HomeНовиниВ РайоніУ Біленському НВК вирішено багаторічну проблему з підвозом учнів на навчання (+фото)

У Біленському НВК вирішено багаторічну проблему з підвозом учнів на навчання (+фото)

( 0 Votes )

Можна багатьма дорогами йти з дитинства у доросле життя, але початок цих доріг – школа.

Саме з неї освічена юнь рушає назустріч своїм мріям. І сприяють цьому не тільки батьківське «Учись!» та вчительське «Будь наполегливим!», а й дитяче бажання з кожним уроком самостверджуватися на шляху до знань. І навіть… старенький шкільний автобус, який, долаючи старість, доставляє тебе до школи.

– То правда, що, їдучи до школи, хтось з учнів не втримав мобільник, і крізь дірку у днищі він вислизнув з автобуса на дорогу? – напівжартома запитую у директора Біленського НВК Василя Жданюка.

– Багато що могло бути, – відгукується Василь Іванович, але жартівливу тональність розвертає до повного серйозу: – Я по-справжньому боявся, щоб на ходу не обвалився салон. Наш «кубанець» настільки проржавів, що вже не було чого зварювати…

Словом, з підвозом учнів назріла справжня автобусна драма – і якогось дня замучений поліським бездоріжжям біленський учнівський автобус завмер на шкільному подвір’ї. Півтора року вчителі й учні страждали без нього. Виручали (спасибі їм) сусіди з Великих Телкович, почергово підвозячи і своїх, і луківських школярів.

Підприємцю-приватнику за ремонт двигуна заплатили двадцять тисяч, а автобус, прибувши у Біле, знову скляк. Гроші спливли, як вода в пісок. Підприємець-обіцяльник, заминаючи скандал, крайнім зробив моториста і звільнив його з роботи. Але дітям, які потерпали без автобуса, від цього не полегшало.

Дізнавшись, що у райагропромбуді простоює такий же старенький «кубанець», вирішили купити його, щоб поміняти двигун. Але невдовзі, після гарячих дебатів, від такого кроку відмовилися. «Якщо старця замінити таким же старцем, то хіба щось зміниться?» – резонно міркували луківчани.

На ту пору вже була домовленість із знаним в Україні будівничим-благодійником Віктором М’яликом. До нього, як до земляка, звернулися по допомогу директор школи Василь Жданюк і луківський пресвітер Василь Лютко.

– Досі перебуваю під враженням від розмови з Віктором Ничипоровичем, – розповідає Василь Іванович. – Буквально через день після звернення до його помічника Івана Базаки нас запросили у Київ, і Віктор Ничипорович, керуючись лише тим, що йшлося про дітей, без вагання виділив шістдесят тисяч на купівлю двигуна.

На той час село жило вже новими намірами. Батькам хотілося забезпечити дітей надійною автівкою. Тож про переміну у настроях розповіли В.М’ялику.

– Сподівалися невдоволення й докору, – признається В.Жданюк, – але Віктор Ничипорович, поміркувавши, сказав: «Якщо село гуртом збере тисяч п’ятдесят, то до своїх шістдесяти я додам ще п’ятдесят – і купуйте те, що підходить».

Скликали батьківські збори – і від кожної сім’ї, у якій є учні, вирішили «відстебнути» по п’ятсот гривень. Звісно, не обійшлося без емоцій. Такий почи́н хтось сприйняв легко, ще хтось скривився, а хтось, посилаючись на вбогість, взагалі відмовився платити. Бувало й так, що, забравши свій внесок, людина, одумавшись, повертала його. І це – життя.

Віктор М’ялик в результаті надав 110 тисяч. Додавши зібране батьками, після тривалих пошуків купили таки автобус. Обійшовся він майже у сто сорок тисяч гривень.

Думаєш над цим – і мимохіть замислюєшся над питанням людської доброти. Розуміючи, що п’ять сотень можуть бути досить відчутними для сімейного бюджету, Віктор Ничипорович вчинив у звичній своїй манері: сплатив внесок за неімущих земляків. Чи оцінять це люди? Напевне, так. Але поза сумнівом інше: якщо доброта є, то вона проявляється скрізь – у великому і малому.

 

 

Щоб вибрати «товар» до смаку, мобілізували місцевих знавців техніки. Були на авторинках у Луцьку і Шепетівці. Хотілося, щоб якість  машини і наявна сума грошей співпали з людським бажанням. Націлювалися на «ПАЗ», якому легше даються наші дороги. Але пристойний «ПАЗ» пристойно коштує. Тож у луцького підприємця напитали «ХАЗ» – автобус із 10-літнім стажем, але ще гарний собою, дешевший і з міцним «серцем»-двигуном. 

Нині це блакитне, як небо, дітище Харківського автозаводу вже на подвір’ї Біленського НВК. Коли ми любувалися ним, першокласники, попрощавшись із букварем, після свята розтікалися сільськими вулицями, а луківські школярі, відбувши уроки, на правах господарів розсідались у «своєму» автобусі. Їм не терпілося рушити у першу поїздку зі школи додому. І ніхто, мабуть, знати не хотів, що їхній «хазик» ще не зовсім готовий у дорогу. Його треба було зареєструвати, сплативши сім тисяч реєстраційного збору (навіть дитячо-учнівський автобус не звільняється від цього побору!). Та й водія з відповідними правами не зразу знайдеш на «шкільну маршрутку»…

ЗА СЛОВАМИ В.Жданюка, поки що автобус курсуватиме за дорученням колишнього власника. До нового навчального року він має пройти процедуру реєстрації і стати чиєюсь власністю. Не виключено, що господарем його буде райвідділ освіти, хоча луківська сільська громада вважає автобус своїм. «Дядько» зі сторони їй не підходить. Але чиїм би він не став, придбаний громадським коштом автобус має служити луківській дітворі. Бо гріх допустити, щоб добре діло хтось перевернув з ніг на голову.

Втім, усе це – деталі, без яких не буває справжнього серйозного діла. Тож вони не применшили святкового настрою, що панував у Білому й Луко. Попри напружений день, по дорозі з Вараша В.М’ялик прибув до Біленського НВК, а оглянувши покупку, побажав школярам щасливих поїздок на вже їхньому, придбаному «в обхід» бюджету автобусі.

Обійшлося без помпезного мітингу. Його замінила світла радість від ще одного доброго діла, яке спільно, громадою, вдалося зробити.

– Це мій район. Тут моє рідне село. Та й Луко зовсім  мені не чуже, – коротко і щиро висловився Віктор Ничипорович. – Коли знаєш, що діти через щось потерпають, то чого тільки для них не зробиш. Я радий, що посприяв школярам з підвозом на навчання. Але ще більше радуюся небайдужості їхніх батьків, які сприйняли покупку автобуса як свою кровну справу. Громада заявила про себе. І влада, чим могла, посприяла. Цим і пояснюється наш нинішній успіх.

 


Спільну радість двох сіл розділив і голова райради Василь Ковенько. Сказавши про це, він зазначив:

– Віктор Ничипорович завжди підтримує проекти, співучасником яких виступає громада. І це похвально. Люди зовсім по-іншому ставляться до того, у чому є частка їхніх старань. І їм треба щиро подякувати за нинішнє добре діло.

Побажавши, щоб придбаний автобус довго і надійно служив дітям,  Василь Васильович пошкодував, що, поділяючи нинішню радість, влада опинилася осторонь задуманого громадою доброго діла. Але так уже сталося, що Біле і Луко не вперше дбають про себе самі. Як зазначив помічник В.М’ялика Іван Базака, цьогоріч в районі бюджетним коштом не придбано жодного шкільного автобуса. І цю прогалину з допомогою благодійника-земляка власним старанням заповнила сільська громада.

Що тут додати? Життя нинішнім днем не кінчається. Завтра буде новий день, і затребуваною стане саме вона – співпраця влади з громадськістю. Була б тільки добра спільна воля до такої співпраці.

Висловилася й мама одного із школярів. Через скромність себе не назвала. Але її думку можна вважати думкою всієї сільської громади:

– Нам приємно бачити цей автобус. Він – наш, і нас уже не підпиратимуть ні телковицьким, ні володимирецьким автобусами. Маємо надію, що луківські школярі у визначений час виходитимуть з дому – і за будь-якої погоди їх гарантовано чекатимуть, щоб доставити і в школу, і зі школи.

Цього хотілося всім: батькам, учням, учителям, представникам влади і громадськості. Це хотіння зріло роками. Тож зрозуміла вдячність, яку висловив директор школи Василь Жданюк. Адже тягар, який усе тяжче тиснув на плечі і змушував оббивати владні пороги, нарешті звалився. Бо де не справляється один, там упевнено справишся гуртом. Саме такою колективно поставленою крапкою й увінчалася біленсько-луківська автобусна «епопея».

 

ПОРУЧ із Білим та Луко – Воронки. Село цього ж дня відзначало чергову свою річницю. І чи варто дивуватися, що тема школи й освіти і тут нагадувала про себе? Від цього тільки додавалося радості. Бо краще перемагати, скоряючи одна за одною освітні вершини, а не засіваючи смертю мінні поля на затяжній братовбивчій війні.

Що насамперед вражало? Величезна кількість атракціонів, біля яких раювала воронківська малеча. Виднівся навіть тир, в якому сільські відчайдухи змагались у влучності. Тож свято вдалося для всіх. І насамперед – для дітвори: по-справжньому привілейованого «сільського класу».

Сценічним дійством, особливостями святкової програми важко когось здивувати. У нас в кожному селі і заслужених людей досить, щоб їх вшанувати, і талантів достатньо, щоб ними пишатися. Тут і ювіляри, і багатодітні родини, і визнані всіма трудівники, і молодята, котрі щойно поєднались, і малеча, яка тільки-но прийшла у світ. Якщо від імені нашого парламентського обранця Василя Яніцького його помічник М.Герасимчук привітав учительку Воронківського НВК Світлану Кубай, то Віктор М’ялик власноручно вручив грошові заохочення дружній команді школярів. Упродовж десятиліття лише торік з першого місця відступивши на друге, недавно вона поновила статус переможця у військово-патріотичній грі «Сагайдак». Тож усіх до одного переможців заслужено запросили на святкову сцену. І треба було бачити, як упевнено, вірячи в себе, хлопці і дівчата постали перед рідним селом. Мабуть, по-іншому й не могло бути, якщо й директор школи, А.І. Тарасюк, загорівся такою ж жагою перемоги і ділив із тобою дні у лісовій палатці!

Втім, Аркадій Іванович знає й іншу жагу. Це вона, невгасима директорська жага, тісну дерев’яну сільську школу перетворила у храм науки. І вона ж змушує ставити питання руба про будівництво нової школи. Поки що цього ентузіаста почули не всі. Але всім пора зрозуміти, що ним, як керівником-педагогом, рухає аж ніяк не бажання двозмінний робочий день замінити однозмінкою. Йому хочеться мати в селі справжній осередок нової української школи. Створити його. І якщо цього не помічати й не розуміти, значить – проявляти прикру ділову короткозорість.

Навіть тут, на святі, думками про школу заповнилася наша коротка зустріч з Аркадієм Івановичем. Розділив її і сільський голова Леонід Хомич. І єднає цих людей древнє знання про те, що під лежачий камінь вода не біжить. Тож обоє прагнуть щось робити. І для школи вже давно знайшлося місце на сільському генплані. На сьогодні цю ділянку вже звільнили від старих забудов і завершується її оформлення під майбутній будмайданчик. І воронківці сподіваються, що це свято – свято народження нової школи – прийде на їхню вулицю. Не хочеться тільки, щоб воно йшло через блокування трас міжнародного значення…

Майбутнє все розставить по місцях. А поки що в селі тривало свято. Воно проростало все новими іменами сільських достойників. І цим людям від серця дарували своє вміння сільські вокалісти, музиканти і танцюристи. Бо ж не тільки живемо вірою у завтрашній день, а й прагнемо бути його творцями.

Олексій ГОРОДНИЙ.

Фото автора.

 

У вас недостатньо прав для коментування.