народами.

Олександр Бобрик,

голова Володимирецької РО УНП.

Сергій СКІБЧИК,

член Національної Спілки журналістів України.

 

У вас недостатньо прав для коментування.