Оксана-рум’яна

( 1 Vote )

Про неї часто писали в газетах, її фото час від часу мелькало на сторінках журналів під назвою «Життєві історії» або «Истории из жизни», про неї перешіптувалися бабусі, хитаючи головами і змахуючи сльозу. Про неї говорили… Чи, пак, не про неї, а про таких, як вона: розтоптаних, розбитих, але живих. І саме ця «живучість» дивувала оточуючих найбільше. Як? Адже після такого не живуть, після такого сходять з розуму або покінчують із життям. Та вона жила, жила так, наче й не в неї два роки тому дотла вигоріла душа…

                «Оксана-рум’яна, Оксаночка-рум’яночка»! – часто кликав батько уві сні, і вона кидалася до нього, як і в житті. Тато, її рідний тато, якому ніколи не вистачало часу посадити її, малу, на коліна і приголубити за себе й за маму, яка померла, народжуючи донечку. Тато. Оксана бачила, як він вечорами дивиться на фотографію усміхненої русокосої жінки із карими очима. Він ніколи не плакав. Інколи посміхався у вуса, наче про щось із нею розмовляв, кивав головою, мов погоджуючись з дружиною; нерідко так і засинав за столом. Вже потім Оксана зрозуміла, що мати кликала до себе свого Йванчика, якого, казали, «так любила, що й любов та, мабуть, не од Бога була». І він її любив. Певно, що любив, бо через шість років покинув цей світ, і так тихо відійшов, наче й не було її таточка, наче й не він заколихував її, мугикаючи мотив тільки йому відомої пісеньки.

                Слово «сирота» стало для Оксани другим ім’ям. Бо серед людей вона була «Йванова сирітка», а для тітки (батькової сестри) Оксана стала безіменною істотою вже через місяць. Та й не хотіла дівчинка того імені: у тітчиних устах воно звучало як докір за миску каші з солоним огірком. Дядько, щоправда, був добрим, але покірливим і безвільним перед своєю грізною дружиною, колгоспною дояркою, фотографія якої ось уже третій рік не вибувала із сільської дошки пошани. У тітчиній родині було четверо дітей: Микола, Олексій, Дарина і Сашуньо, які теж страждали від дефіциту ласки й любові своєї матері. Не сказати, щоб Оксані вже аж так погано жилося у тітки, але прищепленим із дитинства відчуттям тягаря «нахлібниці» дівчина завдячувала саме їй.

                На своє вісімнадцятиріччя Оксана отримала від тітки, сп’янілої міцним куминим самогоном, дозвіл піти на танці у клуб рівно на дві години. Гучна музика піднімала настрій і тягнула у танець, але Оксана тиснулась до стіни і звідти лише позирала на сміхотливих подруг. Вона ніколи в житті не танцювала, жодного разу, і соромилась, що засміють. Раптом Оксану охопив такий розпач, що мимовільно дві великі сльози накотилися на очі і горохом скотилися зі щік. Дівчина протиснулась крізь гомінкий гурт і вибігла надвір.

                Повний вересневий місяць спогорда глядів на землю. Ніч терпеливо вколисувала вередливий осінній вітер, а той знічев’я ліниво ганяв у небі поодинокі сірі хмари. Все стихало, горнучись в останнє тепло вичахлого дня, лиш розбурханий біль в Оксаниному серці розривав груди тихим риданням. Дівчина не одразу й зрозуміла, що її хтось взяв за руки, та коли побачила перед собою Михайла, впала йому на плече й заплакала так, як востаннє плакала на батьковій могилі.

                Мабуть, у Всесвіті буває лише раз на віки, що кохання приходить без слів, залицянь і букетів квітів, коли воно приходить разом із слізьми і лиш їм обом зрозумілим болем. Все сталося так, наче любов між ними була все життя.

                Оксана з дитинства знала Михайла. Він жив разом зі своєю старенькою матір’ю на іншій вулиці. Хлопець був пізньою дитиною, бажаною, довгожданою і єдиною. Батько помер, коли хлопцю виповнилося сімнадцять років. Перешіптувалися, що в нього була така хвороба, що й лікарі руками розводили. Він танув, наче свічка, і за два місяці його не стало. Перешіптувалися, це була кара за те, що він свою першу дружину залишив із двома дітьми, коли зустрів Ганну.

А що вже Ганна любила свого одинака! Здавалося, що в ній одній зібралася уся материнська любов світу, коли вона говорила про сина. Може, тому він не одружився досі?.. У свої двадцять шість Михайло доглядав матір й навіть надії не подавав, що скоро приведе в хату невістку. Не раз потім Оксана дякувала Богу, що зберіг для неї Михайла. Кохання до нього заполонило її порожнє серце вщерть, по самі вінця.

                Даремно дівчина хвилювалася, що тітка зчинить скандал, дізнавшись, куди Оксана бігає вечорами; даремно чекала неприємної розмови і нарікань на невдячність. Коли звістка про Оксану і Миколу досягла її вух, жінка від щастя не знала, що дати дівчині в посаг, аби тільки швидше та злізла з її плечей.

                Через місяць відгуляли весілля: «бідне» за словами сусідів і «царське» за враженнями Оксани. Вона була щаслива. Чи не вперше посмішка днями не сходила з її уст. Трималася за його руку, схилялась до його плеча, заглядала у глибокі очі, що аж бабки-сусідки спересердя спльовували на землю. Байдуже, бо що вони знали? Вона кохала так щиро, так ніжно і водночас пристрасно, що всі заборони стали просто пустими словами ласих на забобони людей. Що вони знали про місячні довгі ночі, про укутані густим туманом поля, про  холодну росу на спілих травах? Чи знали вони, як млосно курличуть журавлі у нічному небі? А вона знала…

Несподіване щастя окутало її, наче хотіло втопити в обіймах. Й вона тонула у його коханні, у материнській любові свекрухи, яка жаліла її як свою дочку, у ще одному серцебитті, яке пробивалося із її лона.

…Йванчиком назвала сина в честь батька (він Оксані більше не снився). У тиху оселю ввірвався дзвінкоголосий дитячий сміх. На превеликий подив, першим словом Йванчика було «баба», від чого пооране зморшками обличчя Ганни розцвіло й помолодшало на декілька років. Михайло, який влаштувався на роботу у лісгоспі й цілісінькими днями там пропадав, не почув першого слова сина, і не побачив його перших кроків. Поночі він повертався, а з першими променями сонця ніжно цілував  дружину та сина і, знову зникав на весь день. Працював за двох ­– хотів купити Оксані пальто на зиму, бо ж у всіх є, а його жодним немає. Таки купив, навіть встиг побачити її очі, повні сліз вдячності і щастя.

А вже на другий день якийсь чоловік влетів у хату і прокричав, що її Михайла вбило деревом. Її Михайлика, її щастя... І що він каже, той зайда, он він, її Михайло, тримає за руку, посміхається!..

Так і не розуміла Оксана, де марення, а де дійсність. Навіть коли хоронили її Михайла, ­– статного, красивого, як молодий дуб, ­– вона йшла за труною із посмішкою на устах. «Збожеволіла!» ­– шепотіли співчутливо люди за спинами; «збожеволіла», ­– важко зітхнуло низьке небо сльозливим дощем.

 

…Ганна після похоронів вже не вставала, майже не їла, лиш незворушно дивилася вологими очима на двері. А Оксана цілими днями поралась у хаті й на дворі, щось співала собі, забавляла Йванчика. Він після смерті батька тихо сидів на лаві у кухні, не бігав, не збивав колінця, не плакав ­– наче намагався посильно полегшити жіноче горе. Лиш інколи приходив до Ганни, смикав її за рукав. Коли вона опускала на нього очі, питав: «А тата Бозя забрала?». Бабуся тужливо кивала йому головою, відчуваючи, що Бозя скоро і її забере.

Під білим снігом важко дихала земля. Рум’яна Оксана ввійшла з двору у хату, впускаючи за собою мороз. Вечір легенькими сутінками сповивав село. Йванчик сидів за столом і намагався врізати ножем окраєць хліба. Раптом лезо ножа зісковзнуло з твердої шкоринки і полоснуло вказівного пальчика. Хлопчик голосно скрикнув і заплакав. Оксана нагло обернулася ­– і болісно застигла. Цей крик вирвав її із забуття. Вона нарешті згадала чужий голос, який приніс вістку про смерть її Михайлика, пригадала похорон, труну із рідною людиною, почула скорботні плачі людей.

Жінка пораненою птахою змахнула руками і, забувши про все на світі, вибігла на двір. Тонучи по коліна в снігу, Оксана брела через городи на кладовище. Ледве дійшла до могили, як збурена навалою спогадів свідомість покинула її. Звідки їй було знати, що син Йванчик вину за раптовий емоційний зрив матері взяв на свій карб, і в одній сорочечці побіжить навздогін просити пробачення…

Холод привів Оксану до тями. Темніло. Неначе відчуваючи біду, вона хутко побрела назад. У полі за хатою й натрапила на свого синочка, який незграбною темною тінню лежав на снігу. Нелюдським криком голосячи, Оксана внесла скоцюрблене тільце в хату, розтирала його, вкутувала, носила на руках, кликала на допомогу, цілувала заморожені пальчики і намагалася диханням відігріти кволе тільце, життя в якому ледь пульсувало.

…Через тиждень Оксану несли на руках з кладовища, де чиїсь чужі руки викопали могилку для її сина, ­– холодну комору із вічною темрявою.

Ганна щодня просила в Бога смерті, будучи не в силі дивитися на невістку і глухо стогнучи від пекельного душевного болю. Але Бог не чув, і від такої байдужості хрест випробувань, що випав на долю цієї родини, все важчав і важчав, не даючи й дихнути…

Два роки Оксана примарою виходила у світ – і одразу ж ховалася від нього. Почорніла, худа, вона щовечора брела на кладовище, де клала по цукерочці на могили матері, батька, Михайла та Йванчика.

…Після такого не живуть. Після такого сходять з розуму або закінчують життя самогубством. Та Оксана чомусь жила, ­– наче це й не вона два роки тому померла душею…

Любов КРИВКО,

с. Городець

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити