Авторизація

HomeНаше життяДолі людськіПатріоти за контрактом (+фото)

Патріоти за контрактом (+фото)

( 2 Votes )

Минув рівно рік, відколи житель Володимирця Андрій Босик (сам родом з Новаків) підписав контракт та став військовослужбовцем ЗСУ.

Нині він перебуває у зоні АТО на Луганщині – на захисті суверенітету рідної країни та спокою своїх рідних тут, у райцентрі, куди віднедавна переїхали з Хиноч. За час служби вже має подяки від командира роти, командира батальйону та навіть від Міністра оборони – за відмінну службу та сумлінне виконання військового обов’язку.

Про контракт не шкодує, бо розуміє ціну свого вибору. А мотивований патріот по контракту – краще ненавченого цивільного, призваного до армії по мобілізації.

На контрактну службу Андрій Босик пішов служити водієм відділення матеріально-технічного забезпечення тому, що не потрапляв під мобілізацію (хоч і  проходив медкомісію), бо у сім’ї неповнолітні діти. Разом із дружиною постійно підтримували друзів, однокласників, які були мобілізовані на фронт. Поштовхом до активізації волонтерської діяльності стала смерть земляка Володимира Шеляга.

Коли бачив, що однокласники їхали в АТО, було якось не по собі: вони там, а він тут. Тож коли створювався батальйон територіальної оборони, записався. Далі – 2 тижні навчань на полігоні у Тучині, співбесіди в обласному військкоматі, а згодом – контракт. То було виважене рішення, хоч по-різному оцінювали такий вчинок його друзі та знайомі. Та найрідніші – дружина та діти – зрозуміли, підтримали і не відговорювали. Знали: вирішив – так тому і бути. Та й сімя Босиків вихована з повагою до держави.

Уже за два місяці від моменту підписання контракту до військкомату прийшла телефонограма про необхідність комплектування певних бригад військових у зоні АТО. І після 3-4 днів спеціальних навчань на полігоні Андрій разом з теперішніми побратимами потрапив на Луганщину.

– Ні, мені не було страшно їхати в зону АТО, бо на цю поїздку я був вже налаштований. Єдине – не знав, куди саме ми їдемо і що нас там чекає, – пригадує військовослужбовець. – А повертався туди з весняної відпустки, то вже у свій теплий колектив. Бо ж тут – мої побратими, з якими ми пройшли немало.

Нині там, де перебуває Андрій, сонячно і тепло. Військові радіють такій погоді, бо влітку бувало, що мучилися у 40-градусній спеці в тіні, а про температуру на сонці лячно й подумати. А ще тішаться кожним періодом без звуків пострілів, і в «грибну» погоду збирають щедрі дари тамтешніх лісопосадок і байраків.

Першовересневе свято зустріли на службі, хоч кожному татові хотілось потрапити додому. В Андрія Босика, окрім старшого сина-студента 3 курсу університету, ще дві доньки-школярки, для старшої Даринки нинішній Перший дзвоник – останній.

– Звісно, мені хотілося потрапити на шкільне свято додому, побути разом із сім’єю, порадіти і розчулитись від різних моментів. Так я собі й планував – взяти відпустку на ці дні, проте не вийшло, військова ситуація не дозволила. За сім’єю є туга, але цьому є й виправдання: я тут, а вони вдома можуть спокійно ходити до школи, університету, на роботу. Бо я та мої побратими їх захищаємо.

Зв'язок із рідними військовий тримає постійно. З допомогою своєї сім’ї навіть святкування Нового року стало особливим для усіх його побратимів. Справа в тому, що на території, де нині служить Андрій, немає ні українського радіо, ні телебачення. А дуже вже хотілося відзначити Новий рік з Україною. Тож зателефонував дружині, попросив піднести телефон до телевізора, аби усією військовою командою чути святкові вітання. Так і трапилось, що у телефонному режимі зустріли Новий рік усі разом – і з сім’єю, і з побратимами.

Наш співрозмовник служив в армії, тож не з книжок знає про все, що у ній відбувалося. Каже, нині спостерігає, що армія все ж не йде в ногу з часом, хоча і суттєво підтягнулась. Змінилося ставлення до військових. А от про політику взагалі воліє мовчати. Про побут та умови говорить стримано, а головне – не скаржиться.

– Ми ж не живемо в якомусь санаторії чи готелі, тому добре, що маємо те, що маємо. Дуже допомагають волонтери. В крайню поїздку заїздили до нас наші рідні володимирчани Микола Юрах та Інга Безушко, передали нам привіти, потішили різними речами. А спочатку в нас навіть електрики своєї  не було, то волонтери з Волині привезли нам генератор та плиту (волинські волонтери опікуються саме тими територіями, де служить Андрій, і навіть з Днем народження спеціально на прохання дружини Андрія заїхали його привітати авт.).

– Особливо усі ми радіємо різним дитячим речам, зробленим власноруч, – ділиться Андрій. – Знаєте, то ж дуже цінно – мати при собі такі речі; вони як справжні обереги зігрівають солдата, додають сили і віри. Розповім такий випадок. Якось дружина передала патріотичні фенічки – хто взяв собі, а кому й не вистачило. То ті, хто не отримав такого маленького подарунку, навіть ображалися. Розказав про це доням, вони з дітьми і бібліотекарями згодом стали надсилати нам посилочки. З того моменту час від часу отримуємо різні дрібні подарунки, виготовлені дітками – і це так важливо для усіх нас! Тож ми щиро вдячні Володимирецькій бібліотеці для дітей та діткам за їх щиру підтримку. А взагалі-то вдячний усім землякам за дзвінки і розмови, що відволікають від війни.

 


 

На питання про зміни у собі через службу в АТО Андрій Босик відповідає, що їх не помічає, та й питати потрібно не в нього. Звісно, змінилося ставлення до окремих речей, скажімо, до того, що люди звуть «проблемою». Бо якщо на мирній частині території країни думалося про «де і як заробити», то тут, у зоні постійних обстрілів, вже зовсім інші турботи – «вціліти і вижити». Такий контраст складають повідомлення про поранених бійців… там «300»-ті, там «200»-ті…

 А всі інші внутрішні неприємності чи суперечності (без яких, як і будь-де, не обходиться) вирішуються з командою. Андрій каже, що має чудового командира, який заряджає усіх своїм правильним настроєм лише однією фразою: «Хлопці, ми сюди усі разом прийшли, усі разом звідси маємо і піти в такому ж складі».

А поруч з ним служать такі ж хлопці із Волині, Рівненщини, Хмельниччини та Чернігівщини – усі з різними звичками, емоціями, культурним досвідом та мовою спілкування, проте всі єдині в одному – прагненні бути корисним державі. Є навіть молодші по віку від сина нашого співрозмовника – треба інколи їм і раду дати, є старші, як батьки (яких у Андрія вже немає).

Розуміє військовослужбовець і тих, хто не переймається чи трохи збайдужів до поняття «АТО». Не ображається, бо знає: коли тебе щось близько не торкається, то видається хоч і важливим, але дуже далеким  – це стосується як загального, так і конкретного. Зауважує лиш стишено, що війна в одну мить може зайти в оселю кожного. Та, каже, коли згадує саморобні дрібнички і листи від дітей – хочеться землю перевернути! Каже, що хлопці з ними йдуть і в бій, і в розвідку, бо стоять військові на сторожі мирного неба саме отаких маленьких творців.

Інколи військові спілкуються з місцевими. Андрій розповідає, що люди бувають різні, як і всюди: хтось відразу йде на контакт, а хтось просто відвертається. Та коли спочатку місцеві з пересторогою ставились до військових, то нині все інакше – працює система взаємодопомоги. Військові  допомагають з багатьма речами. Як-от, наприклад, почистити на прохання жителів річку. Місцеві ж помагають лагодити щось, а ще військові купують у них домашні продукти. Хлопці помітили, що в найближчому населеному пункті мало чоловіків призивного віку. Де вони – невідомо. Хтозна, в  якій армії…

Була у нас одна цікава історія, яка, певно, запам’ятається на все життя. Їхали ми якось по матзабезпечення. Ціла колона машин, в кожній машині близько 10 військових в спецобладунках – бронежелетах, касках, зі зброєю в руках. А з двору назустріч вибігає маленька дівчинка і починає вслід із радістю на обличчі махати ручками. Ці відчуття… я й не знаю, як передати! Водночас і мої діти в очах постали, і домівка. І … рани побратимів, – згадує наш співрозмовник.

А у місці дислокації вони не одні живі істоти. Тут живуть собаки та коти. Собаки, не зважаючи на однаковість форми, розрізняють, де свій, а де чужий, де хто йде, навіть на тих, хто трохи був у відпустках, гавкають – попереджають, що у хаті хтось новий. Ходять з ними на чергування. Андрій Босик каже, що то ще один додатковий момент для безпеки хлопців.

Є у військовослужбовців і своє дозвілля. У вільний час назбирається хлопців десяток – ганяють у футбол чи волейбол, грають у  власноруч змайстровані нарди, шахи, читають книги з місцевої розбитої і покинутої бібліотеки. Жартують про все, окрім одного – зброї, то перше табу. Зі зброєю військові повсюди.

У нас без жартів дуже тяжко, проте й жарти усі – в міру. Найтяжче ж тут – доганяти і чекати. Знаючи, що є підрозділи, які вже починають відводити назад, на ротацію, очікувати свого часу непросто. Бо всім хочеться до рідних, – признається Андрій. – А що найцінніше? Не знаю, можливо, то егоїстично звучить, але життя і здоров’я своє і побратимів, бо немає нічого ціннішого за життя людини. А ще віра. Віра в людей, у побратима, рідних, друзів, завтрашній мир.

А поки Андрій несе свою солдатську службу на фронтах буремного Сходу, на територіях, не маркованих поняттям «АТО», розпочалися вересневі клопоти: хто збирає урожай, хто готується до шкільних перипетій, хтось щось будує чи купує.

Інші турботи у військових: вони точно знають ціну тиші та нашого мирного неба – коли лише «спасибі» і надто мало, і надзвичайно багато водночас…

Вікторія ЧЕРПАК.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 158 гостей і 1 користувач на сайті