HomeНаше життяЗустрічі для васАнатолій Ковалінас - незрячий музикант з Володимирця

Анатолій Ковалінас - незрячий музикант з Володимирця

( 0 Votes )

 Я был в обиде на Творца,  что не имел сапог,

пока не встретил молодца,  который был без ног.

Омар Хайям

Про цю людину можна говорити з нагоди, напевно, будь-якого професійного свята. Він шиє, ремонтує електрику, слюсарює, будує, вирізає по дереву, майструє меблі, грає на музичних інструментах, виховує малят в дитсадку. А ще він незрячий.

Анатолію Івановичу Ковалінасу у лютому виповнилось 77 років. Майже 60 років пліч-о-пліч із ним – його дружина, колега, подруга і опора – Катерина Іванівна Гришко (76 років). Неможливо говорити про когось із них окремо. Адже вони у шлюбі – неподільні. І, як каже жінка, якщо колись і сварились, то найбільше – на 2 хвилини. Чоловік з тим погоджується, тепло посміхаючись.

Обоє народились у Володимирці, обоє і середню освіту тут здобули. Анатолій Іванович одразу після закінчення школи почав в ній працювати.

– Тоді ж як було – і жовтенята, і піонерія, і комсомол. Всі виступають, співають, танцюють. Всім треба акомпанувати. От мені й запропонували бути музичним акомпаніатором, –  ділиться чоловік.

Анатолій Ковалінас з дружиною – Катериною Іванівною ГришкоЩе в 6 років, під час війни, патрон розбив йому око. Тому все, що може дотепер – заслуга його характеру, загартованого суворим життям. Музичному ж майстерству ніде професійно не вчився то дар, що передався по родинній лінії. Катерина Іванівна також гарно співає – ще й в цьому зійшлись душами.

Чоловік із дружиною мали двох синів, та один із них кілька років тому помер. Залишився Микола – гордість їм і втіха. Він продовжив стезю батьків: закінчив Національну музичну академію України ім.П.Чайковського, і тепер – композитор, музикознавець, педагог, член Національної спілки композиторів України.

Сімейна пара ця, видно з першого погляду, не одну ложку дьогтю за життя з’їла. І все пережили разом: радість і біду.

Катерина Іванівна у всьому допомагає чоловікові, але ніяким словом, ніяким жестом і вчинком не дозволяє Анатолію Івановичу відчути себе людиною з обмеженими можливостями. Він – голова у сім’ї.

День у день вже майже 60 років вона водить свого чоловіка на роботу, з них 8-ий рік поспіль – до райцентрівського дитсадка «Малятко». Там – усе їхнє життя.

– Діти додають енергії, жаги життя, радості, – ділиться Анатолій Іванович.

Він грає на піаніно, скрипці і баяні, радує дошкільнят веселими мотивами. Ранкова зарядка, фізкультура, свята – нічого не відбувається без Анатолія Івановича. Малеча любить своїх музичних викладачів і з нетерпінням чекає на музичні заняття. А сімейна пара регулярно оновлює свої знання в методиці викладання музики в дитсадку, разом розучують нові пісні, шукають таланти серед діток, щоб розвити у них музичний слух.

– Дітей без талантів немає. І саме від вихователів залежить, як ці дитячі таланти проявляться. Приємно працювати з дітками, вони щирі і багато чому теж вчать нас, дорослих, –  говорять мої співбесідники.

Завідувач садка Світлана Жданюк не нахвалиться сімейною парою (до речі, фотографія їхня висить на дошці пошани закладу). Окрім того, що завжди дивується їхній нероздільності, ще й вихваляє професійні якості Анатолія Івановича:

– У нього є чому повчитись багатьом педагогам. Серед пенсіонерів-викладачів він – авторитет. А коли такі ветерани збираються разом, то завжди дякують йому за незламність характеру і одвічну енергійність, відповідальність, чим подає приклад багатьом, за людяність, професіоналізм, досвід роботи, яким він ділиться з іншими колегами…

– Скоро наш садок відзначатиме ювілей. Треба зібрати інформацію, оформити архів документів і свідчень про заклад. І хто ж, як не наша сімейна пара, може нам більше про «Малятко» розказати, – розповідає Світлана Вячеславівна. – Це людина з великої літери. Він живе роботою, дітьми. Якщо в садку планується свято, вже о четвертій ранку з його квартири лунає музика – то Анатолій Іванович готується до заходу. А колись трапився такий випадок: напередодні одного свята він переніс певну операцію, але й тижня не пролежав у лікарні – фактично втік з неї, пояснюючи тим, що «як діти без музики свято зустрінуть!».

Окремими теплими словами завідувачка «Малятка» згадує і Катерину Іванівну: яку душу треба мати і як треба любити, щоб не побоятись життєвих складнощів і стати дружиною цьому чоловікові. Чи досяг би всього того, що сьогодні має Анатолій Іванович, без своєї вірної опори? Тому й вона теж – Людина з великої літери.

На питання, як вдалось зберегти упродовж всього життя міцний шлюб, не втратити повагу і довіру один до одного, Катерина Іванівна відповідає:

– Чоловік завжди має бути «на голову вище» за жінку. І вона повинна це пам’ятати. Він – голова у сімї, його слово – перше. Треба завжди любити один одного і прощати все, всі проблеми треба переживати разом.

Окрім всього, Анатолій Іванович – ще й певного роду детектор людяності. Оскільки зір він втратив, то світ пізнає в більшості через інші органи чуття, особливо через дотик та слух. Тому варто йому лише поспілкуватись з людиною, і одразу дасть справжню характеристику їй – чи добра, чи щира, чи людяна.

Не маючи зору, він бачить людей наскрізь…

Олена СТЕЛЬМАЩУК

 

У вас недостатньо прав для коментування.