Авторизація

Сковорідка

( 3 Votes )

ВЕСІЛЬНА СКОВОРІДКА

У селищі її люб’язно називали Анна Янівна. Розповідали, ще до перших совєтів вона з чоловіком-вчителем тікали з польськими “біженцями” на Варшаву, але в Полицях на роз’їзді (тоді так називали Нову Рафалівку) зійшли. Та так і лишилися. Подруг і друзів у пані Ані не було. Зайвого вона нічого нікому як про себе, так і про свого мужа не розповідала. Мала вдачу нікого ніколи не судити, що зовсім не притаманне жінці.

 

Як тільки почалася війна, її чоловік безслідно зник, а вона вагітна залишилася в селищі. Їхній сусід Микола – молодий хлопець, якого демобілізували до Червоної армії зразу по приходу Радянської влади, – добре знав «пана вчителя» і його дружину Анну Янівну, бо носив їм молоко. Вчитель часто вів з ним бесіду і давав читати цікаві книжки.

Якраз перед самісінькою війною частину, в якій служив Микола, передислокували під Сарни. В їх обов’язки входило ловити дезертирів, які служили в Польській армії, а тепер, як могли, добиралися додому. Їх, вишколених військових, примусово агітували поповнити ряди робітничо-селянського армії.

Війна не забарилася прийти і на Полісся, тепер уже радянське. Летять бомби, а всі бояться вголос вимовити слово «війна», бо ще Москва мовчить. На другий день залізнична станція нагадувала вулик. Ось у тому вулику Микола і стрів свого сусіда – «пана вчителя». Той був у військовій формі. Всі зверталися до нього “товаришу майор”. Він роздавав розпорядження, які виконували навіть полковники. Микола зрозумів, що перед ним не простий вчитель, якого він знав. Той, угледівши хлопця, викликав його і безпосереднього командира і … по законах воєнного часу “приписав” у своє підпорядкування.

З часом Микола зрозумів, що вчитель був чекістом, відповідальним за радянські структури, котрі треба було із Сарн оперативно відправити в тил. Німці вже бомбили не тільки вузлову станцію, а й підїздні вітки. Вчитель-чекіст доручив Миколі садовити на спецпотяг по списках усі відомства з документацією по формі “Цілком таємно” та людей з першою формою допуску. А німці вже перейшли Волинь.

Уночі вчитель викликав Миколу, дав документи, підвів до фурманки, переговорив з конюхом німецькою мовою. Нахилився до старої жінки, що сиділа грибком на возу і плакала, поцілував і щось довго говорив польською, а потім звернувся до Миколи.

– Це моя рідна мама. Прошу: завези її до Аннет. Моєму сину стань рідним батьком… – і перехрестив.

Микола виконав доручення. Пережив війну. Доглядав учителевих жінок і синочка. І все не женився. Пасинок Олександр називав його батьком, а він від цього аж цвів. Померла вчителева мама, яку похоронили в Сарнах. Туди після війни переїхала і Анна Янівна. За нею – Микола. Ті документи, які дав вчитель-чекіст, дуже допомогли йому з усіма властями. Микола працював на високій партійній посаді і вже жив з Янівною.

Олександр закінчив школу та інститут. За дружину вибрав собі сусідочку-другокурсницю. Родина її була трудова. А вона, Антоніна, Анну Янівну недолюблювала. Та їй робила слушні зауваження, вчила гарно ходити – легенькими маленькими кроками, наче лань-кізочка, а не так, як агроном “шагами поле міряє”. Тоня сердилася-сердилася на свекруху, але коли Олександру справляли перший ювілей, матір таки запросили.

Анна Янівна з Миколою як приїхала – всі очі попіднімали. Неначе царівна з картини зійшла. Туфельки-човники, шовкове блідо-рожеве в дрібні квіточки плаття, в “тетянку” збиране, за коліна, разок намиста, ювелірні прикраси ручної роботи, капелюшок. А Тоня купила дороге, на той час дуже модне кримплінове плаття, а зверху – чорний жакет насунула (щоб кишені були, гроші складати). Як тумба!

Ще більше розсердилася Антоніна на свекруху. Бо присіла на запрошення до чоловікового начальника та його дружини. І повели таку світську розмову, що й забулися, як перейшли на французьку. Виявляється, дружина шефа – викладач іноземних мов. Але звідки і коли свекруха із “забитого Полісся” навчилася так гарно, без запинки говорити і читати вірші французькою?.. Ще й Микола в придачу “шпарить” мовою Гете. Та не це переповнило чашу Антоніниного терпіння.

Бабусю прибігла та поцілувала Оксана, їх донька. Син Олег теж підійшов, звернувся до Анни Янівни французькою, став з бабусею розмовляти і щось в бік матері Тоні показувати. А потім додав: «Мамо, вчіть мову. Бо як одружусь на парижанці – не зможете її “вкусити”, як кусаєте тата й бабусю”.

З тих іменин трохи часу пройшло. Син із невісткою все уникали зустрічі з нею і Миколою. А оце Миколи не стало. Тромб. Зупинилося серце. І Аннет залишилася одна. Ото тільки й радості, що по телефону переговорить із внуками. Раділа, що Оксанка виходить заміж, бо привезла на оглядини свого судженого-рядженого найперше до неї, бабусі. Яка її думка? Бабуся схвалили вибір.

А от мати Тоня хотіла у зяті когось із синочків “з міністерства”. Мовляв, “нам негоже нижче статусу опускатися”. На що бабуся не витримала і сказала:” Сама забула, із якої вулиці вийшла? За Олександра йшла заміж в якому статусі?”

Оксанка із своїм нареченим Іваном запросили бабусю на весілля. Невістка навіть не повідомила. А син передзвонив і попросив вибачення, що не зможе її забрати і привезти до внучки на розпис і вінчання. Мовляв, самі знаєте, що таке сьогодні весілля. Та ще на такому рівні!

Анну Янівну до Києва довезли маршрутчики благополучно. Їхала бабуся із маленьким ридикюльчиком часів лютневої революції, зі смаком одягнена, з букетом квітів, що стояли всю дорогу у відрі з водою. І всі пасажири знали, що їде бабця на весілля без запрошення, бо… по секрету поділилися між собою водії на одній із зупинок. А почули їх розмову ще троє пасажирів. Тож старенькою опікувалися як дитиною. Старші переживали, що їх подібне може чекати (хто ж долю знає?). А молоді гадали вголос: як би ми поступили у такому випадку?

…Якраз ділили коровай. Вже подарунки віддали батько й мати. І тут заходить … бабуся. За весільним етикетом молодий з молодою не мають права вставати допоки не поділиться коровай. А тут – Іван перший, за руку – Оксанку, повскакували – і побігли обнімати та цілувати бабцю! Музика перестала грати. Бабцю посадили молоді недалеко себе і тамади.

І надали слово. Для гостей вона сказала дуже гарний тост, а для наречених – щось коротко, французькою. Всі чекали: що ж то подарує бабуся? А вона розгорнула дуже гарний папір і дістала звідти стару чорну, як сажа, немиту десятиліттями … сковорідку. Весілля завмерло. Сваха, Іванова мама, зубний технік по професії, ахнула і присіла. Все ж знімається на відео! Як це показати людям? Ото весілля!!! Взяв синок поліщучку!!! Наче у Вінниці своїх дівчат не було.

Тоня заніміла. Олександр опустив голову, бо все малося окошитися на йому. Здивовано дивилися на подарунок молоді…

Усіх вивів із трансу Іванів тато, який підійшов до бабусі, поцілував руку і щиро подякував за подарунок. Він колись у молодості грав у КВНі, тож передчував, що розв’язка із цією сковорідкою і її справжня історія ще чекає попереду. Дружки подали коровай, налили бабусі шампанського і вона за міцну щасливу родину випила, стоячи, до дна.

Бабуся добула весілля, хоч і була на ньому, як в зоопарку, рідкісним екземпляром. Згадала своє весілля. Із вчителем. Її, як доньку представників нетрудового народу, теж мали розстріляти разом із батьками. Та врятував високий чорнявий хлопець. Писар. Взяв за руку, дав перепустку і вивів на вулицю. Сказав бігти додому, взяти все найнеобхідніше і чекати його за селом увечері. Вона взяла мамину кофтину, де замість ґудзиків були обшиті матерією золоті царські копійки. Взяла сковорідку, два чавунці. І таке це все важке, – аж рука обривається!.. У призначеному місці вона довго чекала на нього. Але в серці вже світліла надія і виступали сльози радості – вона лишилася жива.

Юнак таки заїхав за нею і показав документи, що вона його дружина, а він -- її чоловік. Обгорнув пуховою хустиною, дав грудочку цукру і повідомив, що їм треба встигнути попасти до Польщі, допоки там із німцем не почалася війна. Коли сказав, що німець розіб’є польські війська, їй стало недобре. (Мала ж бо графську кров і писалася по національності полячкою). Вони мали встигнути до Варшави – або залишитися дома у мами в Коростені чи Сарнах. Отак вона вийшла заміж…

Її внучку Оксану забрали до себе свати у Вінницю. І першою цікавість до сковорідки проявила свекруха, Іванова мама. Як лікар-дантист, вона взяла в руки невеличку подаровану річ, яка їй видалася занадто важкою. Стала обчищати. Зблиснула під сажею мідь. Та професійне чуття не підвело. Це – не мідь. І не латунь. Вона бере “царську водку” (сірчану кислоту) і капає на ручку сковорідки. Хвилина, друга… Так! Вся сковорідка – із чистого золота.

Коли молоді повернулися додому, їх чекав святково накритий стіл. Новоспечена свекруха почала розпитувати Оксанку про її бабусю. Та розповіла, що знала. І на вихідні шлях молодих проліг не на екзотичні острови. Їх весільна подорож спрямувалася до бабусі, в поліський край. Іванова мама щебетала до Оксанки, називала її найріднішою і найкращою у світі.

А бабуся наче чекала гостей. Теж стіл накритий. І не простим посудом, а срібним, коштовним. Бабуся та Іванова мама щось довго гомоніли в кімнаті. І гостя випурхнула звідти ще більш окриленою. А бабуся, сидячи за столом і ґречно пригощаючи, запропонувала Оксанці та Івану піти до неї у спальню та взяти собі із-під ліжка одного із чавунчиків: “Якщо не погордуєте”, – додала.

Діти взяли меншенького, чистішого, бо в більшого, бабуся, вибачте, плювала. Сваха їх ледве не відлупцювала. А бабуся Аннет спокійно мовила:

– Така доля. Може, Олег і його наречена захочуть того “нечистого” чавунчика почистити і забрати. А ні… Завтра і в них буде подібний екзамен, – засміялася. – А щодо спорудження будинку… На будинок будуть гроші, не переживайте…

При свекрусі Анна Янівна віддала Оксанці деякі свої сімейні реліквії, намисто і … три ґудзички – новим родичам, кожному по одному: Івану, свасі і свату. Щодо чавунця дала пораду не чистити його, а тримати як вазу (мовляв, хто знає, що завтра буде). Із цим стовідсотково погодилися Іванові батьки.

Дивувалися такій метаморфозі Олександр і Тоня. Дуже вже зачастили свати із дітьми до матері у гості. Щонеділі, навіть у завірюху, провідують її. І синок Олег свою наречену не до Києва, а в “пущу” повіз. На перші оглядини.

– Треба й нам позицію міняти, – вирішили старші діти. І поїхали до матері.

Їх теж чекав сюрприз: оті ґудзички. Тільки на десяток менше.


 

Коментарі   

 
+1 # Guest 01.10.2012, 06:44
Цикава iсторiя... А ще немало забутих моментiв про життя нашого Полиiського краю можна знайти ось тут - http://www.vladimirets.org/vladimirets_main_page.htm
Відповісти
 
 
0 # Людмила 05.12.2013, 15:00
Ого! Сайтик-супер! Дякую за відкриття! А можжна матеріали використовувати для роботи? Звичайно згідно етики :-*
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 151 гостей і 1 користувач на сайті