І хоча в тумані вже сховалася сотня літ, вона бачить все, як учора. Наче вчора вона бігала по лугах з високими травами за рідними Каноничами. Ніби вчора закінчилася війна і їх, молодиць, знову погнали у колгоспну ланку. Ніби вчора тримала внученя, а сьогодні праправнучок злякався її віку. Ох, чого тільки не видивилися, чого тільки не перебачили її очі за цю сотню літ? А вона ще так хоче щось зробити, допомогти дочці, не бути зайвою на цій землі… Бо страшно усвідомлювати, що твій час пройшов, ти стрічаєш новий день, а твоїх рідних і близьких давно вже немає. І живеш тільки спогадами, які ніколи не покидають.
– Моя мати була міщанкою, із роду Арсеня Шами, Іллі Ковальця. В Ілька син Кузьма вчителем був…
– Мамо, нема їх, вони вже повмирали! – кричить донька Єва Мефодіївна.
І вже за матір розповідає, що її бабуся, сама родом із Володимирця, вийшла заміж у село. Тоді не прийнято було, щоб дівчина-міщанка брала собі в чоловіки селюка. А тут і сама пішла жити у село. Видно, велика там була любов…
Народилася Параска Дмитрівна Кужель 19 листопада 1910 року. Кажуть старші, що зачаті у справжньому коханні діти – живучі і щасливі. І як не повірити цьому, коли перед тобою живий приклад.
…Живучі та щасливі. За 102 роки Параска Дмитрівна більше бачила проблем, аніж щастя. Матір’ю змалку була навчена різних молитов, ото з ними і йде по життю. Чи якесь горе, чи якась кривда – помолиться Параскева і, як грозова хмара, неприємність стороною пройде. А якщо із своїми чи чужими дітками щось трапиться, то ще й сьогодні вона ляк і вроки, пристріт чи іншу біду молитвою відверне: пошепче, і мов руками відведе.
Як учора, пам’ятає дитинство і розповідає в подробицях про роки і події.
– Мені тоді сьомий годок ішов, я вже велика була. Ходили ми всі, і старші і, менші, до дядька Михалка на вечорки, – розповідає. – А він нам книжку читає і розказує, що недалеко од нас іде війна (був 1917 рік). Але вона нам не страшна. Там, де російський цар сидить, буде заколот. Государя не буде. Всі побіжать по селах. І цього нам не варто боятися. Страшно буде, як на нашу землю прийдуть рогаті, чужі люди, які по-нашому говорити не вміють. Будуть вони літати на залізних птахах і кидати з тих пташок чорні залізні яйця. А ті яйця в землі кругом себе вогонь народять. Хто близько до них стоятиме, той спопелиться. А ще скоро (ти, Парасочко, доживеш, згадаєш, що дід Михалко правду казав) вся земля буде павутиною товщиною як палець окутана…
Недовго довелося спокійно пожити. Почали прибувати в села білогвардійські генерали, скуповували хутори, земельні наділи, болота і ліси. Не встигли вони й отаборилися, як прийшла нова влада – пілсуди (поляки). А ми як робили на своїй землі, так і робимо. Дехто в Америку їхав на заробітки, дехто до Варшави. А ми – дома гарували.
От німець напав на Польщу. Почали наших чоловіків і синів на войну брати. Сюди прийшли совєти, краснопогонники (червоноармійці), і знову – демобілізація. Ще й три роки не пройшло по тому, як на Совєти німець напав. Отоді справжні страхіття й почалися.
Згадала Параскева Дмитрівна про діда Михалка і його залізні пташки. Летіли літаки, скидали бомби. Мало цієї біди, ще почалася партизанщина. Хто хоче до тебе в хату йде, що хоче, те бере. А ти і не муркнеш. Сама хромові чоботи знімеш і оддаси, аби в живих зоставили.
– То, дітоньки, война, – махнула струдженою рукою.
– Тітко Параско, розкажіть про бандерівців, – просить Фрося
– Я їх майже не бачила, – сердито відповідає. – Мене «Блуднік» (Дуляницький) охороняв. Я йому всіх дітей похрестила, тож мене ніхто не чіпав.
…Розцвітали сливи, груші і яблуні з вишнями. Парасці якраз виповнилося 35 років (у сорок вона народить свою останню дитину, Євку). Це була перша весна 1945 року, без війни і з війною. Дубівка не корилася новій владі. В Каноничах організували артіль, то її хлопці з Дубівки спалили.
Але з часом заново організували колгоспи майже в кожному селі. На кожну хату дали примусову роботу. І молодиці пішли на труд. Параска Дмитрівна ходила в колгосп без примусу: вона любила селянську працю. Восени 1945 року посіяли мало, в кого що було.
– Ото був важкий год, 1946-й, – згадує. – Ми у 30-ті роки з торбешників сміялися. А тут чуть самі по світу з торбою не пішли. Такий голод був, що й не розказати. Нас що спасло? Молоко, сало, картопля, капуста, буряки, морква – все своє було. У місті відкрили кооперативний магазин. Приймали яйця, масло, просо, гречку, жито, а за них видавали сіль, керосин (гас), сірники, цукор, цукерки і горілку. Горілку ніхто не брав – сором було таке купувати. У Володимирці вже спиртзавод працював, то спирт брали дітям груди натирати від простуди чи для банок, що на спину ставлять.
А ми навчені були разом трудитися, разом сісти пообідати чи повечеряти. Компот, чай з багна, м’яти, звіробою, материнки та чебрецю, мед, часник – оце наше лікарство було.
І сьогодні Параска Дмитрівна загадує своїй доньці Єві Мефодіївні, що зварити й приготувати. Диктує страви свого дитинства. Хочете скуштувати? А ми з Василиною раз пробували. Значить, картопля товчена із пшоном. Вариться картопля на товканицю. До вже готової картоплі додається кілька ложок пшона. Воно розварюється. Вода не зливається. Тоді Єва зажарює вариво шкварками із цибулею, макогончиком розминає, і подає матусі. Деруни з квасолею, горохове пюре, галушки з молоком і маслом, сир із сметаною. Бабуся Параска у свої 102 роки любить пельмені, потерте яблуко, компот чи чай. Любить м’які цукерки і радіє кожному приходу гостей.
За роки вицвіли її очі. Баба Параска розказує, що то вранішній льон відбивався в її очах, бо не пропустила в ланці без поважної причини ні одного дня. Трудоднів у неї… Дуже багато.
А як співала! І зараз пісень з десять по пам’яті перекаже. Ото біда, що вже не чує, треба на ліве вухо кричати. То Євині подруги, внуки, правнученята голосно кричать. Вони всі шанують праматір. Зробили для неї спеціально високого, по груди, стільця. На нього прабабуся спирається, переставляє перед собою, і так з кімнати йде на кухню чи у ванну. Сама вмивається і сама себе ще обслуговує. В її кімнаті завжди чисто і свіжо.
Ми вже не раз між собою говорили, що Парасці Дмитрівні поталанило з дочкою та внуками. Всі над бабцею трусяться. Єва з хати не вийде, поки свою матір не нагодує. Мати проснеться, піде вмиється, у чисте переодягнеться, з півгодини молитви читає. Помолилася бабця, і кличе Єву, каже, що хотіла б з’їсти. Ми сидимо, ждемо, поки Єва приготує матері сніданок (його час припадає на наш обід). Бабуся вночі погано спить. Єву Мефодіївну це влаштовує, бо вона приходить з роботи, а мати якраз встає. Її цікавить все: як Василина доїхала, скільки Фрося грибів назбирала. «А шо ти маєш писати? – це вже до мене». І просить подякувати Парейку та Осмоловичу, що її з іменинами поздоровили. Ми переглядаємося між собою, бо Параску Кужель вітали ще два роки тому, на 100-річчя. Для неї ж це було вчора.
Щастя мати роки і таку дивовижну пам’ять. Молитви, пісні, пережите. В подробицях. Слово в слово.
– Мамо, – голосно говорить Єва, – може, вам сто грам налити?
– Ні, дякую, дякую. Ти краще людей вгощай…
Іменинниця розповідає нам, яку гостину готували по наших селах на різні свята в її дитинстві, молодості, та після війни. Тільки це вже нова тема, народжена на ювілейних іменинах, бо після 100-річчя кожен прожитий рік – ювілейний. То хай вони множаться і в бабусі Кужелихи, і в нас, і у вас.
Галина Тєтєнєва
На фото: Параска Кужель в молодості, Параска Кужель із дочкою Євою.
< Попередня | Наступна > |
---|