Авторизація

HomeНаше життяЗустрічі для васКована пристрасть: коли захоплення переросло у щоденну справу (+фото)

Кована пристрасть: коли захоплення переросло у щоденну справу (+фото)

( 1 Vote )

Цього майстра знають не лише у Володимирці, хоч він і місцевий.

Ковані вироби Олександра Волчецького з успіхом роз’їжджаються у різні міста та села України, а також за кордон. Його авторський стиль видно у кованих огорожах, воротах, брамах, лавах, гойдалках, садових меблях, ліхтарях власного дизайну, меблях та різних дрібничках.

Як і у справжнього художника, в Олександра попри часте використання у роботі заводських елементів немає жодної однакової готової речі, бо ж це те, що звуть хенд-мейд.

Ось уже восьмий рік ковальство – основний заробіток Олександра Волчецького, який одного разу не побоявся сказати «так» своєму захопленню та перетворити його у щоденну працю. Коваль – не пересічна спеціальність, тому, як жартує сам майстер, якщо ви думаєте, що це дядько з молотом та шматком розпеченого заліза біля печі, то це не зовсім той образ. Сучасний коваль – це спочатку хороший художник, кресляр та математик, який вміє бачити результат наперед.

В армії сказали: «твоє»

 Як і у кожного митця, у пана Олександра є своя історія. А почалося все ще зі школи, з простих уроків малювання. Був у тоді ще школяра хист до цієї справи, тож малював багато і вправно, час від часу беручи участь в усіляких конкурсах.

– Та то таке, як кажуть, Бог дав – та й почав малювати, – скромно ділиться майстер. – Спеціальної освіти я не маю. В армії малював трохи. Знаєте, тоді була мода на дембельські альбоми пам’ятні. Усі хотіли мати такі. У нас був один солдат старшого призову, який робив чеканку – спеціальні художні тиснення на жесті. То було дуже гарно! Якось він побачив, що можу малювати, показав мені, як таке робити. Я спробував щось виконати. Він глянув на мою роботу і сказав: «твоє». Так я почав йому допомагати. То були мої перші дрібні спроби художньої роботи з металом.

Олександр Волчецький каже, що за таку свою творчість почав ще в армії отримувати невелику символічну винагороду. Працював над чеканкою у вільний час – і отримував від того неабияку насолоду. До слова, нині в Україні майстрів, які можуть виконати на замовлення картину-чеканку, зовсім мало. Олександр займається цим і нині, правда, в значно розвиненішому форматі.

– Я мав би бути будівельником, – розповідає далі майстер. – Закінчив спочатку Володимирецьке ПТУ (зараз ВПУ №29) за спеціальністю «майстер сільського будівництва», потім Конотопський індустріально-педагогічний технікум, де отримав фах майстра-будівельника та майстра виробничого навчання в училищі. Та й мої батьки будівельники: мама Надія Петрівна 40 років пропрацювала у ВПУ, а тато Анатолій Феодосійович був прорабом на основних соціальних об’єктах Володимирця та району. 

 

Ковальський ген

Пан Олександр теж встиг попрацювати в училищі, викладав для студентів будівельну справу, одночасно навчаючись на заочному відділенні у Глухівському державному педуніверситеті. Далі ж трапилася звична для багатьох історія: потрібні були гроші.

– Я навчався заочно на платній основі. Одружився, у мене народився син, взяли в кредит машину… Словом, довелося десь підробляти. За пропозицією друга поїхав на Хмельниччину, працював будівельником. Так трапилося, що поруч з місцем, де працювала наша бригада, розташовувалась ковальська майстерня: там теж хлопці винаймали приміщення і робили різні гарні речі з металу.

Коли був дощ, то у нас роботи як такої не було, тож ми і розбігалися, хто куди, аби трохи перечекати мокроту. Я навідувався до тих ковалів з цікавості. Просто подобалося спостерігати за тим, що там відбувається і як народжуються красиві речі зі шматків грубого металу. А оскільки трохи розумівся в малюванні, то зрідка навіть підказував хлопцям, де і яку лінію провести, аби вийшло до ладу. Керівник тієї майстерні кілька разів бачив, що я підказую хлопцям, питався, чи я десь вчився, а потім порадив займатися і самому такою справою, бо ніби у мене є до того хист. Я знітився, бо не бачив у собі нічого такого, але було приємно. У мене ж дід Феодосій (Юзмак по-вуличному) був знаним на Володимирець ковалем!

Можна було б довигадувати цю історію про те, що дід колись показував онукові ази ковальської майстерності, і через багато років онук відновив у пам’яті ті арабески спогадів, опанувавши дідову науку. Та все було не так, а значно цікавіше. Справа в тому, що свого діда пан Олександр практично не пам’ятає, бо він пішов з життя, коли хлопчику був лише рік. І ось так понад 8 років тому той ковальський ген переміг професійну традицію!

Тож пан Олександр продовжував відвідувати ту ковальську майстерню, навчаючись на практиці зовсім новому, але такому бажаному ремеслу. А якою ж була несподіваною радість, коли ті хлопці, отримавши винагороду за одне із замовлень, чесно віддали частку заробітку Олександрові – бо ж допомагав!

Ще одна деталь: після 9 класу Олександр Волчецький сам вирішив піти навчатися на ювеліра. Подав документи, склав необхідні тести з хімії, малювання та ліплення заочно, навіть запрошення на навчання отримав від Київського ювелірного заводу. Проте мама заборонила навчатися такій дивній спеціальності, бо при загальній скруті 90-х з грошима у людей було туго. Хто зна, чи ще тоді не заговорив у хлопчині ковальський ген?

 

 

 


 

Усе окупилося трохи більше, як за півроку

Згодом майстер повернувся до викладацької справи в училищі. За період роботи причепурив майстерню, як міг, пропонував своїм студентам освоїти різні техніки роботи, в тому числі й техніку холодного кування. Як розповідає Олександр, учні з цікавістю навчалися новому, дехто з них і нині трохи підробляє на цьому по району. Але вчити чомусь суттєвому було дорого через матеріали, тож виготовляли такою технікою дуже прості речі.

– Кування – заняття не з дешевих, тому до дрібниць я його не мав змоги передати учням. Бо ж просто псувати матеріал – то надто дорого. Тож край потрібен був замовник, а також довелося купувати станки, щоб виготовляти складніші речі. Станки були ручними, без моторів, бо так було дешевше і частину механізмів можна було зробити самотужки. Хоч так, а вже яка поміч. Так ми з напарником почали власну справу. Усе окупилося трохи більше, як за півроку. І то лише тому, що мало хто знав про нас. Та мало-помалу до нас почали приходити із замовленнями: раз чи двічі на місяць.

Майстер розповідає, що спрацювала сила інтернету: люди побачили фото кількох виробів на сторінці у соцмережі, почали розпитувати, цікавитися, передавати з вуст в уста. Так і посипалися замовлення.  Він став одним із перших ремісників у районі, хто почав займатися ковальством. Нині у Олександра Волчецького широкий список замовників, як говорять, різного рангу: від статечних заможних українців та іноземців до звичайних господарів, які замовляють щось простеньке. Все залежить від складності роботи. Огорожі, лави, ліхтарі, адресні таблички та поштові скрині – чого тільки немає у доробку майстра!

Якраз нині поряд із вже рядовими замовленнями по куванню огорожі Олександр працює над… лицарськими обладунками на замовлення однієї зі столичних ресторацій. Каже, що люди цінують якість та індивідуальність. І хоч ковані речі дорогі, проте це вироби на роки, деякі з них можна й передавати як родинну реліквію.

 

Добрий ремісник – не завжди художник

Так говорить Олександр про сучасну ковальську справу, бо спілкується з багатьма ковалями та просто поціновувачами такої непростої справи. Розповідає, що стикається інколи з людьми, які говорять, що то просте зварювання, не розуміючи деталей процесу.

– Для цієї роботи просто розуміти механізм недостатньо, потрібно мати ще й художнє бачення, аби знати, що в результаті ти хочеш мати. Звісно, ми використовуємо деякі заводські штамповані деталі, але це заради економії часу та здешевлення. Куємо й самотужки. Ми можемо, наприклад, кувати листки винограду кожен окремо десь із місяць, але інколи простіше купити вже готові штамповані деталі та «вплести» їх до загального ансамблю виробу. Та й технології змінилися. Це ж чудово, що можемо осучаснити справу, застосовуючи штамповані деталі. Ми беремо і їх, і куємо свої, вбираючи все це у авторський виріб. Бо не кожному вдасться зробити щось навіть з готового. Можна купити станки, але й потрібно знати, що і як зробити та як скласти в красиву композицію.

 

 

 

Шкільні предмети ще й як стають у нагоді

Майстер каже, що не боїться передавати своє ремесло, тож з радістю ділиться тим, що знає, з тими, хто хоче навчитися. Правда, й люди різні бувають, з різними мотивами, але то вже інша історія. От і студентам в училищі пробував передати таке вміння. Дехто щось із того взяв, дехто – пропустив повз вуха.

– Моя справа зараз значно цікавіша та практичніша для мене, аніж викладання. Бо тут я встав зранку, йду на роботу та знаю, що маю зробити, матиму результат та настрій і бажання творити. З викладанням же усяке буває: хтось тебе чує, а комусь твій час та зусилля зовсім непотрібні, хоч ти й витрачаєш на це масу ресурсів.

Так, за час роботи в училищі Олександр ще й писав для своїх студентів практичні методички та підручники, деякі з них розійшлися по інших училищах області, де по них навчають студентів. Загалом – 8 окремих посібників з різних технологій, які викладав тоді в училищі. Працював і над графічними презентаціями. Одна з них перемогла якось на спеціалізованому конкурсі таких. Та чого там, навіть на дошці пошани району Олександр якось «засвітився», про що скромно говорить: «та було й таке».

Коваль говорить, що завжди говорить дітям, що вчитися потрібно. Бо ж, не маючи спеціальної освіти, вже ж творить красиві речі не просто з голови.

– Так, художній хист потрібен. Але й геометрія, фізика та креслярська наука які необхідні у такій справі! Правильні розрахунки економлять час та енергію, бо не доводиться переробляти, аби все було симетрично та рівненько. Тому ті, хто каже, що якийсь із шкільних предметів мені не згодиться в житті, неправі: ви не знаєте, що вам згодиться, - посміхаючись, ніби дає настанову коваль.

 

 

 

Найскладніша – одноманітність.

Питаю про труднощі в роботі. Олександр на хвильку задумується, а потім каже, що найскладніше – кувати одне і те ж саме. Наприклад, двадцять секцій огорожі, від якої стомлюються не лише руки, але й голова. Непросто даються у цій справі габаритність, робота в холоді та на морозі, коли потрібно довго стояти на одному місці, працюючи над якоюсь деталлю. Все ж майстрові більше до душі ковка художніх оригінальних замовлень, де можна пофантазувати.

Сьогодні у Олександра є постійні клієнти з Білорусії, Польщі та Німеччини, замовляють декоративні квіти та меблі. За кордоном цінують оригінальні ковані речі авторської роботи, особливо для облаштування садової, прибудинкової території та всередині будівлі. Загалом же за роки роботи має понад 3000 виробів. Цьогоріч найбільш популярні замовлення – лавки-гойдалки, дашки над дверима та перила до сходів. Як і справжній художник, Олександр Волчецький розвивається, тож в майбутньому планує  поєднувати у виробах різні техніки: ковку, плазмове різання і чеканку. Каже, що то буде дорога робота, але подібного не знаходив навіть в просторах інтернету.

– Я люблю свою справу, тому й хочеться вдосконалювати її. Щоб отримувати задоволення від того, що розвиваюсь, та й людям виготовляти якісні оригінальні речі. Хочеться і в цьому бути першим!

Сподіваємось, що скоро побачимо такі вироби авторства Олександра. Бажаємо успіху та натхнення!

Вікторія Черпак.

 

Коментарі   

 
+25 # Гість 12.12.2017, 23:35
Яка краса! Молодець!!!
Відповісти
 
 
+1 # гість 14.12.2017, 09:25
Кінчився бурштин,немає в людей грошей,зачохляй електроди в чохол!!!
Відповісти
 
 
0 # Гість 14.12.2017, 22:19
якщо ви незнате то неговоріть такого це людина від бога він і як бурштин був то робив таку коасу
Відповісти
 
 
+3 # гість 14.12.2017, 23:45
Спитайте в людини від Бога скільки разів за кермом мєнти залитим ловили біля колегіуму?Всі ці (витвори мистецтва)чомус ь в Рівному коштують вдвічі дешевше,в Польщі втричі!Стаття містить в собі банальну рекламу!!!Нічог о надзвичайного в тій роботі немає і близько,щоб назвати чудо-майстра людиною від Бога!!!
Відповісти
 
 
+11 # Siegfried 15.12.2017, 09:21
А мені подобається. А якщо він вживає алкоголь - прикро. Взагалі, восновному, талановиті люди частенько спиваються, а тих, хто себе не розкрив у повній мірі, або якихось негідників нічого не бере. Так що тримаймося! Плід гріха не потворний на вигляд. Він має гарну упаковку, в гарній тарі, апетитно виглядає. Часто перша доза - безкоштовна. Хтось пригостив, запропонував В МЄРУ, не багато. А потім ти розплачуєшся багато чим, грошима, репутацією, а іноді і життям.
Відповісти
 
 
+3 # Гість 18.12.2017, 17:49
Пишатись треба тим, що у нас в районі є такий майстер. А його особисте життя це його особисте.
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 170 гостей і 1 користувач на сайті