HomeКультураВідомі особиОсідлав велосипед і поїхав до Європи

Осідлав велосипед і поїхав до Європи

( 0 Votes )
Кажуть, українські водії жартома називають пішоходів «хрущами», а велосипедистів «камікадзе». Якою є культура на дорогах Європи, як там ставляться до людини у сідлі велосипеда? Про це і не тільки у розмові з Олексієм Пізником, велосипедистом-мандрівником з Тернополя, який нещодавно проїхав дві тисячі кілометрів чотирма країнами Європи. Подорожі багатьох з нас роблять щасливими чи, принаймні, радісно збудженими. Олексій вважає себе саме щасливим.
Пізник – програміст, член Асоціації велосипедистів Тернополя, йому 50 років. Головними своїми життєвими цінностями цей чоловік вважає всебічну підтримку здоров’я, тому велосипедні тури для нього – спосіб життя.
Велосипед як елемент щастя
Для  щастя у подорожах кожному потрібно щось своє. Комусь дорогий  готель,  комусь достатньо ровера і намета, переконаний мій співрозмовник, який принципово не дивиться телевізор, вважаючи це шкідливим для психіки.
Олексій місяць їздив Європою на звичайному велосипеді українського виробництва, з мінімумом багажу. Подолав майже дві з половиною тисячі кілометрів, витративши усього 270 євро.
Олексій Пізник, велосипедист-мандрівник з Тернополя Дехто пишається зручною автівкою... А для мене  авто рівнозначне скороченню тривалості життя. Велосипед навпаки його продовжує. Кручу педалі з 15 років. Чим добрий ровер для подорожей?  Є змога роздивитися усе навколо, автономно пересуватись. До того ж це дуже дешево, одночасно тренуєш тіло і насолоджуєшся природою, каже мандрівник.
А велосипед у Олексія  звичайнісінький, без  «наворотів», бо його власник свято дотримується принципу купувати лише нагально необхідне, а не для «понтів». Ровер обійшовся у 600 гривень, бо сам його склав, під себе.
Велотраса як стиль життя
Раніше Пізник неодноразово подорожував Україною, а в минулому році проїхав частину Польщі, Словаччину. В Австрії натрапив на відому транс-європейську велотрасу номер шість, яка в цій країні тягнеться переважно вздовж  річки Дунай.  EuroVelo  мережа велосипедних трас, проект Європейської федерації велосипедистів, що має на меті розвиток 15 довгих маршрутів через всю Європу, сукупна довжина яких понад 60 000 км (причому наразі існує лише 20 000 км). Жоден iз маршрутів ще не завершено повністю. EuroVelo №6 починається у місті Нант на Атлантичному узбережжі Франції і закінчується на чорноморському курорті Констанца в Румунії. Велотраса проходить через Францію, Швейцарію, Німеччину, Австрію, Словаччину, Угорщину, Сербію, Румунію, через відомі туристичні міста  Орлеан, Відень, Братислава, Будапешт, Белград, Бухарест. Загальна її довжина   3653 км.

Українського велосипедиста вразила  комфортність траси і краса краєвидів, тому наступну подорож запланував саме нею. З собою взяв намет, легкий спальник, похідні душ та аптечку, туристичний газовий пальник, казанок і невеличкий проднабір вівсяні пластівці, родзинки, півлітри згущеного молока та олії. Разом з мінімальною кількістю одягу та запчатинами для велосипеда усе це влізло у  60-ти літровий  велобаул. З Тернополя до Братіслави Олексій поїхав потягом. Саме зі столиці Словаччини він і розпочав свою подорож Європою – через Австрію, Німеччину, Швейцарію і Францію. Маршрут проляг через Відень і Лінц,  Пассау, Базель, Доль та Діжон. Олексій віддавна мріяв побачити Париж, тому й прямував саме туди. Однак...

– Виявилось, насправді EuroVelo №6 виглядає дещо інакше, аніж на інтернеткартах. Реально вона не є безперервною. На початках була триметровим шосе із спеціальною розміткою. У Німеччині воно раптом перейшло у  вузьку гравієву  доріжку, а потім зникло взагалі... Попри усе, Німеччину я проїхав; там паралельно швидкісним автобанам, як правило, прокладено і доріжки для нас, велосипедистів. Велотраса EuroVelo поновилася аж у Швейцарії, хоча була й не надто якісна, у Франції – знову губилась. Я  дуже стомився від постійного напруження і пошуків дороги, тому з Діжону вирішив повертатися. До речі, французькі жінки мені не сподобались, це міф про їх елегантність і чарівність. Хоча сама країна вразила чи не найбільше – в основному якісними дорогами. Колегам-велосипедистам пораджу: у таких мандрівках треба  обов’язково  мати навігатор GPRS, – розповів Олексій, який сам подорожував  взагалі без зв’язку.

Він не брав ні мобільний, ні нетбук – щоб відпочити від техногенного світу. Не брав і засобів для самооборони, бо, на його думку, їхати європейськими дорогами безпечно. Каже, там ніхто не чіпляється й «по пяні». Щодо велосипеда, то у тамтешніх містах можна безкоштовно взяти набагато «крутіший» на спеціальних стоянках, де власники самі залишають свого старенького двоколісного друга перед тим, як придбати новий.

День у сідлі велосипеда Пізник розпочинав  о восьмій ранку, долав близько сотні кілометрів, ночував у наметі. У кемпінгах не зупинявся, бо не хотів платити за це десять євро, волів за краще витратити ті гроші на продукти.  Каву та вівсянку готував на пальнику, вогнища у Європі розводити у невстановлених місцях заборонено (як і намети, просто мій герой не трапляв у поле зору поліції – авт.). Щось смачніше – купував, ціни у супермаркетах майже ідентичні нашим.

Були моменти, не їв хліба кілька днів. Справа в тому, що у французьких селах майже немає крамниць, фермери автівками «затарюються» у маркетах найближчих міст. Щодо можливих проблем з поліцією, то вони виникли лише одного разу, у прикордонному  польському Перемишлі, де Олексія оштрафували на 50 злотих тільки за те, що він ровером проїхався залізничним пероном. Хоча жодного забороняючого знаку там не було й близько.

Ми і  Європа: «велосипедна» культура

Олексій Пізник, велосипедист-мандрівник з Тернополя

– Якось у Німеччині сильно змок, сушився на зупинці. Люди принесли чай, навіть нічліг пропонували. Цікаво, що німці навіть у селах займаються спортом. А ви бачили дівку в українському селі, яка біжить крос чи віджимається? Вона або йде доїти корову, або у бар, – дивується Олексій.

На його погляд, європейські водії (на відміну від наших) ставляться до велосипедистів дуже ввічливо. Культура поведінки на дорозі там у рази вища. В Європі велосипедисти їздять у будь-якому віці, тому на велотрасі людно. Однак  дуже далекі велоподорожі тут дивина. Зазвичай мандрують з комфортом, у спеціально відведених місцях, до яких доїжджають разом з двоколісним другом потягом чи автівкою.

Щодо України, то у нас в приміських потягах дозволяється провозити велосипед безкоштовно, однак провідники чомусь все одно вимагають половину від вартості квитка. Згідно правил, в українських  пасажирських потягах ровер має бути складеним у чохол так, щоб його можна було покласти на полицю для вантажу.

Олексій Пізник каже, що у Польщі й Словаччині велосипедистам видають спеціальні квитки. У Німеччині і Франції – ні, однак там у розкладі є певні потяги зі спеціально облаштованими місцями, якими можна перевозити велосипед, інвалідний чи дитячий візок. Європейський залізничний транспорт досить дорогий, тому половину грошей мій співрозмовник потратив саме на квитки, а на харчі за чотири-пять днів йому йшло приблизно пятнадцять євро.

На прощання я попросила Олексія дати якусь пораду тим, хто так і  не зміг жодного разу разу у житті відірвати свою «пяту точку» від дивана біля телевізора чи  крісла на роботі. І ось що почула: «Не намагайтесь стати найбагатшою людиною на цвинтарі. Визначте свій набір справжніх цінностей».

Світлана ФЕДОНЮК.

Фото до матеріалу надані Олексієм Пізником.
 

У вас недостатньо прав для коментування.