ДСНС повідомляє
Ця жінка для багатьох є справжнім взірцем державного службовця. Якби таких людей в цій сфері було більше, було б приємніше кожне перетинання з державними службами. Завжди усміхнена, привітна, доброзичлива.
Як і в кожної людини, її доля унікальна, по-жіночому своєрідна. Не завжди все безхмарно, проте у неї точно є дар не переносити тягар своїх життєвих подій ані на роботу, ані на підлеглих…
Та й коли б не спитати, все у неї добре. Вишукана й тендітна, а очі сяють повсякчас, і віднедавна засяяли ще ясніше, адже не так давно вона стала бабусею. Мені випала прекрасна нагода до дня державного службовця поспілкуватися з Поліною Ковальчук начальником Володимирецького управління (відділення) Казначейства.
На робочому столі залюблена фотографія діток і онучка. Не стримує Поліна Митрофанівна переповненої гордості за свою родину і в першу чергу показує саме світлину з сімейного життя.
«Заходить до мене мій онучок частенько, коли чую, як по коридору тупотять його ніжки, вже мені велике щастя. Знаєте, коли стала бабусею, почала більше цінувати сім’ю, як ніколи, відчула її цінність, значущість. По собі відчуваю, наскільки я змінилася: доки не було онучка, я просто була інакшою. Я вже звикла, що діти стали дорослими і живуть своїм життям. А зараз я так потрібна цьому крихітці, він приходить до мене, чіпляється рученятками за шию, а коли Оленка починає забирати, то він ще й голівку покладе на плече мені, мовляв, ніколи не відпущу. Я, зізнатися, вже слабо пригадую, коли це було з моїми дітками, а це настільки неповторне, чарівне відчуття, яке просто наповнює сенсом… Проживши певний відрізок життя, починаєш розуміти суть, істину, яку несе сім’я. Роботу люблю, шаную і бережу, але, на великий мій сором, раніше я жила тільки роботою: прийшла додому, що по господарству треба зробити – зробила, подивилася діти вдома – заспокоїлася. І, можливо, тільки недавно стало так, що сім’я для мене вийшла на перший план.»
Хобі, захоплення… Стало цікаво, чим живе Поліна Митрофанівна, коли приходить додому, коли фінансові перипетії залишилися в офісі.
«Дуже люблю свій двір. Я навіть не знаю, звідки в мене ця любов: чи то Оленка мені це привила, чи я сама до цього дійшла… У мене в дворі має бути багато квітів! Починається весна, і я вже знаю, скільки горщиків я маю витягнути в двір, там мені донька підказала якусь бочечку гарну можна поставити, там корзиночки і обов‘язково все в квітниках. Ввечері сяду на гойдалку і сама собі радуюся – дійсно класно! Я отримую колосальне задоволення від своїх квітів. Я радію, коли гості приходять, друзі до синочка, донька з родиною, адже тут у нас затишно, любимо й шашлики посмажити в дворі і просто відпочити. А коли вкладаєш всю душу в місце, де приємно потім відпочити, – це приносить неабияке задоволення.»
Не кожному вдається нести по життю таку позитивну енергетику, мати дійсно світлу ауру. Питаюся, як вдається бути такою усміхненою, такою життєрадісною?
«Не знаю, можливо, життя змусило. Я не з заможної сім’ї, батьки працювали на фермі, навіть і ми, діти, часом допомагали. Батька не стало 13 років тому. Все життя ми важко працювали, Далі я сама вступала на навчання у Рівненський сільсько-господарський технікум. Пам‘ятаю, приїхали здавати документи, брат завіз, сказав «Оце двері, йди», а сам поїхав. А мені хтось серед абітурієнтів сказав, що потрібна папка. Я навіть не знала, де її взяти. Як зараз пам’ятаю, я замість того, щоб знайти магазин, поїхала на вокзал шукати брата (сміється). Рівне було для мене великим містом. Я з Озера, і виросла в селі, а після восьмого класу тільки й поїхала побачити світ. Сама вступила, і все навчання було в мене на відмінно, отримала вільний диплом і продовжила навчання в столиці. Всього досягала своїми силами. На третьому курсі довелося піти на роботу лаборантом в технікумі, бо треба було якось викручуватися, допомагати батькам. Я отримувала підвищену колгоспну стипендію (42 гривні), яку отримувала за мене мама, а коли з’явилася можливість, стала лаборантом на кафедрі бухгалтерського обліку, на перерві бігала давала матеріали, в другій половині дня йшла працювала, мені ставили ще півставки і я отримувала ще 40 гривень. Працювала в колгоспі в Більській Волі, а потім 10 років присвятила нашому молокозаводу. А звідти в фінуправлінні три місяці, і з квітня 1996 року я в казначействі першим заступником-головним бухгалтером. Вже з 2011 року – начальником.
Перш за все, в своїй людяності й легкості завдячую мамі. В кожній сім‘ї складаються свої основні мірки виховання, свої родинні правила. Зараз де в чому виховання відрізняється від колишнього: так, діток люблять і забезпечують всім необхідним, навіть балують. Але це трішки не те. Нас, наприклад, в сім‘ї було семеро, і нас вчили бути дружними, відповідати за свої вчинки, допомагати один одному. А між тим і в дворі, і в хаті, а ще й на роботі в мами встигали допомагати. Був певний розподіл обов‘язків, навіть няньчили молодших діток. Бувало всякого, але мама нас ніколи не била. Хлопці було отримували різками на горіхи від батька за куріння, а дівчата були недоторканними. Ми змалечку були обов‘язковими: треба назбирати картоплі – значить назбираємо, треба масло бити – значить треба, дрова носити – наносимо. А ще допомагали мамі на фермі… Коли я вступила в технікум і їздили на сільсько-господарські роботи, хтось казав ніби важко… Мені вже все було легко. Бо вдома ми звикли тяжко працювати. Уроки робити нас не примушували, вчишся – то й вчися. Ми з головами були всі, уроки в нас ніколи ніхто не перевіряв, а зробити ми їх мали тоді, коли у нас не було роботи. Окремо час на це не виділявся. Відмінницею я взагалі ніколи в школі не була, була хорошисткою. Але ми самі собі змалечку ставили власні цілі, яких мали досягти і саме прагнення до чогось і дозволило нам чогось досягти в житті.»
Звідси й легкість, і людяність. Зовсім не дивно, що ці прекрасні риси основні серед принципів, якими керується Поліна Митрофанівна у своїй діяльності.
«Я переконана, що ми маємо спілкуватися на рівні простої людини. Заходить людина з ухвалою суду, часом в розпачі чи навіть у відчаї… Буває так, що не достукавшись багатьох дверей, приходять уже до мене і, неначе та вибухівка, готові зірватися кожної миті. Я теж знаю 845 постанову кабміну і вона в мене завжди під рукою, звісно, я оперую і термінологією, але вести себе зухвало ніколи б не стала. Завжди говорю до людей їхньою мовою, простою, доступною, людяною. І найвища для мене винагорода, коли з мого кабінету вийдуть заспокоєні, з певними варіантами вирішення якихось проблем. Насправді, це треба ще й вникнути в їхні питання. Проте мені зовсім не важко набрати ані банк, ані пенсійний і перепитати, чи варто взагалі направляти туди людину, чи їй потрібно там вистоювати чергу, приїздити туди, якщо відповіді на її питання не слід взагалі шукати в цих установах. З клієнтами працювати дещо легше, адже вони, як правило, можуть говорити вже нашою мовою і ми взагалі можемо спілкуватися в одній площині. Але принцип той самий: коли людина, виходячи з кабінету, дякує, це вартує того, щоб далі працювати. Відчувши тільки один раз, що тобі щиро вдячні, що ти комусь допоміг, неможливо потім забути й відмовитись від цього. Це залишається в душі і надихає працювати!
Я була бухгалтером, а колишніх, як відомо, не буває. Зараз і своїх дівчаток колег вчу: «Скинь, пропиши: (а в нас є такий чат-зв‘язок) «Що ви там, розібралися?», не зажимайся, договори речення повністю, скажеш половинку, тебе, може, не зрозуміють, побачила, що хтось не так пише, передзвони, уточни, допоможи. Бо ж через певний час тобі відпишуться і, якщо ти змогла допомогти, тобі будуть вдячні, а це те, заради чого ти старалася.»
Кажуть, є люди, які просто на своєму місці. Чи відчувають вони задоволення від роботи? Безумовно! І навіть більше – це чи не єдиний стимул працювати.
«Іншої роботи я й не уявляю. І зарплата, не вельми висока, і пропозиції часом бувають більш звабливі. Проте не грошовому вимірнику моє ставлення до роботи. Я себе просто більше ніде не уявляю. Діти якраз пішли в садочок, коли я працювала на молокозаводі. Ніколи не забуду цей приємний колектив, знала всіх, знала, скільки в кого дітей (а нас близько 80 чоловік працювало), це був дуже веселий і працьовитий колектив. У нас бували й вечори відпочинку, навіть колись варили чай у відрах, а потім переливали в самовар, щоб прикрасити чайну церемонію. Для вечорниць писали сценарії, співали, розказували історії, перевдягалися! Тоді ми молоді були, багато ще й незаміжніх, гуляли дуже змістовно, старалися дозвілля зробити наповненим, цікавим.
У цьому колективі так само стараємося відпочивати з якоюсь програмою. Наприклад, коли йде завершення бюджетного року, цього вечора, вірніше ночі, близько 10 години, коли все вже більш менш впорядковано, ми любимо всім колективом провести старий рік, як правило, за пісним столом. А потім залишається 5-7 чоловік і працюємо до ранку. А зранку я неодмінно всіх вітаю із завершенням бюджетного року, а воно завжди обов‘язково має бути успішним.
Цього року нам виповнилося 20 років, і ми теж весело відзначали цю подію. «Мішечок гарного настрою» у мене на столі – це якраз сувенірник, який залишився з цієї пам‘ятної події. У ньому цукерки і коли дивлюся на такі милі штучки, завжди з теплом згадую наших креативних дівчат, зокрема Віту Мальцеву, яка завжди щось вигадає цікаве… На наш ювілей ми теж писали сценарій і конкурси проводили, словом, відпочити вдалося славно. Пам‘ятаю, як в одному з конкурсів малювали портрет керівника, то, знаєте, навіть не було кому тримати плакати – всі хотіли малювати. (Сміється)»
Вкотре переконуюся, всі, хто вміє працювати, обов’язково вміють і відпочивати. Погодьтеся, це певною мірою і рівень довіри. Адже треба ж настільки бути впевненим у лояльності, коректності, наявності почуття гумору і в керівника, і в колективу. Можливо, інший би переймався питанням субординації чи подальшого підтримання дисципліни, але не Поліна Митрофанівна…
«Так, звісно, як вони мене бачать в неформальній обстановці, так і я маю знати, хто, на що здатен. Це, до речі, стосується і підходу в роботі, я стараюся дати людям такі завдання, які їм по зубам: і вони справляться без проблем, і управління від цього лише виграє. Зовсім трішки треба щось змінити, підшукати підхід, і все саме собою вирішується. Але для цього треба добре знати людей. З самого ранку я не скуплюся на привітання, мені не складно привітати маму з днем народження її дитя, адже вона йшла на роботу саме з настроєм свята, і їй так приємна увага, і працюється легше. А привітати завжди є з чим: у цієї мами студент вступив у виш, а в цієї малюк в садочок пішов, а в цієї вже випустився… І це всього-на-всього крапелька уваги. Пішла вона на свято в садочок до дитини, треба ще й перепитати, а як же все пройшло… Коли ж день народження у нашого працівника ми обов‘язково про це сповіщаємо на дошці привітань і оголошень напередодні. Я не боюся зближатися зі своїми працівниками, не боюся через це втратити авторитет чи того, що переступлять межу субординації… Це абсолютно виключено, адже повага і увага до людини ніколи не завадить робочим стосункам.»
І кар’єрний стрибок дещо спантеличив, і уяви не мала, що з бухгалтера зразу перейде в заступники. І страшнувато було, але вона просто знала, що дуже хоче працювати. Просто старатися дотягнуся до районного рівня. Звісно, було важко, нова структура, не було кому навчити, а звертатися за допомогою було незручно. Але відступати не було бажання, трудилася, як та бджілка, з любов‘ю до людей і до свої роботи так і пройшли 15 років на одній посаді…
«Найголовніше для мене – це люди. Хто і що б не казав, в будь-якій роботі головне – це люди. А для того, щоб вони були твоїм надійним тилом, з ними треба працювати. Ми практикуємо робочі наради, хоча більшість із моїх колег в області і не вважає це за необхідність. Наприклад, я привожу якусь нову інформацію, нові вказівки від керівництва. Я збираю увесь колектив і роблю певні наголоси. Всі, звичайно ж, схоплюють нове, але всього і кожен, звісно, не запам‘ятає. Кожен щось засвоїть, а потім допомагатимемо один одному. Це не лише сприяє зближенню колективу, але й самовдосконаленню, самоосвіті.»
Гроші – справа доволі кропітка, відповідальна. Шлях від лаборанта кафедри бухобліку до головної хранительки казни району і цікавий, і непростий. Але не всі знають, що ранньою мрією Поліни Митрофанівни була зовсім інша професія…
«Я взагалі не мала бути бухгалтером… Колись я мріяла бути… вихователькою в садочку. Цей план я виношувала доволі довго. Але після восьмого класу подружки вступали в Рівне і мої плани різко змінилися. Я не пожалкувала про це ні разу. А тепер і моя донька по моїм слідам пішла і теж залишилася задоволена. А коли бачить, як до мене вітаються, проймається гордістю, я ж їй бажаю, щоб і вона відчула те саме задоволення від тепла людської вдячності.
А чому фінансова сфера? Напевне, я дуже хотіла працювати, хотіла мати самостійність, незалежність, фінансову стабільність. Тепер тут моя маленька сім‘я, моя маленька республіка і я хочу в ній певного порядку. Я повинна знати, що такого числа я отримаю 800 гривень авансу, а такого – основну частину зарплати. Я повинна розрахувати своє життя по моїм можливостям і бути впевненою в цій стабільності. Пам‘ятаю, ще на молокозаводі нас було четверо бухгалтерів, а знаєте, як то дівчата боялися зайти в бухгалтерію і розпитати про зарплату. То я старалася, як тільки нарахують зарплату, понавиписую кому, за що і скільки (комусь за години, а комусь нічні, тому святкові, а тому відпустка, комусь утримання чи кредит іде, словом в кожного своє) і виношу дівчатам потихеньку. Ті бумажечки пороздаю – дівчата такі задоволені! Зараз розрахункові відомості вже є практично в кожній установі. А тоді ось так допомагала. Мені було надзвичайно приємно, що кінцевий результат моєї роботи когось цікавив. Коли я це зрозуміла, іншого шляху в мене вже не було.»
Сонячна й легка, щира й безпосередня… Про кожного зі своїх працівників розказала мені Поліна Митрофанівна, в кожен кабінет завела і з усіма познайомила. Одне задоволення спілкуватися з жінкою, в чиїх очах світиться вогонь добра. Реалізовувати себе в ролі виховательки у Вас іще попереду із онучками, а те, що казна району у Ваших натруджених руках, може тільки тішити.
Наталія АНДРЄЄВА.
| < Попередня | Наступна > |
|---|