Авторизація

Моряк із Полісся

( 0 Votes )

       На празнику села в Озерцях, де його жителі святкували своє перше 450-річчя, нашу увагу привернув чоловік в іноземній морській формі. Познайомилися: Карпо Прокопович Петрук, уродженець нашого району, громадянин Росії, більш як 50 років віддав службі на річковому флоті. Механік суден. Наш хлопець з Полісся, що став моряком, був приписаний до плавзаводу №7. Нині на пенсії, проживає в Астрахані. Та кожного року з лютого по листопад його знову і знову викликають на роботу, і він несе вахту на весняній і осінній «путині», на своєму траулері, де ловлять рибу і переробляють її. 

 

В особистому житті, як же всі моряки, що виходять на довгий час у море, двічі був жонатим. Має два сини і четверо онуків. А народився Карпо Прокопович на хуторі Острів у родині Агрипини Петрівни та Прокопа Івановича Петруків, 15 жовтня 1943 року. В сім’ї він був п’ятим. Сьогодні в живих тільки старша сестра Марія та молодша Анна. До їх сімей, до могил матері та брата Павла магнітом притягує рідна земля. І він по можливості збирається, як той птах у вирій, і летить сюди, в батьківський край.

Весняна повінь

– Коли в Карпатах танули сніги, – згадує Карпо Прокопович, – тоді наш хутір плавав і ставав справжнім Островом. До нього дістатися було трудно, так-сяк доберешся хіба по кладках та гребельці, що австріяки збудували. Ото я сідав на місток з губною гармошкою, і слухав, як вода вирує. Дивився на потічок, на весняну могутність стихійної води, грав і мріяв вирости, плавати по морю і жити біля нього. Тож, задумуючи якесь велике бажання, добре подумайте: мрії мають здатність збуватися.

А вода спадала – і ми бігли в село взнати новини, прикупити сірників, цукру, солі, борошна. Учні йшли до школи. Вірите: тоді ми так хотіли вчитися! Після війни дома завжди було море роботи. У школі ж сидиш, на вчителя дивишся, а думаєш про своє...

Одного разу сиділи ми на уроках. А там, де зараз стоїть клуб, кам’яна біла церква стояла. Правда, вона ще з війни була напівзруйнована. Розповідали, що дзвона із неї перед приходом чужинців чоловіки зняли і десь закопали. Самі пішли на фронт і не повернулися. Так ця церковка не один раз була обстріляна снарядами. Там «коректувальник» ворожий зверху сидів і передавав дані ціленаведення.

Так от, вже зацвітали сливи, лелеки на гніздах сиділи, а ми за партами. Через вікно спостерігали як бузьки на церкві клопочуться. Коли бачимо, із району приїхав якийсь начальник, одна рука в чорній шкіряній рукавиці (значить, воював, фронтовик!). Походили коло церкви з нашими місцевими начальниками, були і всередині, а потім стали під школою, наче заховалися. І враз пролунав страшний вибух. Діти кинулися на вулицю, всі думали, що знову почалася війна.

На вулиці ми побачили купу цегли від колишньої церкви і закривавленого лелеку. Він піднімався угору. Перебите крило не давало довго триматися в повітрі. Лелека намагався знайти свою пару…

Тепер наша нова церква, якій ще немає сорок літ, відбивається у воді озера (особливо ввечері), і ми її бачимо аж у себе на хуторі. Цієї краси я декілька знімків зробив напам’ять і повезу із собою. Чому? Поясню.

Від Умані до Баку

Перед армією я сам зорав довкіл Озерець трактором дядька Кирила 34 гектари. А коли приїхав у село, земляки згадали це і з гордістю показали … молоду їжакувату посадку! Виявляється, на зораній мною землі школярі посадили ліс. І треба сказати лісникам велике спасибі: вони з нашого села зробили справжню лялю-красу. До війни круг Озерець стояли піски та болота. Земля погано родила. А після осушеня боліт все кардинально перемінилося…

Зайшов якось в Інтернет, через супутник бачу свій Острів. І згадав, як в армію призвали служити, в авіацію. Вивчили в Умані мене на механіка. А поряд з нами вчилися курсанти-пілоти. То після перших своїх польотів приходять в їдальню вражені і розповідають, як з неба читають на землі: «Софія». То граф Потоцький сотворив такий диво-напис із дерев, кущів, квітів, каменю і води на честь своєї коханої дружини Софії. Вона була гречанкою, дуже гарною. З цією парковою красою завжди порівнюю багатство дубових і стрункість соснових наших борів.

Та мене манило море. Після служби я попав в Баку. Столиця Азербайджану, місто нафтовиків. Каспійське море-озеро стало для мене рідним і близьким. Робота, сім’я, сини. «Почот і уваженіє». Це було при Союзі. Всі разом працювали, святкували свята, пили горілку, вернули губу від червоної ікри (бо самі її добували). І ніхто на мене не сказав «бандера» чи іншого поганого слова. Нікого не цікавило, якої ти національності. Головне, щоб чоловік хороший був.

З 1927 року на Каспії діяло знамените на весь Радянський Союз «Каспійське ікряно-баличне виробниче об’єднання», яке добувало червону і чорну ікру з осетрових. За добу ми переробляли по 250 центнерів риби. Бувало, й 25 тонн за зміну. Усі одержували високі заплати. Жили як у казці. Але й працювали, не покладаючи рук. Після зміни падаєш і спиш, як убитий.

 

І ось почався розвал…

 Горбачов ввів війська у Баку. А ми там були приписані. Місцеве населення почало воювати з вірменами, а згодом взялося й за росіян. І в цю обойму попали всі слов’яни: українці, білоруси, болгари…

На той час мій старший син закінчив чотири класи. Менший почав вчитися. І тут – громадянська війна. Почалося таке, що вам і не описати. Сусід від сусіда почав відвертати лице. Почалися погроми. Багато хто хапав документи та найцінніше і втікав, як міг. Я домовився з українським екіпажем і відправив дружину з дітьми на Україну, в Полтавську область (вона звідти родом). Пішов на роботу, а на квартиру вже не повернувся…

Не одному мені довелося шукати прихистку в безпечному місці, в Астрахані. Туди перебазувався весь наш річковий флот. Влаштувався на роботу на ремонтний завод. Рік жив без прописки. Потім товариші допомогли та наша профспілка моряків.

 Не манної каші дісталося і моїм дітям. Бо ж приїхали на Україну, а мови добре не знають, пропустили декілька років навчання. Треба наганяти пропущене. Та на Полтавщині переселенців без документів не прийняли, тож перевіз я їх до себе, на Полісся.

Сьогодні я дуже хочу подякувати тодішній директорці школи Софії Антонівні Кравчук, яка прийняла на навчання спочатку старшого, а потім меншого сина без документів. Я вдячний всім озерецьким вчителям. Вони заклали доброту у моїх міських синах. Старший і менший вивчилися. Менший працює інженером в «мореходці». Вдячний директорці, яка на свій страх і ризик прийняла тоді моїх малих біженців, ризикуючи втратити директорське крісло. Дозволила без азербайджанських документів і документів Міністерства іноземних справ навчатися в українській школі. Тепер мої сини української мови навчають своїх рідних і близьких. Озерці увійшли в них не тільки з моєю кров’ю, але і духом західної України.

Робота – риба. Риба – робота.

– Вас цікавить Путін? Так, на цій фотографії справді президент Росії Володимир Володимирович Путін на нашому плавзаводі №7. Це було у травні 2002 року. Сів вертоліт і вийшов невеличкого росту чоловік в темному пальто. Його цікавила наша робота. На той час ікро-баличне об’єднання збанкрутувало, з’явилося нове: «Русская икра». Я вже вам казав, що на Каспії тоді було стільки риби, що й словами не передати. І враз… летять плани: ловимо, ловимо, а риби нема.

І от у 1998 році на Каспій приходить науково-дослідницьке судно французького морехідця Жака Іва Кусто. Його запросив російський уряд дослідити причину зникнення у Каспії риби. В гирлі Волги, куди завжди йшла на нерест осетрова риба, французькі вчені, знайшли на дні ріки дві великі бочки каустичної соди із пробитими дірками. Через це осетри пішли в інше місце, а тут зникла вся колись різна риба.

 Хочу сказати, що на цьому фото, де я біля осетра в 150 кілограмів, за нами видно науково-дослідницьке судно «Іхтіолог». Вони завжди працюють з нами на пару. То їм треба плавники з тієї чи іншої риби, то їх цікавить луска. Щодня ми передавали зведення, скільки і якої риби вийняли наверх. Всі риб’ячі нутрощі теж передавали науковцям. Це вони заклали розсадники осетрових риб, штучно вивели таку рибу, як бестер (осетр і білуга). Нині завдяки вченим тисячі тисяч мальків випускають у місця, де колись нерестилися осетри.

Але сьогодні в Астрахані немає червоної ікри. Це або штучна (бо в нас її навчилися гарно робити), або привозна: з Біробіджана чи з Камчатки; її тут перепродають. Зараз ми добуваємо ікру із щуки. Це дуже тривалий процес, через що вона така дорога. Спочатку ікру звільняють від плівок. Потім промивають у воді. Знову знімають плівочки. А потім, як хазяйки вибивають котлети, цю ікру б’ють-кидають з висоти. Вона набухає. Знову промивають. Додають сіль і буру, щоб довго зберігалося, і – на переробку.

У нас на рибзаводі стоїть консервувальна закаточна японська машина, котра працює вже 45 років. То приїжджали японці і просили її продати у їх музей, бо в них такої нема. А наша ще працює. Закатує баночки по 112 грамів ікри.

Ще в нас роблять чорну ікру. Це та ж сама щуча ікра. Такий самий процес. Тільки її витримують у чорному натуральному чаї. Потім солять, добавляють деякі спеції. На етикетці ви прочитаєте «Русская икра, щучая». Це натуральний і поживний продукт. Навіть маленьким дітям можна давати.

Рибна кухня

– Все, що стосується риби, я вмію готувати. Бо зараз живу один. Кому пенсіонер треба? Треба його дєнєжка… Що я роблю з риби? Все, що угодно. Знаю багато рецептів рибної юшки. Ви знаєте, чим відрізняється рибна юшка (уха) від звичайного рибного супу? Юшка без сто грам горілки ніколи не подається. Розумна хазяйка спершу ставить горілку і стопочку, ложить хлібець і ложку. А потім несе гарячу юшку… Правда, і вам схотілося? А ще з димком та на природі!.. Хвилі об берег б’ються… Краса!

Я готую юшку так. Кипить вода. У марлю збираю найдрібнішу рибу. Чисто помиту, але не чищену, цілу. Вона вариться годину. Потім беру крупнішу, з лускою. Нутрощі викидаю, м'ясо ріжу на кусочки – і знову в марлю. Малу рибу вже треба викинути з юшки. Ще з півгодини варимо. Тим часом готую приправу і шматки сомика, щуки тощо. Далі цю рибу кидаємо у казанок. Юшка вариться десь до «третього тосту». Із спецій я даю тільки перець, сіль, кріп і лавровий лист. Можна цибульку, часник. Хто як любить. Але справжня уха тоді уха, коли постоїть і охолоне і зробиться, як холодець.

Рибу мариную, з неї робимо шашлики, а ще сушу і в’ялю. Таранька любить вітер, тепло і тінь. Ніколи не сушіть рибу на сонці. Та хіба всі рецепти передам? Записувати не встигнете…

Про струмки-колодязі…

У 1975 році, коли Карпо Прокопович приїжджав в Озерці «на побивку», він пішов у ліс. Ягоди, гриби. Народу повно. А от присісти чи вгамувати спрагу нічим. Знайшов він у «серпуховському» лісі ще австрійську криницю, почистив її. Привіз дощок і облаштував дашок. А недалеко ще й лавочку зробив. Аби матері та старшим жінкам, що по ягоди та брусниці, журавлину і гриби в ліс ходять, було місце, де перепочити.

Він упорядкував дві такі криниці в лісі. Ходить в рідний ліс по гриби і, дивлячись на сьогоднішніх хлопців та їх «ремесло», дивується. У кожного покоління свій бізнес. Нинішнє збирає металолом. А на брусилівському валу, де проходив фронт першої світової війни, де стояли австрійські «городки», діти викопують пляшки і посуд з 1914-916 років. Знайдене вивозиться у Ковель та Луцьк і там ця старина продається.

Перед своїм днем народження Карпо Прокопович знову відбуде в астраханську сторону. На другу свою батьківщину. Відбуде, бо там у нього діти та внуки. Там здійснилася його мрія. А він без моря уже не може жити. Хоча… Ніхто не відає, що завтра жде і доля синє море може поміняти на зелене.

Галина Тєтєнєва

На фото: 

- з президентом В. Путіним.

- Ось такий 150 кілограмоий осетр

- Впіймали білугу: 350 кг

- А це – я, моряк із Полісся.



 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 67 гостей на сайті