Покотилося літо до осені, а з ними і її літа - хороші, поважні. Та й зупинилися погожого серпневого дня на порозі у Надії Пилипівни. Бо день цей не простий, а ювілейний, виповнюється їй - дев’яносто.
А в такий час обов’язково приходять спогади. І рідне село Заньки на Чернігівщині. Знамените воно було тим, що жила тут у красивому маєтку багата сім’я, пані Заньковецька. Це її дочка - знаменита актриса і співачка Марія Заньковецька, відома своїм талантом і вродою.
І хата мамина пригадається, і мальви біля неї, які були своєрідним оберегом-віночком, коли пишно-гарно зацвітали, звеселяючи все довкола.
Колективізація у тридцяті роки, голод, від якого врятувала домашня годувальниця-корова, котру довелося продати і за виручені кошти купувати харчі.
І ось позаду семирічка, і навчання у Ніжинській медичній школі, яке перервала війна. Довелося Надії йти працювати, та ще освоїла вона мистецтво вишивання і в’язання, а ось науку продовжила уже після війни.
Так не просто і важко було. Разом з подругами жила в холодному гуртожитку, спали по двох на одному ліжку. А щосуботи долала дівчина вісімнадцять кілометрів до батьків, щоб взяти хоч що-небудь з їжі та знову протриматися тиждень.
Легше стало, коли видали продуктові карточки, на які одержували на місяць один кілограм цукру, 400 грамів хліба і шматок мила. Цукор відносила Надія додому, адже там навіть смаку його не знали...
Як би не складалось, навчання закінчила успішно. І ось на руках - направлення на Рівненщину, далеке і незнане досі Полісся.
Становлення молодого медпрацівника відбулося в Городці, а потім на довгі роки рідним для Надії Пилипівни Трохименко став Володимирець. Тут і пройшли кращі роки її життя. Тут було її кохання і поміняла вона прізвище на Тюску. Тут син Володимир народився.
Володимирецька районна лікарня, роботі в якій віддала більше трьох десятиліть, стала її другим домом. При райздороввідділі діяли тоді, по війні, санітарно-епідеміологічна та малярійна станції. Тут і почала працювати молодий спеціаліст. Було дуже багато хворих на малярію. Поскільки інфекційного відділення не мали, лікувались люди вдома, а ліки - таблетки акрихін - розносили медсестри по домівках.
Коли районну лікарню очолив Григорій Дем’янович Ковбасюк, згодом знаменитий хірург, він відкрив хірургічний кабінет, де Надія Пилипівна і трудилась аж до виходу на пенсію.
Мені довелося працювати поряд з цією жінкою тривалий час. Її шанували в колективі за компетентність, знання своєї справи, а ще - за людяність і чуйність, які так необхідні людині, що присвятила себе медицині.
Пройшли роки. Як говорить сама ювілярка - вони головне її багатство. Та, звичайно, родина. Внуки, правнуки. Невістка Лідія, котра давно стала справжньою донькою, біля якої завжди можна тепло і затишно зігрітися серцем.
Нехай же будуть благословенні Богом літа ваші, Надіє Пилипівно. Здоров'я вам міцного і всіх земних благ.
Галина ШЕРШЕНЬ,
медпрацівник-пенсіонерка.
< Попередня | Наступна > |
---|