У майдану - одна правда. Ще гірша, ніж декому здається.

( 6 Votes )

Напевне, вам багато разів доводилося чута про те, яка казкова атмосфера братерства, чистоти почуттів і помислів панує на Європейському майдані в Києві. З ейфорією про щось подібне розповідають або відверті брехуни, або люди, котрі проходили поруч чи перебували там щонайбільше декілька годин. Я ж два тижні жив на «передовій справедливості», тому у мене про все це є своя правда.

На Євромайдан поїхав добровільно. В той час у центрі Києва було, справді, не проштовхнутися, не те, що тепер. Жив у наметах рівненського УДАРу, хоча є членом Партії регіонів, чого ніколи не приховував. Хотів, так би мовити, зсередини зрозуміти, чому в державі виникла ситуація, що призвела до масштабної акції протесту. Мої висновки однозначні: із майдану зробили зону, табір з колючим дротом, звідки простим людям, як рабам, заручникам обставин, вирватися важко. Вони настільки розчарувалися в усьому, що не мають більше бажання відстоювати невідомо чиї інтереси, заквашені на брехні і несправедливості.

Щодня присутніх на території табору примусово шикують на мітинг. Не хочеш іти на мітинг - погрожують, що не дадуть їсти і не пустять ночувати в намет. Так само, майже силоміць, зганяють на загальну молитву. На протести старші «наглядачі» з рупорами-гучномовцями реагують однозначно: закрий рота, роби, що кажуть. Порядком усе це назвати дуже важко. Дві доби не спавши, я перебував на варті. Зрештою пішов відпочити. Знайшов місце, приліг. Прокинувшись, з великим подивом констатував, що мої черевики вкрали. Та діла до мене не було нікому, так само, як і до побитих беркутівцями чоловіків, які жили поруч. Ударівський командир,  діставши  з  кишені пачку грошей, нахабно тицьнув мені аж 20 гривень, які я одразу йому й повернув. Депутат з Білої Церкви, імені якого, на жаль, не пам'ятаю, дав мені гроші, щоб купив взуття.

Потрапивши в будівлю профспілок, був вражений, як спотворили її новітні революціонери. Стіни порозписували, розмалювали. Навколо сморід, антисанітарія. Зайти в туалет було для мене особливою проблемою, бо спрацьовував рвотний рефлекс. Ходив у платний туалет. А ще я ніколи не зустрічав таких представників європейського вибору, які наче вперше бачили унітаз і не знали, для чого він взагалі існує. З яких гір потрапили в столицю ті вуйки - поняття не маю. Одяг, що його безкоштовно передали люди мітингувальникам, розбирався спритниками і продавався за гроші при вході в метро або ще десь. Причому, за помірними цінами, про що нахабно писалося на табличках. Це, і не тільки це, бачив не один я. Тисячі людей пішли звідти розчарованими, їм наперед брехали, що привезуть на майдан і відвезуть назад. Але виїхати стало проблемою, бо новоспеченим вождям потрібна масовка. Нам категорично заборонялося давати інтерв'ю представникам засобів масової інформації. До мікрофону ставили лише тих, кого треба. Причому, самі журналісти не хотіли чути негативу, а шукали лише добрих слів на адресу усього цього бедламу. Мені й сьогодні рівненські ударівці погрожують розправою, якщо розповідатиму правду. Правду про те, як вони знущаються з людей, провокують правоохоронців, озброюються палицями на випадок штурму, як територією табору ходять чутки про поширення венеричних захворювань і таке інше, і тому подібне. Кияни, що проживають поблизу майдану, не можуть дочекатися, коли натовп нарешті розійдеться, і вони отримають змогу вільно підїхати до власних осель. Про це відверто заявляють тисячі людей.

Барикади. Колючий дріт у центрі Києва. Хіба думав хтось, що таке можливе в теперішніх умовах? На рукотворній ялинці плакат із написом, що це - місце вічного спочинку Миколи Азарова. Носили вулицями й труну нібито для нього і таких, як він. Усе це на власні очі бачили тисячі людей. То це народ, якого хоче Європа? Відтепер Європа не захоче не те, що бачити, а й чути про нас. Стоять на майдані іноземці з Америки, Азії, тієї ж Європи. Дивляться на усе це, фотографуються, їм не до підтримки нашого вибору. Для них головне - мати екзотичні фото, хоча й страшно трохи, як вони признаються. Але де ж іще зробити знімок з дикунами 21 століття?

Ті, хто пхаються до мікрофону на трибуні і ходять поміж людьми з мегафонами, постійно підпираються іменем народу. Питається: якого народу? Ви що, встигли вже поділити Україну на народ і не народ? Нехай стояло на майдані мільйон людей. А ті решта, 45 мільйонів, що ходять на роботу, аби держава існувала, до розрахунку не беруться? Прикро і боляче за нас. Чому так, чому ми такі? Ніде в цивілізованому світі не може бути такого хаосу, - про це кажуть і німці, й американці, і французи, і навіть білоруси. То куди веде такий шлях? Відповіді не почуємо з вуст тих, хто все це замислив. Так, я теж відстоюю свої інтереси, бо ніхто з нових поводирів не згадує про наше життя на селі, роботу для молоді.

Треба, щоб усі знали правду про те, що відбувається нині. Розповідати можу ще багато, але зроблю це згодом і в інший спосіб. Сьогодні ж знову вирушаю на Європейський майдан. Беру з собою фотоапарат, який красномовно підтвердить завтра кожне моє слово.

 

Олександр ЛЯСЕЦЬКИЙ, с. Постійне Костопільського району Рівненської області

Надруковано в газеті «Віче Костопільщини» 28 грудня 2013 року ст.4, рубрика «Думка вголос»
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити