HomeНаше життяДолі людськіСлово про вчительку

Слово про вчительку

( 0 Votes )


У ці передсвяткові дні Великої Перемоги хочеться  сказати багато теплих слів подяки нашим  ветеранам,  приділити  їм максимум уваги, щоб не зачерствіли з роками наші душі, і ми вклонилися їм за вистраждане мирне небо і  життя, пережиті ними нелегкі повоєнні роки. 

Живе в нашому селі старенька вчителька, пенсіонерка – Анастасія Іванівна Ковальчук. Всі знають її  і поважають. Здається, завжди жила вона в цьому ошатному будиночку, під вікнами якого від ранньої весни і до пізньої осені цвітуть різнобарвні веселкові квіти.

         І хоч давно уже нелегко обходити їй своє невеличке господарство, все ж і на подвірї, і в хатині завжди панує ідеальний порядок і лад. Дуже любить Анастасія Іванівна коли до іі одинокого гніздечка заходять люди – чи то колишні учні, чи просто сусіди. За чашкою чаю завязується невимушена розмова  про життя, буття, минуле і сьогодення...

         А коли залишається довгими вечорами одна- однісінька із споминами  на однині, то знову  лине думками у  ті  прожиті роки, якими живе і донині.

І знову з’являється у памяті той  далекий  післявоєнний 1947рік. Після закінчення Прилуцького педагогічного училища прибула вона за направленням на Західну Україну.в числі перших із перших. В голодні на сході, і страшні  на заході роки. Якщо описати хоча б потижнево – зберуться романи-томи. А кожен день пригод і різних звісток приносив час небачену дивовиж.

 Анастасія КовальчукЗа розпреділенням  Рафалівського  району направили молоденьку чорняву  вчительку Настусю у найвіддаленіше село, яке передавали з району в район і з області і область – Озерці. Працювала вчителькою початкових класів. І їй там поталанило. Бо, в тому далекому  селі  знайшов її знайомий, з яким вони зустрілись   в потязі, який віз дівчину в далеку чужину, а молодий солдат Василь щойно повертався з лав Радянської Армії. Відшукавши її тут в самій глибинці Полісся, тоді ще випадковий знайомий Вася, став вірним другом,товаришем і помічником  Анастасії  на все життя.

Так склалася доля, що не довелося цій добрій серцем і душею жінці мати своїх діточок, тож усе своє  тепло вчителька початкових класів  Анастасія Іванівна разом з чоловіком, вчителем фізкультури Василем Івановичем Ковальчуком вкладали  в своїх учнів…

І діти дякували їм за те, радували своїми успіхами та заслугами, не залишали цю сім”ю чесних і порядних вчителів впродовж усі роки їх життя. А життя? Як вже життя… відбирає  своїх собі по списку і  небесній книзі. Не подзвониш, і не посваришся  з небесною канцелярією. І  моралі того часу не поставиш  «двійку»…

 І до сих пір приходять старенькій вчительці листи від її колись неслухняних хлопчаків та дівчат. А вона, читаючи їх, поринає спогадами у свою синьооку юність…

…Не легкими були дитячі роки Насті. Народилася вона в 1926 році в селі Харитонівка  Срібнянського району Чернігівської області, що межував тоді із Сумською областю, народилася в сім”ї  простих колгоспників  Івана Юхимовича та Меланії Павлівни Лавриненків донечка. Всіх дітей у них було п”ятеро.

Сільські, трудові будні родини не визначались нічим особливим. Вони  спадали схожістю один на одного, як ті близнюки. І враз ранок 22 червня  1941 року…

Той страшний   сорок перший рік  вона запам’ятала  на все життя. Йдучи до школи, біля приміщення сільської ради було чути пронизливий жіночий плач та ридання. То голосили і плакали сільські жінки, синів і чоловіків котрих  поспішно  демобілізовували  на фронт.

Анастасія Іванівна поринає у спогади.

n   Видався той рік дуже багатим, гарним на  врожай зернових. Потрібно було  косити стебло, молотити зерно…  Але кому? Усіх працездатних чоловіків масово забирали на фронт, і вся тяжка чоловіча праця лягала на тендітні жіночі плечі. Поруч з матерями мусили тяжко працювати і ми, діти. Знемагаючи від втоми зранку й до ночі Настя була біля молотарки, без відпочинку підкидала тяжкі наповнені зерном мішки. Неодноразово бачила,  як  німці проходили селом женучи поперед себе групи замордованих євреїв. Як ті круки налітали на двори, розграбовуючи та відбираючи в людей сільськогосподарські продукти, вигрібали все до останньої зернини. А коли «фріцам»  приходилось відступати, то в людських дворах стояли їхні підводи оснащені під водовози. Щодня тремтіли від страху односельчани, боячись різних витівок німців.

Однієї ночі німецький літак скинув бомбу, котра впала на хату голови сільської ради,  все господарство розлетілось вщент, але  односельчани не залишились осторонь людського лиха, а усі дружно вийшли згодом на  відбудову.

Іще один момент  назавжди врізався в пам”ять дівчини. Коли  німці розпочали примусовий масовий вивіз молоді в Германію – старша сестричка Насті ,теж була в цьому злорадному списку, але знайшовся один чоловік, який згодився на виїзд замість неї, тож до сьогодні  згадує Настя ту несказану мамину радість, коли донька залишилася вдома. Довгими й тяжкими були ті воєнні роки нашого стражденного народу, але з часом і  вони потроху відходять у далечінь…

І ніби вчора пам”ятає Анастасія Іванівна той незабутній і щасливий момент, коли вона почула звістку про Перемогу, якою щирою радістю наповнювались серця людей, які почувши цю довгождану новину ввечері  вибігали з хат, хто в чому був, на вулицю, щоб повідомити всіх зустрічних про це довгоочікуване щастя.

Господиня хати, де Настя  квартирувала, того ж дня віднайшла захований червоний прапор і вивісила його на причілку.

А далі були тяжкі роки відбудови, і тут наша дорога вчителька  працювала не покладаючи своїх рук і своїх сил , не стояла осторонь цього тяжкого періоду часу.

За нелегкий вчительський труд, за світлий розум, який старалась вкладати вона в юні дитячі голівки і душі, за доброту і натхнення, які переливала вона в маленькі серця  отримала Анастасія Іванівна Ковальчук безліч нагород, самі високі серед них були Почесні грамоти обласної парторганізації 1968 р, Почесна Ленінська грамота 1980р, грамота  Міністерства освіти 1975 року, два ордени «Знак пошани» 1981, 1974 років та медаль «Ветеран праці» 1981 року.  

Давним-давно відлетіло безтурботне дитинство, відщебетали роки юності,  вже й рожевощока осінь полишила сад, ось так непомітно минає життя…Здається вчора її привітали із 8 –Березня. А на порозі – 9 травня… Її щасливі спомини і дні. Та  пам”ять людська здатна зберігати в собі такі моменти, які здається давно відійшли в небуття.

Але час їх не викреслив. І ми про них маємо  не забувати.

 

Марія Дукач,

село Лозки. 

 

У вас недостатньо прав для коментування.