Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

Володі не стало. Офіційна версія – сам пішов із життя. Залишилися сиротами двоє дітей, студентка і учень.

Місяць назад у селі бачили чужу машину. Казали, що то військова прокуратура збирає матеріали про вихід наших хлопців із Дебальцевського котла. Тож упустити таку нагоду поспілкуватися з ним та ще з одним воїном АТО із села Любахи, якого, за словами його матері, викупив – звільнив із полону наш народний депутат Василь Яніцький.

Але замість Володі переді мною сиділа дружина Володі і його сестра. З п’ятниці його не бачили. Підняли тривогу, підняли  на ноги військкомат, бо…

Плаче-розповідає сестра Галина:

– Він знову рвався на фронт. Ми із старшою невісткою перехопили його біля військкомату і ледь вговорили повернутися додому. А що дома? Дочка вчиться, гроші треба… Він оббивав всі пороги, щоб влаштуватися на роботу.

– Стояв на обліку у центрі зайнятості. Ще на місяць йому продовжили ті ходіння, – доповнює дружина. – А це десь пропав. Допоможіть розшукати, благаю вас!

Дзвонили ми й до волонтера Інги Безушко, яка возила їм раніше  допомогу і продукти на  фронт, а  тут, дома, теж підтримувала і допомагала.

«Запізненням  наказані»… Це – я про себе. Біля ресторану «Біле озеро» у Володимирці в чотирьох атовців недавно брала інтерв’ю. Хто знав, що з одним із них, Володимиром Дмитровичем, ми зустрічаємося востаннє?  А він ще сказав: «Якщо мене визвуть на суд, я всю правду розкажу як нас кинули…»

…У березні минулого року він вийшов із Дебальцевського котла. Він бачив, як прудко тікало маленьке начальство в ранзі майорів і полковників, рятуючи не солдат, а власну шкуру.  Як цілу групу військ кинули в котлі, мов сліпих кошенят на трасі, і їх розстрілювали прямою наводкою з усіх видів зброї. Про штаб і командира полка він уже не згадував. Бо не один і не два рази хлопці на передишці один в одного запитували: чого це штаб нашого полку знаходиться аж у Дніпропетровську, а командир дзвонить із Запоріжжя? Чому він там, а не поряд з нами? Чого ми не бачили  в очі і не знаємо  командира частини, місяцями не підписуються документи? Чого його місяцями немає?  Це було до виходу…

Кричали радіостанції сепарів: «Ви окружены! Вам хана!». Потім пішла чутка, що сторони між собою домовилися і нашим батальйонам дають можливість вийти з оточення полем. Голим. Лиш де-не-де кущик зілля. Офіцерів з вищого командування раптом як мітлою змело. З солдатами  залишився ротний. І коли з усіх сторін на них посипався убивчий град, дехто з військових не запанікував і почав відстрілюватися. Але це була бойня, не кіношна, реальна, від якої небагатьом пощастило врятуватися..

Він нікого не проклинав. Не зітхав. Не ховався за спини товаришів. Він – солдат. Він – воював. І коли у голому полі їх з танків розстрілювали росіяни, розстрілювали з обох боків, їх шестеро (із них два тяжко поранені) умудрилися однією кучкою накритися, мов копичка сіна, якимсь маскхалатом, і відповзти від дороги, пересуваючись у бік ворога. Снаряди, кулі летіли через них. Сепари пробігли повз них, бо били по «движущихся мишенях» – як на тренуванні, як у тирі, безкарно. А вони на голому полі слід у слід більш за двісті метрів відійшли від своїх. Вони бачили розстріл роти. Вони бачили, як нахабно, викинувши із медслужби водія і пораненого, сіли в машину і погнали вперед майор і якийсь штабіст – до першого пострілу танка.

Бійців від смерті виручив снаряд, що розірвався перед ними. «Купка сіна» сховалася у ямі від вибуху. Толік з Волині молився. Іван з Демидівки молився. І Володя з Полиць, 1972 року народження, теж  молився.  Гримів постріл, і тоді хлопці давали волю пораненим кричати від болю і матюкатися. А потім… Потім була зачистка. Потім вони замерзали. Толік  розминав руку вже мертвого двоюрідного брата з позивним «Кум» і не вірив, що той не повернеться у їх рідне село. Їх матері – рідні сестри…

Настала коротка тиша. Пораненому Анроні залили в рот медичний спирт. Він лежав  тихо, лише у його грудях булькотіло. На ранок його не стало. То тут, то там розривалися в снігу, землі і на трасі телефонні дзвінки. Сепари збирали їх і сміялися. Наших земляків  зберіг  Бог і той рижий маскхалат: хто подумав би, що під ним лежить ще четверо живих недостріляних «укропів».

Коли вони дісталися своїх, перше запитання штабіста: «Де ви були? Чого залишилися живими? Чому, як всі, не в полоні?» Питали кожного окремо, по  черзі  відбираючи свідчення. І так по «кругу» три рази. Пройшовши всі кола пекла перевірок і звинувачень у дезертирстві, Володимир дослужив у зоні АТО ще три місяці і демобілізувався.

Він ще при нашій зустрічі сказав: «Я приїхав додому. Бачу – чужий світ. Я тут нікому не треба…»

Він тричі їздив проситися на роботу в кар’єр. Його просили почекати. Коли хтось  сміхом чи направду сказав, що з його села вже взяли хлопчину на роботу, зрозуміло, серце воїна занило від образи. Він  був замкнутий, переносив все в собі. Дуже справедливий і чесний.

Під час тієї зустрічі до ресторану нахабно підкотили «мажори» на дорогій тачці, ледь не збивши людей, атовець Сергій з Кузнецовська кинув: « То ми за оце бидло кров проливали? Мерзли в «кадушці»? На що Володя Б. зауважив: «Воювали, щоб тут спокійно стояти…». Їх побратим Саша  признавався товаришам, що ходить як дурний. І якщо хтось включить у селі веселу пісню, яку крутили росіяни, – може вбити.

– Я покосив і приліг у літній кухні відпочити. Зайшла тихо жінка, якось взяла каструлю. Каструля падає. Я зриваюся. Біжу. Чуть жінку не збив. Розбив нову раму в дверях, побив скло. Досі не можу звикнути: щось стукне, щось грюкне, я вже на ногах стою.  Сну зовсім нема. Ніч можу ходити. І такі думки в голову лізуть…

– Нас убиває безгрошів’я, – говорить учасник АТО В. із села Озера. – Чи я не прийшов би  тоді на ту зустріч у школі? Але в мене не було  взуття. І куртки тоді не було. То потім мені все янтарщики купили і передали. А зайдеш в магазин, подивишся… Очі та душа і того хоче, і цукерка дитині треба купити, а за що? Роботу втратили і нема на кого жалітися, що на твоє місце когось взяли. А жінка два дні мовчить, а на третій вкусить: «Йди у воєнкомат. Хай помагають. Хоч на лікарство». Повірте, я вже не видержую. Тьотка мене знає… Я всю правду кажу… Ой, не питайте за Слов’янськ… Бо тут на місці впаду…

– Вбиває нас несправедливість, – продовжує учасник АТО Валерій. – Ми повернулися додому як зайві люди. Колись військкомат дбав про нас, держава. А то додому добирався на перекладних. Половина маршрутчиків  гроші правила. Всім тепер давай гроші, гроші, гроші. А хто мені платив, поки ви тут бурштин копали, а я під Мар’їнкою поранений вмирав? Кого я там захищав, скажіть мені?

…Не стало воїна АТО Володимира. Його знайшли у лісі за селом. При мені сестра Галина шукала номер  волонтера Інги Безушко. Всі, кому вона із побратимими возила хлопцям на передову допомогу, приходять до неї і до її чоловіка із  великою подякою. Волонтер Інга і в останню путь провела друга Вову:

– Він мені  за три дні дзвонив. Казав, що має щось терміново важливе сказати. Я його попросила «Вовчику, готуємося на «Бурштиновий шлях». Давай, приїжджай у середу у Володимирець. Кави поп’ємо і поговоримо. Сестра Галя мені передзвонила, що знайшли його в лісі. Поліція приїхала – довідку виписала і поїхала.  Мені, волонтерці, довелося зв’язуватися з атомниками з Кузнецовська, знайшли машину, заправили, повезли його у Кузнецовськ на розтин. Там нема криміналіста. Веземо у Сарни. Зв’язуємося із сарненським судмедекспертом. Та обіцяє зробити  свою роботу тільки завтра. Самі зносимо, самі заносимо. Добре, що є знайома у Сарнах: місцеві волонтери допомогли… Боляче. Дуже. Вовчик все тримав у собі. Був чесний і принциповий. Попав на фронт у другій хвилі мобілізації. Вони стояли біля Слов’янська, Авдіївки, Зайцево, Мар’їнки. З нашого району він один там воював, то всі хлопці із Волині йому були за братів. Ми туди півтора року  допомогу возили, бензопили, генератори, консервацію. Поїду з чоловіком до Вовки на могилу. Поговорю, як обіцяла. Вислухаю.  Бо у четвер збираємося до Волновахи. Там наших володимирецьких багато. Рівне, Костопіль, Кузнецовськ, Луцьк  здають овочі і фрукти, картоплю, сало. Один Володимирець нічого не має: ні картоплини, ні  кропу, цибулі. Наче це мені особисто треба. А хлопці з АТО дзвонять і сердяться, що рідко вже приїжджаємо. Як військові частини більш-менш армія  забезпечує, то є ще села у «сірій» зоні, є дитячі будинки, дома престарілих, які покинуті всіма. Ми завозимо  продукти і намагаємося проконтролювати, щоб вони були використані хоча би при нас…. Зараз дзвоню Петру Ширку з  Кузнецовської спілки афганців, Сергію Антощенку, зберемо – і в дорогу. За три дні доставимо вантаж. На своїй продукції пишіть свій мобільний. Перевірите, хто вам висловить вдячність… І будьте уважні до поранених душ воїнів АТО. Вони справді повернулися в інший світ.

Записала Г.Штерн.