HomeНаше життяЗустрічі для васВсе у мене шевченківське: і хата, і вірші, і згорьована доля…

Все у мене шевченківське: і хата, і вірші, і згорьована доля…

( 0 Votes )

Та було ж у матері троє синів. І разом із ними підростали три материнські мрії: поставити соколят на крило, усіх трьох одружити і жити біля них, втішаючись їхнім щастям.

Кожний день починався у матері думкою про найстаршенького Миколку, середульшого Петрика та найменшенького Віктора. А відбувши трудовий день, вона й засинала, благословивши всіх трьох на щасливу долю. Ох, якби ж то стільки спромоги в материнських руках, скільки добрих сподівань у її серці! Вона б гори перевернула і моря вичерпала б пригорщами – а дісталася б того земного скарбу, що величається синівським щастям!

 

Ой вийду я на лужок,

Сяду на ставочку.

Опишу я свою долю

На білім листочку.

Доля в мене нещаслива.

Доле, моя доле!

Ти ж такая широкая,

Як весняне поле.

Сини мої, соколята,

Було ж бо вас троє!

Залишився однесенький;

У земельці двоє.

Зосталися сирітками

Внученята милі.

А тепер вони дорослі,

Порядні, вродливі.

Є у них вже свої сім’ї,

Синочки і дочки.

А бабуся хустинкою

Витирає очки…

Гаряча материнська сльоза й цього разу зросила пооране зморщечками лице. Дивився на Софію Миронівну, як колись задивлявся на рідну матір, і хотілося прихилити небо до її лагідних очей і добрих рук, до посріблених літами скронь – безмовних свідків безмежного пережитку, котрий ущерть виповнив її жіночу долю.

Скромна хатина гостинністю дверей, прихильністю вікон, світлою барвою вишитих килимів творила атмосферу зігрітої людською щирістю простоти. На мене так і війнуло напівзабутим дитинством, коли руки торкнулися такої ж, як в отчому домі, клямки, і ноги ступили через змалечку звичний поріг, а очі прикипіли до настінних фотокарток з дорогими серцю портретами.

– Синок мій… Віктор… – підказує Софія Миронівна.

Уява жваво воскрешає Віктора. Ось він, статний вродливець, сідлає мотоцикл. Ось, із веселим рокотом двигуна, виїжджає з подвір’я. Але як уявити чорну рокову хвилину, котра у 28 літ поєднала цього красеня з непроглядною вічністю?

Мотоцикл, наче злий сфінкс, владно вмішався у сім’ю Годунків. Адже з загибеллю Віктора він вдруге приніс сюди біль вічного розставання. А першим… Першим була рвучко обірвана ниточка зовсім юного життя: шестилітній Петрик разом із татом потрапив у страхітливу аварію. Тяжко Софії Миронівні про те згадувати. А як було пережити? Відправивши чоловіка в лікарню, прибита горем жінка виряджала синочка у незвіданий світ, з якого хіба у сні можна провідати матінку…

Відтепер найстарший, Микола, тримав її на білому світі. Та ще двоє сиріток, що лишилися після Віктора. Як же вона їм раділа! Яким теплом огорталося бабусине серце, коли дитячі ноженята тупотіли на подвір’ї! Любувалась – а з душевної глибочини спливали осяяні і своїми, й чужими надіями слова:

В бабусі Марії

Хорошії мрії:

Внуків подружити

І ще довго жити.

Внучки подружились,

Дітки народились.

Бабуся радіє:

Душа молодіє!

А ще бабця просить

У Господа Бога,

Щоб кожна дитинка

В них була здорова.

Щоб були здорові

І щоб були живі.

Тоді мої внуки

Всі будуть щасливі.

– Мабуть, немає простої дороги у людської долі. Микола, третій мій син, спочатку закінчив лісовий технікум. Потім – сільгоспакадемію. А от працювати довелося в Києві на ВДНГ. Довго там трудився. Трьох діток на ноги ставив. А там і мене до себе став кликати. Старість – не тітка, особливо коли все життя пройшло на нервах. Подумала-погадала – і продала рідну хату. Думала, і з міським життям так само звикнуся, як звиклася з усім іншим.

Помовчавши, продовжила снувати ниточку спогадів:

– Ні, не ображали мене діти. У Борисполі, неподалік від онуків, квартиру купили. Гляділи, як ока в лобі. Тільки чогось усе важчою ставала міська безтурботність. Друзів-подруг у такому віці не надбаєш. А ще ж безпросвітна туга чомусь запеклася під серцем. Іде хтось подвір’ям – а мені здається, що то мій Микола. Діти бавляться попід вікнами – а мені ввижаються каноницькі внучата. Схудла на скіпку від того пережитку, і син з невісткою здалися: таку «міщанку» вирішили відправити назад у село. У свій дім, звісно, не потрапила: там жили інші люди. Тож купили неподалік спорожнілу хатинку, довели до пуття – і вже сюди торують стежечку мої внуки-правнуки…

В зеленім лісочку

Зозуля кувала:

Моєму синочку

Літа рахувала.

Йому все здається,

Що він молоденький.

А внучки гукають:

«Дідусю рідненький!

Ми виростем скоро,

Буде вам підмога.

Була б тільки наша

Бабуся здорова.

Шануйте бабусю,

Бо вона вас любить

І нас, внученяток,

Завжди приголубить».

Зичу тобі, синку,

Завжди молодіти,

На кожному кроці

За внучат радіти.

Якби ж то взаправду так у житті клалося, як проливається у римованому слові! Спливли роки – і Софія Миронівна сповна спізнала вдовину долю. Слідом за синами пішов її муж. А був же таким вдатним до всякого діла! Хіба жарт – стільки літ відпрацювати інженером у колгоспі? Трагічна загибель дітей підтяла його, як сапа бадилину, і нині він – ще один болісний спогад Софії Миронівни.

У старшого внука

Від діда наука:

Як на світі жити,

Як дівчат любити.

«Дякую, дідусю,

За вашу науку,

Я своїй коханій

Віддав серце й руку.

Приїжджайте, діду,

На моє весілля.

Будемо гуляти,

Гостей звеселяти».

А дідусь промовив:

«Вже сили не маю,

До себе у гості

Я вас закликаю».

Внучок обіцяє,

Діда потішає:

«Весілля відбудем

І до вас прибудем».

Вже місяць проходить,

Другий наступає,

А дідусь на внуків

Кожен день чекає.

«Приїдем, дідусю,

На різдвяне свято.

Буде у нас з вами

Розмови багато».

Дідусь все чекає.

Вже свято настало.

А в нього здоров’я

Вже зовсім не стало.

Серце зупинилось.

Закінчилась мука.

Дідусь не побачив

Коханого внука.

Та хіба тільки крізь власне віконце вдивляється Софія Миронівна у розбурхане житейське море? Болять їй болі всього світу, й не одна людська доля торкнулася її чулого серця. Не раз болісно ставало від того, що життя так жорстоко грає людиною: то розверне назустріч радощам, то враз огорне хвилею розчарувань.

– Отак і народжуються мої вірші, – відкриває таємницю своєї творчості. – Інколи й у газеті видивлюся щось таке, що серце займеться вогнем. Отоді й виливаю свій біль на папір…

У чистому полі

Берізка стояла,

Рясними дощами

Гілки обмивала.

Зеленеє листя

На вітрі тріпоче,

А стовбур біленький –

Як личко дівоче.

Красуня-берізка

Тяжко сумувала:

«Чому ж я у полі

Самотня стояла?»

Стрункая берізка

Піднялась до хмари.

Нема в неї долі –

Не дав Господь пари.

Мабуть, людські серця всі до одного болять однаково. А от горе-біда щоразу на нове лице. І Софія Миронівна тонко підмічає вражаюче різнобарв’я людських страждань. У когось воно одне, в іншого – вже інше. А відтак якась нова, незнана досі тональність звучить у болючому слові сільської поетеси:

У зеленому садочку

Стоїть нова хата.

Проживає в тій хатині

Дівчина багата.

Стан високий, карі очі,

Брівоньки дугою.

А як вийде на вулицю –

Хлопці чередою.

З одним поговорить,

З другим пожартує.

Просять хлопці на музики,

Вона – мов не чує.

Тому моргне, тому свисне,

З того посміхнеться.

Покрутиться, мов та дзиґа,

І в дім повернеться.

А у хаті матусенька

Донечку питає:

«У всіх дівчат вже є хлопці.

Чом в тебе немає?»

«Поганії усі хлопці, –

Дочка промовляє. –

Один рудий, другий лисий,

Той хати не має».

Усі хлопці оженились.

В кожного є хата.

А багата дівчинонька

На шиї у тата.

– А хто ж ваш літературний учитель? – запитую у Софії Миронівни. Роблю це не для того, щоб вдовольнити цікавість, а щоб перевірити власний здогад. І не помиляюся, почувши у відповідь:

– Шевченко! У мене взагалі все шевченківське: і хата, і вірші, і згорьована доля….

І все ж, не з численними наслідувачами Кобзаря рівнятиму Софію Миронівну. Як трава крізь асфальт, через товщу століть пробивається поетичний стиль, до якого так і проситься слово «народний». Цей стиль потужно звучить у народних піснях. А ще він вчувається у віршах Юрія Федьковича, Маркіяна Шашкевича, Марійки Підгірянки, а як для нашого краю – у Варвари Лучанської і Марії Муштенко. У них також зразки цієї нелукавої простоти, яку інакше й не назвеш, як святою.

– Було у мене три розради: вишивання, читання і телебачення, – журиться Софія Миронівна, – але в одну мить вся ця моя втіха пропала. Сиджу якось над зошитком, до якого списую неспокій своєї душі, а сторінку так і залило темінню. Кинулася до окулістів, а в них мова тільки про операцію. Але й всемогутній лазер, на жаль, не допоміг, і тепер у мене ні вишивки, ні книжки, ні улюбленої передачі…

Але й караючи, доля залишає просвіток у житті. І цим просвітком для Софії Миронівни стала поезія. Ні, не для власної втіхи ув’язує рядочки гарячих почуттів. Живе думкою про своїх читачів. Тому й звернулася до районної газети, як до трибуни, з якої міг би зазвучати пробуджений болями всього світу її поетичний голос.

Посіяла мати

Квіти біля хати,

Щоб було де бджілкам

Медочок збирати.

Бджілки прилетіли,

На квіточки сіли,

Набрали медочку –

Понесли синочку.

Сонечко гаряче

За обрій сідає,

А мати в гостину

Синочка чекає.

«Приїжджай частіше,

Синочку, до хати,

Бо можеш матусі

В живих не застати».

Приїхав синочок

Та й став біля тину:

Виносять із хати

Нову домовину.

Матінка синочка

Так довго чекала:

Прощального слова

Йому не сказала.

У кого щемить серце за людиною, той зрозуміє і пташину душу. Й у цьому як ніколи переконався на прикладі Софії Миронівни. Ще заходячи на подвір’я, помітив розлоге лелече гніздо над сінешньою частиною її хатини. Загніздилися тут лелеки, коли була ще колишня господиня. Але старенька померла – і через якийсь рік птиці облишили гніздо.

– Вони й при мені років два не поверталися до своєї оселі, – згадує Софія Миронівна. – Ото прилетять з вирію, покружляють-посумують над гніздом і шукають пташиної долі в іншому місці. А коли роздивилися, що у хаті хтось клопочеться і дім пусткою не стоїть, отоді й сіли на гніздо. Відтоді я теж не почуваюся самотньою. Бо ж і внучата з правнучатами провідують, і мудрі птиці допомагають жити і радіти життю…

Нещаслива доля

У пташки-лелеки:

Кожну осінь відлітає

У мандри далекі.

Летять бідні лелеченьки

Через моря сині,

Щоб перебуть люту зиму

В далекій чужині.

А як веснонька настане,

Назад повертають

На рідную Україну,

Де на них чекають.

Повернулись лелеченьки

До рідної хати,

Народили діток малих, –

Нема коли спати.

Добрішого батька в світі,

Як цей птах, немає:

І від дощу, і від сонця

Крильми затуляє.

Схожа на оцих лелек і Софія Миронівна. Як уміла, затуляла від негоди діток, а тепер так само побивається над онучатами і правнуками. Та не тільки родинним теплом тримається вона на світі. Відчувається, що її люблять у селі, і стежка до її оселі не забута людьми. Стугонить вона під ноженятами Віті, Зої і Сашка. І такою ж стежкою дитинства стане вона для меншеньких правнучат – Юлі, Даринки й Олечки. А ще Софія Миронівна пишається друзями та сусідами Стефанією Шепель, Ольгою Швець, Надією Волочнюк, Марією Гузоватою, Євою Саковою, Яковом і Євгенією Муравинцями, Миколою і Любов’ю Беленчуками, Андрієм і Галиною Рижими та іншими добрими людьми, які стали її життєвою опорою. Перераховую ці світлі імена – а в душі бринять напівіронічні слова Софії Миронівни:

У бабусі аж два гусі

По двору ходили,

На пташиній своїй мові

Про щось говорили.

Півник, мов господар,

По садочку ходить,

Своїх курок-чубарочок

По садочку водить.

Курочка рябенька

Вдалася на вроду,

Своїх курчат малесеньких

Водить по городу.

А ще живе у бабусі

Котичок сіренький.

Він такий хитрющий,

Як правнук маленький.

Бабусенька дуже рада:

Є з ким говорити.

Свою душу наболілу

Є кому відкрити.

А хіба ж не так? У вас є з ким погомоніти, Софіє Миронівно! Місцеві журналісти також пробують розширити коло добрих ваших знайомств. Написане вами має стати духовним надбанням Володимиреччини. І як не погодитися з вашим київським онуком, який, як у воду дивлячись, пожартував: «Мій батько почав писати і друкуватися значно раніше від своєї матері. А насправді вся його пристрасть до слова у ній була «закопана»!»

Тож пишіть, Софіє Миронівно! І хай ще довго вашим надійним супутником у житті буде натхнення!

 

Олексій ГОРОДНИЙ.

Володимирецький район

 

 

На знімках:

-          народна поетеса С.М.ГОДУНОК;

-          на гостині у прабабусі.

 

У вас недостатньо прав для коментування.