HomeНаше життяПро те, що хвилюєНедобудований Дім престарілих у Рафалівці руйнують місцеві варвари

Недобудований Дім престарілих у Рафалівці руйнують місцеві варвари

( 0 Votes )

У «Володимирецькому віснику» за 30 вересня 1998 року з цікавістю переглянув статтю Олени Ярощук «Замість кафе – соціальний заклад» про реконструкцію приміщення колишнього райвійськкомату у територіальний центр соціального обслуговування одиноких громадян. Теплою, простою і проникливою була ця розповідь про важке народження потрібного райцентрові соціального закладу. Жорстока криза позбавляла людей не тільки роботи, а й засобів до існування.

І в тій непростій ситуації на підмогу зубожілим землякам поспішив голова РДА Володимир Мельник: порозумівшись із напівопозиційною районною радою, він узявся за створення терцентру. 

Цей заклад (щоправда, під зміненою назвою) уже довгий час служить доброму ділу. Тоді ж не кожний і вірив у його життєздатність. Будучи породженням бідності, до якої навернув Україну капіталізм, новостворений територіальний центр і сам бідував. «Без спонсорської допомоги аж ніяк не обійтися», – констатує у своїй публікації О.Ярощук. Але місцеві підприємства, які ще працювали і на які кожний зазвичай розраховував, у ряди спонсорів не поспішали. Овочеву консервацію, щоправда, надав крохмале-патоковий завод, дошки на підлогу – антонівське підприємство «Вікторія», хліби-пасочки до Великодня – хлібокомбінат. А от комерційні структури, як зазначається, «пособити відмовилися». Так само – й трудові колективи, де свого часу трудилися нинішні зубожілі колеги-ветерани.

Журналістка нікого не засуджує. «Справа вимагає великої гуманності й людяності. А якщо цього немає? – міркує вона. – Можливо, зразком благочинства послужать релігійні громади. А відтак відгукнуться й інші не припсовані конкуренцією добрі душі».

До цієї фрази ми ще повернемося. А поки що вустами О.Ярощук нагадаємо, що «центр зобов’язався обслуговувати 25 пенсіонерів. Ті, хто приїздитиме у справах до Володимирця, зможуть тут обігрітися й пообідати, отримати лікарську пораду і поспілкуватися».  Зазначивши, що в районі «понад півтори тисячі одиноких престарілих людей», з яких «тільки 228… обслуговуються відділенням соціальної допомоги», О.Ярощук завершує розповідь зрозумілим кожному, хто ще не зачерствів, зверненням: «Зробімо його (терцентр – ред.) для стареньких і дбаймо про них. Кожен по-своєму, по своїх можливостях. А якщо вже не можна нічого – даруймо їм хоч співчутливий погляд, пам’ятаючи, що невелике може стати для когось значним…»

 

Старість – найтяжча хвороба!

Минуло добрих 15 років, але бідність, якщо вона є, з роками не міняється. Людина скромного статку з острахом, як і  колись, заходить у магазин. Бо ж купуєш мало, а гаманець порожніє на очах. Одинокість у старості так само дісталася не одному десятку людей. А що це так, підтверджує лист, що недавно прийшов у редакцію.

«В нашому будинку проживає сімя, – пишуть мешканці однієї з райцентрівських багатоквартирок. – Ми вже не можемо більше терпіти іздівательства  над нами. Баба лежача… Допомоги ніякої немає. Як можна прожити на бабину пенсію? Немає дров. Немає води. Щось поламалось у туалеті. В хаті безлад, сморід, слимаки… Так огидно, що вже не можемо витримати. Просимо вас, шановні, молимо, благаємо: допоможіть. Хіба у районі немає служби чи влади, щоб щось зробити?..»

Свідомо не даємо ні адреси, ні імені, вказаних у листі. Так велять елементарні правила людської етики. А от долею старенької спробували перейнятися, тим паче, що авторові цих рядків вона добре знайома. Якою ж непосидою вона була! Уже в солідному віці зустрілася якось на Рубані, в лісовому урочищі за 4-5 кілометрів від Володимирця. За плечима – коробка з грибами. А попереду – довга дорога додому, яку треба було здолати пішки!..

Але не тільки непосидючістю вона мені подобалася. Це була жінка з незгасаючим вогнем у серці. Тож у молоді літа трудилася так, що удостоїлася поїздки на ВДНГ у Москву. А ледарі, прогульники й гуляки остерігалися її слова, як кропиви: кожному різала правду, хто як заслужив.

Але старість, раз уже судилося до неї дожити, сягає краю, на якому вже несила й води зачерпнути. Знемогла колишня до всього не байдужа трудівниця. І порадувало лиш одне: коли взявся за розгляд листа про бідове її становище, селищна влада вже зацікавилася її долею. У неї побували представники селвиконкому. Селищний голова Олександр Осмолович особисто навів контакти з уже згаданим терцентром і домовився про допомогу. Залишалося хіба що пересвідчитись у дієвості досягнутих домовленостей. І в розмові зі мною в.о. директора терцентру Галина Юрко запевнила, що все, що в їхніх силах, для старенької зроблять. Це і харчування, і посильна допомога в домі, і можливий гігієнічний догляд. Щоправда, Галина Остапівна просила: у вихідні дні старенькою мають займатися родичі.

Отут і стикаємося з разючою ситуацією: знеможена старістю людина чекає співчуття і підтримки, але маючи внуків і племінників, почувається самотньою і всіма забутою. Про християнські цінності, милосердя і доброту, ніхто чомусь не згадує!  

Завдяки владному втручанню людську драму загладили. Через тижнів два бабцю забрав до себе внук – і потреба турбувати соціальних працівників відпала. Сталося по-родинному, як і мало бути. Але прикрий осадок на душі залишається: людська драма послабшала лише після тривожного листа, яким вдарили у набат сусіди. Адже хвора знесилена жінка, не один день сам на сам борючись зі своєю неміччю, сподіваного співчуття не мала. Схоже, родичі розраховували на сусідів, сусіди – на родичів, а висновок тим часом простий: якими б не були мотиви, і «свої», і «чужі» виявилися не на висоті. Кожний, пробачте, вернув носа від переповненої стражданням квартири, а от з допомогою, щоб усе по-людськи і по-християнськи, не поспішав.

 

Якщо зі старістю зійшлася одинокість… 

Отут і повернемося до наведених вище слів: «Можливо, зразком благочинства послужать релігійні громади. А відтак відгукнуться й інші не припсовані конкуренцією добрі душі…» Зробимо це з дещо інших мотивів. Але спочатку – невеличкий екскурс у не таку вже й далеку історію. Сталася вона років п'ятнадцять тому. Райдержадміністрацією керував Володимир Мельник, пам’ятний володимирчанам прекрасним бульваром Тараса Шевченка у райцентрі. І чисто по-людськи жаль, що ще один хороший задум (може, найкращий) Володимиру Денисовичу не завершений, а «спадкоємці» ним не перейнялися. Мова – про Дім престарілих у Рафалівці, який мав облаштуватись у приміщенні селищної лікарні, яка щойно пережила новосілля.

То було мальовниче узлісся на східній окраїні Рафалівки. Уявляю, як зручно почувалися б у своєму домі-пансіонаті старенькі одинокі люди, якби їх оточили невдаваною турботою. У селище піти – будь ласка, воно поруч! Подихати хвойним повітрям у бору – он він, рукою подати! Районна та селищна влади просто захопилися гуманною ідеєю. І я був там із депутацією, очолюваною головою РДА. Приміщення перепланували з прицілом на зручності для майбутніх пожильців – і на обох поверхах кипіла робота. Штукатурилися стіни, рівнялася долівка, вставлялися «теплі» вікна. Хотілося приїхати сюди на новосілля, але моє бажання не збулося…

Може, голова РДА вознісся до хмар і десятки тисяч гривень «вгепав» у нікому не потрібний прожект?

Заговорив про це з працівниками селищної ради і місцевими жителями. Проблему одиноких соціально вразливих людей вони визнають. А що вже говорити про район? Знедоленим одиноким людям, чим можуть, допомагають соціальні працівники. На жаль, можливості того ж територіального центру, який майже два десятиліття протистоїть бідності, обмежені. При ньому діють три відділення. Та варто одному з них прийти на підмогу стражденному – іншим шлях до нього закритий. Допомагаючи немічним, терцентр не може у повному смислі слова їх доглядати. Але трапляється, що обставини, як у випадку з уже згаданою бабусею, вимагають саме цього.

Дім престарілих, хоч і не замінить рідної хати, був би для багатьох знахідкою. На жаль – не став. Пройшло півтора десятка безплідних літ. І жаль було бачити, як рафалівчани не вберегли призначене для цього приміщення. Власне, воно на тому ж узліссі. Але гірко дивитися на причинені, але не замкнені від селищного варвара двері. І закипало обурення, коли одне за одним помічав просаджені каменюками пластикові двокамерні вікна. Чиясь безтолковість руйнівними хвилями прокотилася порожніми коридорами і кімнатами, і не було видно кінця цій дурості…


 

 

– Якщо вже не можна довершити розпочате, віддали б цей довгобуд селищній молоді. Люди самі довели б усе до пуття, і в цих стінах не біснувалися б нахабні, безсовісні селищні зірвиголови, – мовив місцевий житель, зацікавившись нашим приїздом. І владне рішення, навіть не на користь Дому престарілих, треба приймати. Кажу так, бо думку повернути будівельників на цей напівзабутий об’єкт в РДА сприйняли без особливого ентузіазму. Ні, не заперечували: дім для знедолених потрібний. Але коштів, принаймні найближчими роками, у райбюджеті не знайдеться. Крім аварійної озерецької, така ж ветха школа у Степангороді. Словом, рада душа в рай, але гріхи не пускають…

Отже, людською одинокістю займатимуться усе ті ж соціальні служби? Але тоді треба виявити всі можливі їхні резерви і максимально ними скористатися. Вони не безмежні, усе ж – є. А там, дасть Бог, дійде черга і до мученого-перемученого Дому престарілих. У всякому разі, автор бачив такий дім не в місті і не в селищі, а в галицькому селі Денисові на Тернопіллі. Йому багато десятиліть. Але прижившись у селі, він пережив усі українські кризи й революції і залишається надійною підмогою знедоленим землякам. Виходить, денисівчани і Дім престарілих обладнали, і два музеї відкрили, і пам’ятниками увічнили своїх видатних односельців, а ми – всім районом! – клянемось у безвиході і безпорадності? Якщо районний бюджет безсилий, тоді маємо мобілізувати всю районну громаду, місцеві організації і товариства, попросити на підмогу церкву – і, як наслідок, запевнити знедолених земляків, що ні в біді, ні у старості їх не залишимо. Зрештою, кожного, якщо судилося, жде старість. І ніхто достеменно не знає, якою вона буде.

Олексій ГОРОДНИЙ

На знімку автора: де мали жити самотні люди, там «тусуються» рафалівські лоботряси…

 

У вас недостатньо прав для коментування.