Депутатська полеміка довкола перейменування Кузнецовська завершилася нічийним результатом і нині місто покірно чекає на рішення Верховної Ради, яке зробить усіх нас варашанами.

Єдиний, хоча й дуже непевний шанс не зазнати такої ганьби може створити  офіційне звернення до Національного інституту історичної пам’яті з проханням роз’яснити міській громаді, чому знехтувана можливість дати Кузнецовську українську назву Полонне, а вибрана іноземна назва Вараш.

У самій назві жодної ганьби, звісно, немає, бо угорське слово «варош» означає  «місто».  Ганьба в тому, що нас перейменують без нашої згоди, а коли ще й з інституту не надійде роз’яснення, - то й нагнуть.

Але, можливо, серед його працівників  знайдеться історик не лише за фахом, а й за покликом душі, котрий замислиться: чому жителі  с е л а  Вараш називали себе м і с т я н а м и ? Таке може бути лише за умови, що ось тут, над Стиром, було  старовинне місто Вараш, про яке історики нічого не знали, рекомендуючи парламентарям свій варіант перейменування. А якби знали? Це поставило б перейменування Кузнецовська з голови на ноги.

Прошу читача сприйняти цю скромну краєзнавчу розвідку як спробу зробити хоч щось для себе і людей в умовах, коли, здавалося б, уже нічого зробити не можна. Кузнецовську, звісно, – ні! Закон про декомунізацію треба виконувати, хоча механізм його виконання – суто комуністичний. І якщо в державі ще залишилася хоч краплина  демократії, то вона знаходиться аж ніяк не у Верховній Раді, яка присвоїла собі право перейменовувати  громадян на власний розсуд, якого там теж не густо. Але маємо те, що маємо.

А угорське слово «варош» увійшло як діалектне, тобто таке, що має територіально обмежене застосування, у декілька слов’янських мов, у тому числі й українську. Його семантика, тобто значення, - це не стільки «місто» в сучасному розумінні цього слова, скільки «фортеця» як зародок міста і навіть «центр міста, стара фортеця». Походить це слово від кореня «вар» у значеннях «стіна, укріплення»,  запозиченого угорською мовою зі старовинних індоєвропейських мов. Ось тепер читач може намалювати в своїй уяві картинку: предки угорців (угри), витіснені з рідного їм  Приуралля ще сильнішими кочівниками, сунуть ордами у Європу, поміж слов’янські народи. І на цьому шляху залишають свої «вароші» із залогами. А  слово «варош» (наголос на першому складі) з часом слов’янізується у «вараш» (наголос на другому складі)

Один такий варош  був у наших краях над річкою Стир. Якщо знайдемо другий – то картинка оживе, бо на ній проявиться маршрут руху котроїсь із орд. Якщо ж не знайдемо другого – то весь мій гич не до речі.

Відтак беремо до рук «Повість временних літ» і вже на 11-й сторінці нашого найдавнішого літопису читаємо: «…прийшли білі угри і успадкували землю Слов’янську, прогнавши волохів, які раніш захопили були Слов’янську землю». Історики датують цю подію 837 чи 839 роком. На цій же сторінці є й дещо інше: «… а потім ішли чорні угри мимо Києва, - але опісля, за часів Олега». І це було близько 893 року. Через три роки вони перетнули Карпатські гори і  заклали в Європі основи своєї держави, відомої нині як Угорщина.

 Отож, літописець знає дві орди завойовників – білих і чорних угрів. На ближчу увагу заслуговують чорні, оскільки знаний нам Вараш міг бути на їхньому маршруті Київ – Карпати. Та й дивні якісь вони, про що на сторінці 19 літописець повідомляє: «Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони так, як і половці».

Вибачте за стиль, але якщо це  екскурсія з метою поглянути на Київ, то навіщо їм було пертися зі своїми вежами (кочовими житлами) на чималу гору, яка нині називається Аскольдовою могилою? І навіщо було з рівних степів пертися в оточений лісами Київ? Питання риторичні, бо Київ, узятий в облогу, не піддався завойовникам. І як не оминає  ці події літописець – шила в мішку не втаїти, бо після чорних угрів лишилося три топоніми: Угорська гора, урочище Угорське і навіть Угорські ворота. Вочевидь, довгенько стояли! А Карпатські гори, які літописець шанобливо називає Угорськими, ці хлопці перетнули через Дукельський перевал, давши йому назву Угорські Ворота.

І хоча напрямок з Києва на Дуклю суттєво відмінний від напрямку на відомий прикузнецовський Вараш, я все ж прокладаю його на мапі та  шукаю на ній другий Вараш.  Маючи при цьому найскромніші філологічні знання про те, що з розвитком мови чи при запозиченнях з чужої мови першими «здаються» голосні фонеми, а приголосні – тримаються до самого кінця! Отож, поблизу прокладеного  напрямку шукаю назву міста, села  чи хутора, у якій зберігся корінь «вар», або ж обидві його приголосні. Хвилина часу – і всього лише у 60 кілометрах від цієї уявної лінії знаходжу місто Овруч – райцентр у Житомирській області. Подивіться на його назву інакше: оВРуч. Це сучасна назва, а якою вона була раніше? Вручий! Більше десяти раз і тільки так, а не інакше, називає літописець це місто у Деревлянській землі. Подивіться ще раз: ВРучий. Кореневі приголосні як ніби заклякли на своїх місцях!

І єдине, чого зараз не вистачає мені та читачеві – це якогось іншого, аніж «Повість временних літ», джерела, яке назвало б це місто хоч трохи інакше, але  зі збереженим кореневим скелетом ВР. І такий документ є, він загальнодоступний, бо перекладений з латини на різні мови. Це  “Annales seu cronicae inclyti regni Poloniae” у 12-ти книгах польського історика і літописця XV століття Яна Длугоша, що увійшли до історіографії під назвою “Хроніки Длугоша”. У другій книзі є епізод про вбивство київським князем Ярополком свого  брата Олега, який княжив у Деревлянській землі.

І в нашому літописі є цей епізод 977 року: «Пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Деревлянську землю. І вийшов супроти нього Олег, і приготувались вони обидва до бою, і коли зіткнулися війська, переміг Ярополк Олега. І побіг тоді Олег з воями своїми в город, що зветься Вручий». Олег загинув при панічній втікачці, зірвавшись в урвище з мосту, який вів до городських воріт.

А ось текст Яна Длугоша: «Между сыновьями князя Руси Святослава установленные отцом любовь и разделение земель не могли быть долгими, но вслед за убийством Святослава между ними, словно обширнейшие русские провинции и земли, оставленные отцом, стали им тесны, возникает спор за первенство власти и превосходство. Стремясь добиться его, Ярополк, старший по рождению, захватив крепость Вараш, в которой сидел его брат Олег, убивает Олега и, запятнанный братской кровью, наследует ему в Древлянском княжество»

Для істориків безперечним є факт, що Длугош мовить саме про Вручий, а дехто навіть вважає, що польський  хроніст запозичив фабулу подій з «Повісті временних літ». Чому ж тоді Вараш, а не Вручий? Тому, що для нього Вараш – не город, а фортеця (в рос. перекладі «крепость»), а її первинну назву він, вочевидь, знав з якихось інших джерел. І смертельне падіння Олега з мосту непрямо підтверджує, що фортеця була неабиякою!

Отож, маємо двійко «варашів» на маршруті чорних угрів з Києва до Карпат. Щоб їх не переплутати, я в заголовку статті виділив прописними літерами деревлянський Вараш – Вручий – Овруч, перша згадка про який у літописі стоїть під 977 роком (процитована вище). Відтак, наступного року в овручан ювілей – 1040 років їхньому місту.

Цікаво, однак, чому за такий солідний час власна назва його принаймні двічі зазнала змін, а прикузнецовського Вараша – жодного разу. Можливо, тому, що він був у глушині Полісся. А ще можливіше – що зберіг в ізоляції свою етнічну ідентичність. І угорський пан-правитель, і його маєток були тут мало не до совєтських часів. 

Та найцікавішою є функція обох цих «варашів». Знаючи її чи тільки здогадуючись про неї, можна пошукати ще декілька. Але про це – в продовженні статті, яке обов’язково буде.

А зараз варто зробити висновок, заради якого ця стаття написана. В інституті історичної пам’яті знають лише про село Вараш, назва якого вперше задокументована в 1799 році. І не знають про фортецю Вараш, збудовану над Стиром угорськими окупантами понад тисячу років тому. Тож чи варто возвеличувати історичну пам’ять про них, перейменовуючи молоде українське місто атомників саме на Вараш?

Шановний читачу! Висловивши в першій половині статті свою громадянську і політичну позицію, у другій висловлюю тільки  особисте бачення теми, яке також нікому не нав’язую. Відтак, не ображусь, якщо хтось  назве мій текст історичним детективом.

Почну з найслабкішого місця своєї статті. Для професійного історика не факт, що чорні угри намагалися взяти Київ, бо літописець про це не пише прямо. Але для журналістського розслідування важлива усяка текстологічна вказівка, натяк або ж навіть відсутність натяку про цю подію, яка для першого автора «Повісті временних літ» є історією більш як столітньої давнини. Тож він може щось підправити, щось викреслити, а про щось і промовчати.

Заперечення: але ж чорні угри півтори сотні літ тому покинули  територію Русі! Так, покинули, але частина їх міцно отаборилась у своєму ВАРАШІ – Вручому. Чи ж так  міцно, що  з ними рахуються навіть в  ХІ столітті, коли Київ був уже  централізованою державою? Чи так нагло отаборилися, що літописець гидує ними?

А тепер, хоча б побіжно помандрувавши оком по сторінках літопису, можемо побачити, що Києвом, у якому жили поляни, володіли хозари, далі (з 862 року) варяги Аскольда і Діра. Це інші варяги, а не варяги-русь (рюриковичі), яких у 882 році привів до Києва  Олег – регент при малолітньому Ігорю Рюриковичу. Відтак, за якихось чверть століття над полянами владарювали три етнічно відмінні окупанти! А тут ще степовики прочули, що в Києві така біда і спробували щастя й для себе у 893 році. Але після  невдалої «екскурсії» чорні угри, вибачте за стиль, відвалили від Києва. Але не всі і не назавжди.

Бо що таке тодішній Київ? Це найбільш вдало вибране місце для контролю над водним торговим шляхом «із варяг у греки» та «із греків у варяги». А ще й над  товаропотоками, які  з Десни та Прип’яті сходилися у Києві. Хто володів Києвом – той мав величезні доходи від митних поборів як від зовнішньої, так і від внутрішньої торгівлі. І це було тодішнім найголовнішим багатством Києва, на який хто тільки не облизувався! Але Олегу  цього було мало, бо вже наступного року після підбою Києва, тобто у 883-му,  «Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці», а у 884 році «Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, наклавши на них данину легку».  Такий ось початок  централізації Київської держави. Але викликана вона, гадаю, не зажерливістю князя. Адже головне місто сіверян – Чернігів – стоїть на Десні і може  власними невеликими силами контролювати торгівлю товарами, які направляються в Дніпро з величезного басейну Десни. А  древляни – контролювати торгівлю з величезного басейну Прип’яті, хоча їхній Іскоростень – за 120 кілометрів від річки. І, як видно з процитованих рядків літопису, замість вічної війни із найближчими сусідами Олег тільки «примучив» їх, продемонструвавши свою силу і наклавши на них данину легку. А це, вочевидь, ще й якась домовленість про невтручання у контроль за торгівлею, який мав належати виключно Києву.

У правильності такого трактування літописних подій тисячолітньої давнини свідчить і те, що, князюючи в Києві і не маючи  військового впливу на північніші племена, умілий адміністратор Олег послав до радимичів, які проживали у пониззі  Сожу – притоки Дніпра,  не військо, а послів, які домовилися з тими про помірну данину. Навіть з новгородцями було домовлено про данину «триста гривень на рік заради миру…» (текст 882 року) – суму чималу, масштабу державного. Таким чином була організована  безпека торгівлі й по північній частині торгового шляху – власне по Дніпру вище Прип’яті . І далі, уже під контролем Новгорода, - аж до Варязького моря. Принагідно згадаю і  письмові договори  Олега з Візантією  907 і 912 років,  які нормалізували  саме торгові стосунки Києва із Константинополем. Інакше й бути не могло в часи, коли двигуном історії був не віз, а човен, і кращого водного сполучення між Балтійським і Чорним морем, аніж через Київ,  не було.

А ось тепер  повернемося до чорних угрів. Піймавши облизня під стінами Києва, вони рушили у бік Карпат. Але найчорніші з них спробували пошукати щастя, хоча й не такого великого, як володіння Київською землею, ще раз. Бо що таке ВАРАШ за 75 кілометрів від Прип’яті? Контроль над торгівлею по цій ріці, а це чималенька частина доходів Києва. І момент зручний: Олег «примучив» древлян, вони незадоволені, вони не проти такого сусідства, яке їх тільки зміцнює.

На що я спираюсь, пишучи ці рядки? Звісно, на наш найдавніший літопис, який повідомляє, що незабаром після смерті Олега (в 912 році) київський  князь Ігор пішов – куди б ви подумали? – так, на древлян, «… і, перемігши, наклав на них данину, більшу від Олегової». Вочевидь, данину вони перестали платити ще за життя Олега, вийшовши з договірної системи контролю за торгівлею по Прип’яті.  Як було з даниною в наступні три десятиліття – невідомо, але в 945 році змужнілий державний муж Ігор знову пішов на древлян, «…і чинив їм насильство він і мужі його». Тоді ж, забагавши данини ще більшої, знайшов свою смерть біля Іскоростеня. Його жона, княгиня Ольга, тут же спорядила першу каральну експедицію на древлян, «І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх». Наступного ж року вона спорядила другу каральну експедицію та спалила древлянський  Іскоростень. «І старійшин же города спалила, а інших людей – тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх заставила платити данину. І наклала вона на них данину тяжку…». А на додаток до цієї розрухи ще й пішла «…по Деревлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки».

Вочевидь, так «зачистила» це князівство, що й столиця його, прямо згадана в літописі  всього лише тричі, більше літописцем і не згадується. А через три десятиліття після цих подій із історично-літописного небуття, як кролик із капелюха фокусника, з’являється ВАРАШ – Вручий, яким править онук Ольги Олег Святославович!!! А ось це вже – справжня централізація Київської держави! І неважко домислитись, що й чорні угри, які  започаткували ВАРАШ , були «зачищені» Ольгою так, що їхні рештки стрімголов побігли у бік Карпат, до родичів, яким пофортунило більше. Можливо, саме тоді биті варашани й започаткували над Стиром малий Вараш, аби побирати данину з поліщуків, котрі свій нехитрий крам везли лодіями до Прип’яті  та далі – до самого Києва!

Насамкінець, відштовхнувшись від слушної думки Дж. Оруелла «Хто контролює минуле – той контролює майбутнє», маю сказати: свою українську минувшину ми якщо не контролюємо зовсім, то контролюємо її вкрай погано. І це дозволило нашим місцевим варашанам з дивовижною упертістю стверджувати «Вараш – і тільки Вараш!». У такому варіанті майбутньої назви Кузнецовська їх підтримали й малочисельні місцеві політикани. Вони, ловлячи особисто для себе рибку в мутній воді політичного сьогодення, записали до українських націоналістів не лише себе самих, але й варашан з їхнім неукраїнським «варошем». Ще й, запрягаючи воза поперед кобили, публічно заявили устами свого лідера: «Вітаю, скоро ми усі житимемо в Вараші!». Що це, як не сіяння розбрату між самими українцями та між українцями і росіянами у нашому місті?

Тож, відштовхнувшись від слушної думки Еклезіаста «Що було, те і тепер є, і що буде, те вже було…» (Ек. 3:15), екстраполюю сьогодення на минувшину і запитаю: «А що робили чорні угри, сидячи у своєму ВАРАШІ? Сіяли розбрат між слов’янами заради власної вигоди! І якою кров’ю заплачено за це – трохи видно із літопису. А я, відчуваючи сором за спробу перейменування нашого міста на Вараш, відчув сором літописця за те, що сучасні йому слов’яни, піддавшись підступності зайд, дуже дорого за це заплатили. Тому він й оминає болісну для нього тему діянь чорних угрів.

P.S. Місто Овруч має найбільші права на назву Вараш. Права ці задокументовані двома відомими історіографічними документами, але останні п’ять століть овручани уникають такої «честі». Тож  нам вона тим паче не потрібна.

Петро Комнацький, член Національної спілки журналістів України

Спеціально для «Володимирецького вісника», без права перудруку сайтом 34400

ілюстрація з мережі Internet