HomeНовиниВ РайоніНеспокій душі

Неспокій душі

( 0 Votes )

Готуючи цей матеріал, вкотре подумав, що люди, які нас оточують і живуть поряд з нами, всі таки різні. Вони різняться поглядами, світоглядом і ставленням до інших людей. І ніде правду діти: одні дбають лише про себе, свою сім’ю і свій добробут, а інші, як-от героїня моєї розповіді Стефанія Дмитрівна, дбаючи про себе, про свою родину не забуває і інших людей, живе і переймається їхнім життям, їхніми турботами. 

Зі Стефанією Дмитрівною ми знайомі дуже давно. Після закінчення Кременецького педагогічного інституту вона за направленням прибула на роботу в Городецьку середню школу. Там вона познайомилася з моїм давнім товаришем і другом, пізніше знаним на теренах освіти Федором Савовичем Сафоником і, вийшовши за нього заміж, назавжди пов’язала свою долю з селом Сварині і поліським краєм.

Віддавши понад сорок років свого життя школі, вихованню підростаючого покоління Стефанія Дмитрівна і сьогодні у вирі життя. Маючи неспокійну душу вона не може всидіти на місці. Її і сьогодні турбують проблеми школи, проблеми села, проблеми окремих його жителів. Вона керівник самодіяльного жіночого хору «Вербиченька», активно співробітничає з районною газетою «Володимирецький вісник». Її матеріали бачили світ і на сторінках обласного видання « Вільне слово».

– Газети моя слабість, – зізнається Стефанія Дмитрівна, – поряд з тим, що я люблю їх читати, на їх сторінках я можу висловити свою думку з того чи іншого питання,  вони часто допомагають вирішити ту чи іншу проблему, яку не можу вирішити самостійно.

І це дійсно так. Якось мені довелося побувати у Сваринях. Перше, що впало в очі, – це дорога по вулиці Ленінській. Вона капітально відремонтована, чиста, гладенька. Зразу подумалося, що влада тут на місці і чесно виконує свої обов’язки. Тому й запитав у місцевого жителя, хто так постарався-подбав про їхніх сельчан. У відповідь почув, що це заслуга Стефанії Дмитрівни.

І ось я у неї. Говоримо про те про се, як і годиться при зустрічі старих знайомих. А відтак попросив Стефанію Дмитрівну відповісти на кілька запитань, розпочавши з того, чому саме їй завдячують односельці за ремонт дороги.

– Дорога дійсно була зовсім розбита. Не  можна було ні пройти, ні проїхати. Особливо навесні й осінню, – чую у відповідь на своє «Як вам вдалося це зробити?» – Заручившись підтримкою сельчан, звернулася до сільського голови Лідії Михайлівни Кузьмич, і вона, вислухавши, чесно зізналася, що самотужки дорогу сільрада не відремонтує і що треба звертатися до районної влади. Так і зробили. Але й районна влада нічим тоді не допомогла. Про свої біди (а це ж біди всіх людей, що живуть на вулиці) написала в районну й обласну газети. А раз матеріал опублікований, довелося на нього давати відповідь. Невдовзі відбулася зустріч з першим заступником голови райдержадміністрації, депутатом обласної ради Петром Вакулічем. Петро Сергійович пройшовся нашою вулицею, а побачивши, в якому стані дорога, пообіцяв, що, як тільки з’являться кошти, дорогу відремонтують. Маю сказати, що слова свого він дотримався, за що йому і в його особі районній владі щире спасибі від усіх жителів нашої вулиці.

– Стефаніє Дмитрівно, а як… з організацією  самодіяльного ансамблю  «Вербиченька»? Це ж репетиції, концерти перед односельцями й жителями інших сіл. Чом, попри весь цей клопіт, вам не сидиться дома? Невже не стомилися за стільки років нелегкої вчительської праці?

На мить замислилася, посміхнулась і відповіла:

– Пісня – моє життя. Це як у птаха крила. Обріж їх – і пташки немає. Так і я. Співаю з самого дитинства й охоче брала участь в художній самодіяльності. Це і шкільні, й студентські, і подальші мої літа. А вийшовши на пенсію, враз відчула самотність і не знала, де себе подіти. Поговорила з завклубом Оленою Василюк – і вирішили створити фольклорний ансамбль. До нас зразу ж приєдналися Лариса Голуб, Галина, Наталія і Ніна Кривко, Валентина Левченя й Алла Сафоник. Музичним керівником «засватали» до себе Володимира Микитовича Моцика. І хоча живе наш музика у сусідньому Городці, не було випадку, щоб запізнився чи не прийшов на репетицію. Ми не тільки вдячні йому за це, а й вважаємо душею своєї «Вербиченьки».

– У репертуарі ансамблю в основному українські народні пісні, – продовжує Стефанія Дмитрівна, – але коли організовуємо концерти до якоїсь дати, то співаємо й авторських пісень. Співаємо для себе, для душі, для людей. Мені приємно, що після нелегкої селянської праці сільські трудівниці приходять на репетиції і серцем поринають у пісню. Виступаємо  не тільки на місцевій сцені, а й у сусідніх селах – Городці, Велихові, Ромейках. Не раз виступали і  в  районному Будинку культури. І щоразу душа наповнюється радістю, коли люди слухають і дякують нам за пісню. Тож як не співати, як не радувати людей?

А ще відмічу, що моя героїня має прекрасну сім’ю. Разом із чоловіком, чудовим педагогом Федором Савичем Сафоником (на жаль, уже покійним), виростили і виховали трьох діток. Старша, Ірина, – заступник начальника управління освіти і виховання Підгаєцької райдержадміністрації на Тернопільщині. Середня, Наталія, – директор школи у смт Кругла Слобода Рокитнівського району. А син Андрій очолює школу в рідному селі.                                                               

Отака вона, Стефанія Дмитрівна, – і вчителька, і любляча  матуся та бабуся, і цікава людина зі співучою неспокійною душею.

 


 

Петро АСАУЛЕНКО.

с. Собіщиці

На знімку:  С.Д. Гафтко(справа) з друзями.

 

У вас недостатньо прав для коментування.