HomeНаше життяПро те, що хвилюєУ Дубівці поглумилися над пам’ятником (+фото)

У Дубівці поглумилися над пам’ятником (+фото)

( 0 Votes )

«У темному бору, на лугу сидить птиця-синиця, всі до неї йдуть, всі її бояться, а ніхто від неї не втече…»

Ця народна загадка – про смерть. Сувору і безкомпромісну, яка, не знаючи вибачень і попереджень, просто прикликає чергового обранця чи обраницю. Але бува й так, що «птаха», якій однаково, вельможа перед нею чи простак, мов забуває про людину, хоча та просить-благає, аби сувора провідниця до вічного спокою припинила земні страждання знеможеного муками створіння.

Студентом-третьокурсником цю сувору правду життя я сповна відкрив у короткій, в сім абзаців, новелі Олександра Довженка, яка вражала навіть своєю назвою – «Недоля». Згодом вона не трапилася мені у жодному з довженківських видань. Але на списаних кульковою ручкою привезених з архіву трьох листочках значиться дата – 1942 рік. Знайшов я цей твір у фронтовій газеті, працюючи зі студентською дослідницькою групою у Подольському військовому архіві. І мене приголомшила сувора оголеність життєвої правди: яскравий образ приреченого на вічну муку бійця, якого з відбитими ногами та відмороженими руками підібрали на полі бою.

«Не прийняли його ні жінка, ні батько, ні мати… Попрощалися, поклонились йому до землі і, обливаючись невтішними сльозами, понесли своє лихо у світ за очима. А він лишивсь по той бік світу. Смерть не всміхнулась йому. Вона пройшла, не глянувши на нього своїм невблаганним оком. Вона лиш походя доторкнулась до нього, щоб не забув уже він її ніколи ні на хвилину, щоб кликав її в розпачі і тузі і шукав голодними очима, щоб прагнув до неї усім своїм молодим єством, як багатий душею юнак, що його доля поразила любов’ю до невблаганної безсердечної красуні…»

Промовистими словесними мазками малює Довженко-художник солдата-страдника, який не життям, а земним своїм щастям заплатив за Батьківщину. Можливо, хтось навіть дорікнув автору, що не впустив у зболені слова властивого людині патріотизму і неодмінного у час війни героїзму. Але місточок від цієї розповіді мимохіть перекинувся до того, що на минулому тижні побачив біля солдатського монумента у Дубівці.

«Не прийняли його ні жінка, ні батько, ні мати», – перемагаючи душевний біль, пише Довженко, відкриваючи очі воюючої країни на солдатську недолю. А що ж написати мені, побачивши те, що відкрилося біля любовно спланованого, гарно колись обсадженого деревами й обнесеного доріжками, а нині – зневаженого, обпльованого, засипаного сміттям пам’ятника? Думаю, тих, чию пам'ять цей монумент оберігає, не забули ні батьки, ні дружини, ні бойові побратими. А що ж сталося з іще живими синами і дочками, змужнілими внуками і юними правнуками полеглих воїнів? Звідки взялися черствість, байдужість і бездушність, щоб так занехаяти святе місце? «І зреклися своїх визволителів їхні діти, внуки і правнуки», – невже це і є те слово, якого зараз найбільше заслуговують дубівчани? Не хочеться в це вірити. Думаю, просто спіткнулося на нерівній життєвій дорозі гарне трудяще поліське село.

З питанням про це підійшов до жіночки, що клопоталася неподалік, попросив пояснити, що сталося з Дубівкою. Розгублено посміхнувшись, розвела руками: «Сама не знаю!» Бачив: мучиться в душі. Але не пообіцяла, що вдарить на сполох. Що гуртом, вулицею візьмуть граблі-віники і виметуть нечисть зі святого місця. Незграбно «виправдалася»: «Отака пішла молодь. І ви нічого б не вдіяли, якби ваш син чи дочка ось так пішли до пам’ятника!» Моя? Не пішла б! А пішла б – мала б серйозну розмову з батьком. Але дивлячись на смітник у меморіальному сквері, думаю, що таких розмов у Дубівці не ведуть…

Невже ситуація, що склалася з пам’ятником, – непоправний наслідок духовних катаклізмів, що відбуваються з нами? Відганяю таку думку вже тому, що знайшлася в селі добра душа і подала в газету сигнал тривоги. Отже, в захололому попелі ще жевріють живі іскорки! Їх ще можна роздмухати! І питання у тому, хто цим займеться. Питання, втім, риторичне, адже школу в селі оптимізували, усе ж – зберегли. Немає власної сільради, але є клуб і бібліотека. Є і православна церква. І якщо у Каноницькій сільраді вважають, що їм задалеко до Дубівки, – школі, церкві, бібліотеці і клубові хіба несила навертати село до духовних святинь?

Книга Пам’яті, яку не гріх час від часу розгортати, вказує на число 31. Це стільки, за моїми підрахунками, мобілізованих на фронт дубівчан у рідне село не повернулися. 13 із них – майже кожний другий! – значаться пропалими безвісти. А коли так, чи є підстави вважати цих людей загиблими? Звісно, когось розривами бомб і снарядів поховано у тяжкій битві. Чиїсь сліди, не виключено, згасли у фашистському полоні. Але ж… кожний із пропалих безпомічним, навіть безмовним міг опинитися на госпітальному ліжку. Доля – зрадила, а смерть – не привітала! Саме тому взяв на підмогу Довженкове слово, бо подальше життя солдата-страдника зримо постає з його розповіді:

«Де ти, моя чарівнице з довгою косою? Прийди! Я впав, щоб не встати. Я лежу біля ніг твоїх. Де ти?

– Не благай, не вернеться, гуляє з другими. Осталися ми з тобою, її сестри.

– Хто ви?

– Я милосердіє, – сказала одна. Друга сказала: – А я недоля».

Так, це можлива доля кожного, хто безвісти пропав у смертоносній війні. А решта воїнів-дубівчан із Книги Пам’яті? Своїми тілами, своїми нездійсненними мріями вони засіяли всю Європу – і де тільки не стрічаються їхні могили. Україна, Росія, Білорусія, Латвія, Литва, Польща, Німеччина… Великий і скорботний цей список. Але такою ж великою має бути наша вдячність. І наша пам'ять має бути невичерпним джерелом, з якого черпаються духовна сила і стійкість. 

«Хто народився і не вмирає?» – знову запитує загадка. Підкажу: рід людський. Але щоб бути на землі дружним і дужим родом, маємо пам’ятати, з якого кореня ростемо і кому завдячуємо життям. Це – й вони, ті, що не повернулися з фронтових доріг, але, заповідаючи нам життя, просили не забувати їх, полеглих.  

 
 
 

 

Олексій ГОРОДНИЙ.

Фото автора.

 

У вас недостатньо прав для коментування.